Методи удосконалення якості читання творів різних жанрів

Учитель насамперед має привчати читати спокійно, не викрикувати. Ще в 1 класі  діти вчаться дотримуватися граматичних  пауз і поєднувати їх з інтонацією, оскільки на крапці читач не лише зупиняється, а й стишує голос. У 2 класі учні вчаться зупинятися, коли читають  питальні речення. У 3 класі діти навчаються читати окличні речення і дотримуватися  відповідних пауз.

Найлегше даються молодшим школярам граматичні паузи, оскільки вони бачать розділові знаки під час читання. Учитель навчає дотримуватися їх, використовуючи читання під рахунок. Це допомагає виробити умовний рефлекс  на час — скільки потрібно мовчати, коли читаєш розповідне, питальне чи окличне речення, а скільки, коли читаєш речення, у якому є кома.

Гірше опановують учні логічні паузи, які розраховані на поділ речення  або виділення окремих слів (їх груп) для усвідомлення смислу фрази.

Логічний наголос — важливий елемент виразного читання. Мається  на увазі посилена вимова одного слова  з метою підкреслити його значення у реченні. Логічні наголоси не визначаються розділовими знаками, тому учням  важко їх дотримуватися. Лише наслідуючи зразок мовлення учителя, окремі учні З - 4 класів можуть це зробити (здебільшого  це учні 1 відділення).

Виразне читання передбачає дотримання і психологічних наголосів, які  допомагають впливати на уяву та почуття  слухача. Психологічних наголосів  найчастіше дотримуються у віршах, де є епітети, метафори, порівняння. Вони сприяють досягненню емоційного враження. Цей вид наголосу учням  молодших класів допоміжної школи майже недоступний.

Ритм. Під час хорового читання віршів із чітким ритмом вони пов'язують явища рухового і звукового ритмів. Інколи діти починають відстукувати в такт рукою або ногою. Учителю слід враховувати цю особливість дитячої психіки і, щоб учні навчилися правильно читати вірші, доцільно опиратися на неї. Однак захоплюватися не варто, щоб у дітей не виробилося «рублене» читання.

Інтонація — це тонування мовлення, яке передає специфічні відтінки, що відповідають задуму автора.

Найкраще школярі опановують інтонацію, коли учитель дає їм зразок мовлення. Спершу проводиться невелика вступна  бесіда про те, хто і як говорить, а потім педагог зачитує текст. Учні повторюють, учитель може використовувати читання за ролями, інсценізацію та драматизацію, хорове декламування.

Читаючи за ролями, діти вчаться читати природним, властивим їм голосом, привчаються спілкуватися одне з одним.

Темп. Оскільки він у дітей різний, учитель приділяє йому значну увагу (особливо у 2 - 3 класах, коли учні переходять від поскладового до читання цілими словами). Вони мають читати так, щоб темп був дещо повільнішим за розмовне мовлення.

Обов'язковим засобом виразного  читання є уміння користуватися  диханням.

Колективне хорове декламування сприяє розумінню твору, підвищує відповідальність читців за його виразність. Учитель  морально настроює дітей до такого читання. Перед цим видом роботи слід обговорити, як потрібно читати відповідні місця тексту. По завершенні декламування учні висловлюють свої судження щодо якості читання однокласників. Такий вид роботи практикують у 3 класі, коли школярі перейшли до словесного читання. Для цього вчитель добирає відповідні тексти.

2 Особливості читання творів різних жанрів на уроках читання

 

До читанки для початкових класів входять різні жанри: оповідання, казки, вірші, байки, малі фольклорні жанри (приказки, прислів'я, загадки), а також  твори науково-популярні та ділові статті.

 А тому в учнів  треба виробити уміння працювати  з тестами творів різних жанрів, творчо сприймати їх, а також  виховувати в молодших школярів  художній смак, естетичне почуття,  утверджувати основи моральності  і громадянськості, творчого ставлення  до слова.

Оскільки на уроках читання  вивчаються твори різних жанрів, слід розглянути і особливості читання творів кожного з цих жанрів.

Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання. Тим більше ця особливість прослідковується між окремими жанрами. Тому, закономірно, існує і певна різниця в читанні творів різних жанрів.

Оповідання.

Оповідання поділяються на:

1) оповідання, в яких діють  люди;

2) оповідання про природу  і діяльність у ній людей.

Твори насичені драматичними подіями краще сприймаються в  голосному прочитуванні.

Оповідання про природу, які не мають виразного емоційного змісту можна давати для мовчазного первісного читання. Вивчені раніше твори порівнюються, спираються вже  на вивчене і засвоєне.

Оповідання для молодших школярів у більшості складаються з  кількох епізодів, частин, між якими  необхідно робити великі паузи, щоб  діти могли обміркувати і пережити почуте, психологічно підготуватись  до подальшого слухання.

Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої дійсності: розповіддю і оповіддю.[6]

Розповідь – дуже важливий елемент епічного й ліро-епічного твору: зображення подій і вчинків персонажів через об'єктивний виклад їх від третьої особи.

Під третьою особою ми розуміємо  самого автора.

Він розповідає про те, що його найбільше вражає, хвилює.

Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

1. За допомогою лише власної, так званої авторської мови («Весна в лісі» О. Копиленка, «Удовина хата» Марка Вовчка, «Відлітають журавлі» В. Сухомлинського та ін.).
2. За допомогою діалогічної мови, тобто розмови дійових осіб без застосування власної, авторської («Чарівне слово» В. Осєєвої, «У панському саду» Марка Вовчка, «Помічниці» О. Бунця та ін.).

3. За допомогою власної, авторської, і діалогічної мови («Руденький» В. Нестайко, «Де людей немає...» В. Кави, «Я хочу сказати своє слово» В. Сухомлинського, «Дружна сімейка» С. Носаля та ін.).

В усіх випадках твір треба  глибоко проаналізувати, уявити всі  картини й образи, розкрити й осмислити  експресивність. У першому випадку, порівняно з іншими, читець має деякі полегшення: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора.

У другому випадку читання  дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовників. Це значить, відтворити тісний зв'язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття й переживання кожного. Співрозмовників слухачі мають уявити не тільки за змістом, а й за звуковими особливостями.

Проте ні в якому разі не слід театралізувати діалогу, тобто  не перевтілюватися в образи співрозмовників, як це закономірно роблять актори театру, не грати їх, а тільки на основі інтонаційних ознак їхнього мовлення (тональних, динамічних і темпоральних показників) розкривати їх індивідуальності.

У третьому випадку читець, закономірно, передає думки, почуття, переживання і автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб. Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Свої особливості читання  має оповідь. Оповідь – своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події і образи не від себе, а від оповідача («Завтра до школи» В. Драгунецького, «Силомір» А. Савчука, «Синичка» П. Панча та ін.).[6]

Щоб правильно прочитати  оповідь, необхідно пізнати образ  оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він  перебуває, і особливо його ставлення  до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Проаналізувавши, наприклад, твір «У лісі» М. Стельмаха, ми бачимо оповідача – людину, пристрасно закохану в осінню лісову природу. Оповідач, перебуваючи в лісі, захоплено, схвильовано оповідає про те, що його милує, чарує. І хоч невідомо, хто цей оповідач, завдання читця зрозуміле: передати слухачам схвильовану розповідь, захват, милування красою природи в лісі восени.

До завдань читання  оповідання в будь-якій формі викладу  додамо такі зауваження:

1. Відносно сталий темп твору повинен бути не поспішний, поміркований, розрахований на вік молодшого школяра;
2. У процесі читання доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи.

Це дасть можливість дітям  краще осмислити, пережити прочитане  і підготуватися до слухання наступного епізоду або частини.[19]

Казка.

Казка – один з найважливіших літературних жанрів, з яким знайомляться учні початкової школи. У підручниках переважають казки про тварин І соціально-побутові, є фантастичні (чарівні, героїчні). Кожна з груп має певні особливості. Але всім народним казкам притаманні мудрість, високі ідеали, мрії про щасливе життя і радісну працю. У них завжди є мораль, яку необхідно донести до слухачів. Цим визначається головна мста читання.

Кожна група казок відрізняється  своїми художніми особливостями, що вказують на специфіку їх читання. Всі  вони мають велику силу впливу на розум, волю й почуття дітей. Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання (це – глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування), з другого – глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр та його емоційність.

Казці притаманні динамізм, напруженість, незвичайність ситуації, таємничість, що важливо передавати під час читання.[15]

Більшість народних казок  будується за принципом антитези: добро протиставляється злу, працьовитість  — ледарству, розум — безглуздості тощо. Дійові особи казок, як уже зазначалося, переважно поділяються на позитивних і негативних. Ця протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, їх вчинки, обставини, в яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу чи автора (якщо казка його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний вчинок, дія героя, кожне слово – все, що вказує на особливість його характеру, повинно відобразитися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах.

 Під час читання важливо з перших рядків підкреслювати голосом оцінку подій і героїв, передавати ставлення до них. Читання кожного епізоду казки потребує від читця уміння намалювати яскраву завершену картину, дати інтонаційне забарвлення кожному вчинку героя, показати його риси через діалог. Епізоди один від одного відокремлюються великими паузами.

У багатьох казках використовується прийом триразового повторення подій, яким досягається поступове зростання  напруження, що необхідно передати під час читання.

Казкам притаманні певні мовні  особливості, які надають їм поетичності, підсилюють вилив на слухачів. Необхідно  підкреслити голосом, емоційно передати постійні епітети і усталені вирази. Тавтологічні повтори вимагають  уповільненого темпу, що надає певної мелодійності, створює ритм. Невеликі римовані пісеньки, що часто вплітаються  у казки, читаються співучим голосом  або виконуються на нескладний мотив  із збереженням інтонації, притаманної  характеру і настрою героя казки.

Уважно треба підходити  і до закінчення казки. Закінчення, як і зачин, має певну мету: узагальнити  сказане, підвести до певних висновків  чи й просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед завершенням слід робити довгу паузу, а головні слова – інтонаційно підкреслювати. В кінці казки також необхідно витримувати довгу паузу, щоб діти змогли ще раз усвідомити все, пережити і поступово перейти з казкового світу в реальний.

Вірші.

Читання віршів ґрунтується  на тому, що й читання прози. Це відповідність інтонації авторському задумові, правдивість відтворення живим словом змісту твору через художні образи, особливо через почуття й переживання самого автора. Проте в самому процесі читання прози і віршів існує істотна різниця. Вона виявляється в різній системі організації художньої мови. Вірш записується рядками не на цілу ширину сторінки, як у прозі, а стовпчиком, поділяючись часто на строфи. За формою вірш може складатися з однієї або кількох строф, навіть з одного або кількох рядків. Мова вірша ритмічно організована, емоційніша та експресивніша, ніж мова прози, і тому характеризується своєрідністю інтонації і особливим темпом, пов'язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі, а також близькістю до музичного звучання. Зрозуміло, що читець повинен добре орієнтуватися в певних особливостях, оскільки він вказує і на специфіку читання.[16]

Першорядне завдання читця  вірша полягає в тому, щоб збагнути всю важливість його ритму, вміти  вільно ним володіти як художнім засобом. Ритм надає мові більшої експресивності, милозвучності, емоційності й виразності. Завдяки ритму кожне слово у вірші має велике смислове й емоційне навантаження, звучить значно виразніше, ніж у прозі. Позбавимо вірша ритмічності, і ми не побачимо його сили виразності, краси й завершеності, а то й поетичності змісту.

Особливості читання поетичних  творів:

1) „не відрубувати” рядків;

2) якщо є ., інтонація йде вниз, Якщо „!” - вверх;

В віршах є невелика логічна пауза  для підтримування ритму і  рими.

3) уникати „ковтання” кінцевих  слів і складів;