Курс лекций по дисциплине «Українська мова за професійним спрямуванням»

Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність композиційної організації матеріалу та стилістичних структур.

Специфічні стилістичні риси характеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.

Основні параметри функціональних стилів:

• сфера вживання;

• призначення;

• жанри реалізації;

• загальні позамовні ознаки;

• власне мовні особливості;

• підстилі.

 

У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:

1. Науковий:

а) власне науковий (з жанрами тексту – монографія, стаття, наукова доповідь);

б) науково-навчальний (підручники, посібники, лекції, бесіди);

в) науково-популярний (виклад наукових даних – книги, статті).

2. Офіційно-діловий:

а) законодавчий (закони, укази, постанови, статути);

б) адміністративно-канцелярський (заяви, довідки, накази, розпорядження, звіти, інструкції);

в) дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке та ін.).

3. Публіцистичний:

а) стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення);

б) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси);

в) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди).

4. Художній:

а) епічний (роман, епопея, повість, оповідання, нарис);

б) ліричний (поема, поезія, пісня, балада);

в) драматичний (комедія, драма, мелодрама, водевіль);

г) комбінований (драма-феєрія, усмішка, ліро-епічний твір).

5. Розмовний:

а) побутовий;

б) світський.

6. Релігійний, або  конфесійний:

а) стиль проповіді;

б) стиль богослужбових книг, відправи;

в) стиль богословської літератури.

Виділяють також епістолярний та ораторський стиль.

 

Усі стилі, за винятком розмовного, функціонують у писемній та усній формах.

Поняття ділова українська мова співвідноситься здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови – науковим та офіційно-діловим стилями.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиві складні речення, зокрема, складнопідрядні, що відтворюють причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту.

Мета цього стилю – інформування про результати досліджень, доведення теорії, обґрунтування гіпотез, роз’яснення різних явищ.

Характерною ознакою наукового стилю є точність, однозначність, послідовність, понятійність, узагальненість, переконливість, висновки.

Щодо мовних засобів, то тут використовуються терміни (часто іншомовні), абстрактні слова, наукова фразеологія, цитати, посилання. Текст наукового стилю вирізняється відсутністю всього того, що вказувало б на особу автора чи його вподобання, насамперед, емоційно-експресивних синонімів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.

 

Публіцистичний стиль відображає факти даної дійсності, дає їм оцінку, формує громадську думку.

Він слугує в громадсько-політичній, суспільно-культурній, виробничій діяльності, у навчанні.

Характерною ознакою є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з емоційно-експресивною образністю.

Мета публіцистичного стилю – пропаганда певних думок, переконань і агітація їх втілення у життя; політичні заклики, що можуть привертати увагу слухача або читача та впливати на нього.

Тут використовується суспільно-політична лексика, залучаються емоційно оцінні засоби інших стилів, тобто можуть поєднуватися елементи наукового, офіційно-ділового, художнього стилю.

 

Художній стиль найяскравіше виявляє лексичне багатство мови. Він засвідчує високий рівень розвитку сучасної української мови. І це ілюструється довершеністю художнього мовлення, текстів художньої літератури. Цей стиль використовується у творчості письменників і слугує взірцем культури та естетики, багатством  найрізноманітнішої лексики літературної мови взагалі.

Найважливішою ознакою художньої мови є її естетична функція – гранична чуттєва конкретність, глибока виразність, емоційність, картинна мальованість.

Художній стиль характеризує:

• точність слововживання (ідеальне оформлення думки);

• використання зображувально-виражальних засобів (епітетів, метафор, порівнянь, образно-метафоричних синонімів тощо);

• використання антонімів;

• наявність архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, жаргонізмів та ін.;

• багата фразеологія;

• своєрідні засоби словотвору;

• синтаксичні засоби – інверсія, питальні та окличні речення, риторичні оклично-питальні звороти й риторичні звертання, еліптичні конструкції, пряма й невласне-пряма мова, різнотипні прості й складні речення.

 

Розмовний стиль характеризує розмовне мовлення, що задовольняє спілкування людей у повсякденному житті. Це стиль усного мовлення, складниками якого є інтонація, жести, міміка; короткі прості й неповні речення, просторіччя. Але невмотивоване вживання просторіччя, вузької територіальної лексики засмічує мову, призводить до естетичного збіднення. У писемному варіанті розмовний стиль використовується як діалогічне чи полілогічне мовлення в художніх творах.

Конфесійний стиль діє у сфері релігії та церкви й обслуговує релігійні потреби як суспільства, так і окремої людини. Він утілюється в проповідях, молитовниках, служебниках, перекладах тощо. Для нього характерні такі засоби, як суто церковна термінологія, слова-символи, непрямий порядок слів у реченні й словосполученні, значна кількість метафор, алегорій, що робить його зачасту небуденним, піднесеним.

Діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових відносин між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їхнього спілкування.

Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції:

1. вплив;

2. повідомлення;

3. спілкування.

До найхарактерніших рис цього стилю належать:

• високий ступінь стандартизації мовних засобів (широке вживання усталених словесних формул, напр.: у зв’язку з ..., доводжу до вашого відома ...; у повторюваності тих самих конструкцій, зворотів, слів, формул);

• виразна логізація викладу;

• майже цілковита відсутність емоційності та образності;

• широке використання безособових і наказових форм;

• лексика здебільшого нейтральна, уживається в прямому значенні;

• характерна „своя” канцелярська лексика: ухвала, нижчепідписаний, вищезгаданий, дієздатність тощо;

• використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (укладання угоди, договірні сторони);

• неозначена форма та наказовий спосіб дієслів;

• відсутність індивідуальних авторських рис;

• стандартизація, стереотипність граматичних засобів;

• стабільність форми викладу тощо.

Основним видом офіційно-ділового стилю є документ. Документ (з лат. documentum – повчальний приклад, спосіб ведення) – це „засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності й розумову діяльність людини” (А. Коваль).

У сучасній мові документ має такі значення:

1. діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь;

2. письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу;

3. письмовий твір, грамота як свідчення про щось історичне, важливе (Словник української мови : в 11 т. – К., 1971. – Т.2. – С. 356).

Документи виконують такі функції: інформаційну, доказову, облікову та управлінську, тобто

• служать писемними доказами якогось факту, джерелами певної інформації;

• відтворюють факти діяльності установи (організації, підприємства);

• виступають як предмет і як результат праці в управлінській діяльності.

 

Документ має відповідати таким основним вимогам:

• видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;

• не суперечити чинному законодавству й директивним указівкам вищих органів влади;

• бути точним, достовірним і переконливим;

• бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;

• містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;

• бути придатним для тривалого зберігання.

Правильно складений та оформлений документ є свідченням високого рівня культури його виконавця.

 

У практичній діяльності установ (організацій, підприємств) трапляються документи різних видів (груп). Поділ на види здійснюється за такими ознаками: способом фіксації інформації, змістом, найменуванням, видом, складністю, місцем виникнення, призначенням, напрямком, формою, строками виконання, гласністю, юридичною силою тощо.

Так, за способом фіксації інформації розрізняють такі документи: