Курс лекций по дисциплине «Українська мова за професійним спрямуванням»

Іноді в мові співіснує кілька норм. СУЛМ має значну кількість варіантів на різних рівнях, наприклад, на орфоепічному (по́милка – поми́лка, за́вжди – завжди́, ро́ки – роки́), морфологічному (подарунок сину – подарунок синові, п’ятьма – п’ятьома, у тому будинку – у тім будинку), синтаксичному (прибути з села Мирне – прибути з села Мирного).

Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікується як мовні помилки (напр. український).

4. Більшість сучасних мов світу існує у двох формах: усній та писемній. Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками в процесі трудової діяльності. Це справило величезний вплив на розвиток мислення людства. Відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала все більшою. А безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їхньому збереженні та збагаченні. Тому й виникла об’єктивна необхідність у появі іншої опосередкованої форми спілкування – писемної. Ця форма створювала можливість передавати інформацію в будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла й стала розвиватися літературна мова.

Українська літературна мова має дві форми вираження: усну й писемну. У сукупності основних мовних засобів (лексиці, фонетиці, граматиці) ці форми майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає в тому, що усна мова розрахована на слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване. А писемна мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватися без змін скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз. Писемна мова пов’язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний свідомий добір фактів та їхнє мовне оформлення. Усна мова звичайно є імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною та експресивною.

Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень.

В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи (книжно-писемні звороти, діалектизми, жаргонізми тощо).

За походженням усна форма мовлення – первинна, а писемна – вторинна. За сприйманням: усна форма сприймається на слух (крім жестів і міміки, що сприймаються зором). А писемна – тільки зором.

За виражальними засобами: усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому та науковому стилях, неприпустимі, оскільки в сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.

Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, тому що саме висловлювання й текст, а не слова чи речення, об’єднуючись з виражальними засобами, надають інформацію при спілкуванні. 

Отже, усна форма мови – це звукова мова, яка широко використовує позамовні засоби спілкування – жести, міміку тощо. Писемна форма мови – це мова, зафіксована на письмі відповідними графічними знаками.

5. Не слід ототожнювати поняття «мова» й «мовлення». Мова є засобом спілкування між людьми, що існує об’єктивно й виявляється в «сукупності довільно відтворених загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування в процесі вираження думок» (Словник української мови : в 11 т. – Т. 4. – С. 768). Мовлення – індивідуальне використання мови окремим мовцем, «спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність» (Там само. – С. 770) окремого члена суспільства.

Словосполучення «культура мови» (синонім – мовна культура) уживається в кількох значеннях: 1) це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми та комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення;  
2) це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність. Як слушно зауважує О. Біляєв, мовлення – це реалізація мовної системи індивідом. Воно завжди індивідуальне й залежить від віку мовця, освіти, професії, мовленнєвого довкілля, часто різниться особливим добором слів, побудовою речень, манерою розповіді, уживанням фразеологізмів, усім тим, що називається культурою мовлення, спілкування.

Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня її освіченості, культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній). Культура мовлення виявляється таких аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова в різних мовах. Так-от, у цій всеосяжній українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: щезни, собако; свиня; чорт; дідько.

До основних ознак культури мовлення людини вчені відносять:  
1) змістовність;

2) правильність і чистота;

3) точність;

4) логічність і послідовність;

5) багатство;

6) доречність;

7) виразність і образність.

Основною комунікативною якістю мовлення є правильність – об’ємна та складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови. Правильне мовлення передбачає користування всіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу та стилю.

До поняття культури мовлення входить і поведінка мовця, або мовний етикет – це сукупність мовних засобів, що регулюють нашу поведінку в процесі мовлення.

Тема 2 – 3. Основи культури української мови

План

1. Теоретичні й практичні засади культури усного мовлення.

2. Основні ознаки культури усного професійного мовлення.

3. Інтонаційна виразність усного мовлення: наголос, темп мовлення, паузи, висота тощо.

4. Орфоепічні норми в професійному мовленні:

а) основні правила вимови голосних і приголосних звуків;

б) засоби милозвучності української мови.

5. Український мовленнєвий  етикет (теоретичний аспект). Словесні  формули етикету (самостійне опрацювання).

 

Культура демократичного суспільства визначається рівнем розумового, духовного й суспільного розвитку його громадян, рівнем їхньої освіти, звичаями, уподобаннями. Культура людини – це сукупність її внутрішніх і зовнішніх проявів, якостей і, зокрема, уміння встановлювати зворотній зв’язок з людьми, партнерами, адекватно відгукуватися на думки, почуття й проблеми інших, т.б. мистецтво ділового спілкування, яке приводить людей до успіху, до повної реалізації своїх потенцій.

Мистецтво спілкування завжди вважалося органічною складовою професіоналізму ділової людини.

Специфіка усного професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між працівниками однієї професії. Добре володіння мовою фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації” (К. Ушинський).

Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту, адже основна функція усного професійного мовлення – комунікативна. Дослідники розрізняють  такі її компоненти: пізнавальний (інформативний), дієвий, експресивний, розважальний, естетичний, ритуально-культовий.

Відомий вислів, який приписують Сократові „Заговори, щоб я тебе побачив”, свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного професійного мовлення:

• ясність, недвозначність у формуванні думки;

• логічність, смислова точність;

• володіння всіма виразовими засобами мови, усіма стилістичними ресурсами, прийомами впливу на слухачів;

• співмірність мовних засобів та стилю викладу;

• самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побуті висловлювань;

• виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації;

• вироблення власного індивідуального стилю.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації. Вони пов’язані з ерудицією й світоглядом людини; культурою мислення й ступенем оволодіння технікою мовлення; психологічного та комунікативного культурного мовця.

Мовленнєва культура ділової людини включає в себе вироблення техніки мовлення, вивчення й відбір лексики, поєднання словникового матеріалу за законами цієї мови; дотримання логіки тощо.

В основі мовленнєвої майстерності ділової людини лежать комунікативні якості (ознаки) усного професійного мовлення: правильність, чистота, виразність, точність, логічність, переконливість, багатство й різноманітність лексики, образність, дохідливість, доцільність, стислість. Розглянемо їхні найважливіші ознаки.

Усне мовлення фахівця за змістом має бути переконливим (саме ця ознака мови фахівця є однією з найважливіших!).

Переконливості можна досягти завдяки бездоганному володінню насамперед мовою спеціальності, що неможливе без знання фаху та мовних норм на всіх рівнях її ієрархічної системи.

Правильне мовлення передбачає вміння відібрати з конкретної ситуації стилістично виправданий варіант; доречно обґрунтувати застосування стилістичних норм; будувати усні висловлювання, дотримуючись норм літературної мови.

Адекватною правильності є чистота мовлення, що не допускає ультрапуризму (словникового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму, а вимагає суворого дотримання мовних і мовленнєвих норм сучасної української літературної мови в галузі вимови та слововживання. Чистота мовлення зумовлює  доречне застосування канцеляризмів та професіоналізмів, іншомовних слів та термінів. Усне мовлення виключає використання просторічних слів, що знижують загальний його рівень.

Поняття точність має два значення: по-перше, уживання в мовленні слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови, по-друге, оформлення й вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечності реального предмета та його назви. Від точності слів багато в чому залежить точність дій людей. Поет В. Маяковський писав, що в пошуках потрібного, найбільш точного слова він перебирав „тонни словесної руди”.

Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

Точність мовлення тісно пов’язана з його логічністю (послідовністю).

За Н. Бабич, логічне мовлення формується на основі:

•  навичок (виразного їх застосування) логічного мислення, спрямованого на нагромадження нових знань і на передачу цих знань співрозмовникові;