Курс лекций по дисциплине «Українська мова за професійним спрямуванням»

Тільки в позиції перед звуком  [і] та при продовженні шиплячі пом’якшуються (напівпом’якшені): [ш’іс′т′],  [облич′:а].

ґ) у словах типу безжурно, смієшся, в книжці літери з, ш, ж позначають звуки  [ж], [с′], [з′]:  [беиж:урно], [с′м’ійес′:а], [ўкниз′ц′і];

 д) звуки  [дж], [дз] слід  вимовляти як природні для  української мови злиті: [сиеджу], [дзв’ін];

е) слід пам’ятати, що звуки  [г] і  [ґ] можуть розрізняти значення слова:  гніт – ґніт, гулі – ґулі, грати – ґрати. Проривний задньоязиковий  [ґ] є в українських та іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), також діалектах: ґанок, ґринджоли, дзиґа, Ґданськ, Ґете тощо. Важливо також пам’ятати, що звук  [ґ] при словозміні чергується зі звуком  [дз], а в прикметниках, утворених від таких прізвищ, має бути  [дж]: дзиґа – дзидзі, Мамалига – Мамалидзі; Мамалига – Мамалиджин.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови, яка відрізняє українську мову з-поміж багатьох мов світу, є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання, інтонаційної виразності мовлення.

До евфонічних засобів сучасної української літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:

1. Чергування прийменників у–в–уві та сполучників і–й:

•  на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в: У тексті трапляються помилки; В Україні розширюється сфера банківських послуг;

•  між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і: прийшов і переміг, бачив уві сні;

•  після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й: була в сестри, прийшла й сказала.

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф та сполученням літер св, хв,  тв, льв тощо вживаємо у: краща у світі, приїхала у Львів, була у відпустці.

Прийменник у вживається після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосними: Мову вивчають скрізь: у вищих навчальних закладах, у коледжах, у школах.

Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням: війна і мир, червоне і чорне, а також уживається при зіставленні: ялина і сосна, весна і літо; перед словами, що починаються на й, є, ї, ю, я: навчальні ігри, Руслан і Людмила; у заголовках книг, журналів, газет, документів: Наука і освіта, гроші і кредит;

•  після приголосного перед голосним уживають прийменник в: зустріч в ефірі. Сполучник і в такій позиції заміняє його фонетичний варіант та: політолог та економіст;

Готуючи текст для усного слугування, іноді виникає невпевненість у використанні варіантів прийменників з, зі, зо, із.

Прийменник з уживається перед голосним початку слова, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко.

Перед приголосними (крім с, ш), рідко сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Дніпро з глибокої давнини був головною торговельною дорогою.

Варіант із уживається переважно між звуками з, с, ц, ч, ш, щ та між групами приголосних (після них або перед ними): Арбітри – асистенти трьох кафедр із семи чоловік.

Варіант зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема, коли початковими виступають з, с, ш, щ та ін, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Зі святом!

Фонетичний варіант прийменника зі – зо завжди вживається при числівниках два, три: разів зо три, а також може виступати й при займеннику мною: зі мною, зо мною, але зі Львова. Відхилення від правил чергування може зустрічатися при вживанні прийменників у – в, з – зі – із, сполучників і–й у народних піснях, афоризмах, у поезії для римування тощо.

Також до евфонічних засобів належать:

•  чергування часток ж – же, б – би, хоч – хоча, ще – іще, сь – ся: він же знав, але вона ж прийшла; хоча б раз–хоч би раз; здавалась нав’язливою але здавався смішним;

•  уживанням паралельних морфологічних форм: іменників у формі Д. в. (ректору – ректорові), дієслів (читати – читать, ходімо – ходім), прислівників (знов – знову, по-українськи – по-українському), займенників (тому – тім), числівників (одному – однім), прикметників (зеленому – зеленім).

Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів: ці цікаві розповіді – ці розповіді цікаві.

Не слід допускати римування слів у прозі: любов людини до Батьківщини – любов людини до рідної землі.

Милозвучність сучасної української літературної мови твориться також таким засобом, як:

•  спрощення груп приголосних звуків  [джн] –  [жн], [здн] –  [зн], [стл] –  [сл], [стн] –  [сн], [слн] –  [сл]: тиждень – тижня, проїздити – проїзний, лестощі – улесливий, вість – вісник, масло – масний тощо;

•  зміни приголосних г, к, х, ж, ч, ш, з, ц, с перед суфіксами -ськ-,    -ств- при словотворенні і словозміні (убогий – убозтво, юнак – юнацький, птах – птаство);

•  зміни приголосних  [г], [ж], [з], [с] перед суфіксом -ш-  (дорогий – дорожчий, вузький – вужчий, високий – вищий).

Отже, щоб мова була багатою, грамотною й мелодійною, потрібно знати чинний правопис, багато читати. „Для збагачення власного словникового запасу читайте твори авторитетних авторів і принагідно записуйте слова та вирази, які б ви хотіли вживати у своїй мові” (Іржі Томан).

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становлять зміст поняття „етикет”.

Етикет (фр. – etikette) – вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем реалізації поведінки виділяють різні види етикету:

1. Повсякденний.

2. Оказіональний.

3. Святковий

Етикет має багаторівневу будову:

•  вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

•  паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

•  кінетичний рівень (жести, міміка, поза);

•  проксемічний рівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систему спеціальних висловів ввічливості – мовленнєвий етикет.

В Україні письмові настанови про те, як слід поводитися в суспільстві, з’явилися майже одночасно з розвитком писемності.

Мовленнєвий етикет – це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звернення тощо.

Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній вплив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності.

Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідно.

За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:

1. Звертання.

2. Вітання.

3. Знайомство.

4. Запрошення.

5. Прохання.

6. Вибачення.

7. Згода.

8. Незгода.

9. Скарга.

10. Утішання.

11. Комплімент.

12. Несхвалення.

13. Побажання.

14. Вдячність.

15. Прощання.  

 

 

Тема 4. Стилі сучасної української літературної мови в професійному спілкуванні

 

План

1. Стильові різновиди сучасної української літературної мови.

2. Документ – основний вид офіційно-ділового стилю.

3. Функції документа.

4. Класифікація документів.

5. Основні реквізити документів.

6. Характеристика реквізитів, місце їх розташування й правила оформлення (самостійне опрацювання).

7. Вимоги до тексту документа та його оформлення.

8. Особливості мови ділових документів.

 

Лексичне багатство сучасної української літературної мови широко використовується в усіх її функціональних стилях. Стиль має суспільну природу – він створюється в процесі мовного розвитку нації і є невід’ємною частиною загальнонародної мови, а не витвором окремого індивіда. Первісно слово стиль (лат. stilus) означало загострену паличку, якою писали на навощених табличках. Це слово має кілька значень:

1) сукупність ознак, які  характеризують мистецтво або  індивідуальну манеру художника;

2) сукупність прийомів  у використанні засобів мови, властиве якому-небудь письменникові  або літературному творові, напряму, жанру;

3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися тощо.

Щодо мовного стилю, то він передбачає добір мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетичних і т. ін.) у будь-якій сфері людської діяльності відповідно до мети й завдань спілкування.

Мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мовних засобів з конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини та загальний рівень духовної культури нації.

В основі функціонально-стилістичного розмежування мови лежать позамовні (екстралінгвальні) та власне мовні чинники. Кожен із функціональних стилів становить своєрідні експресивно-смислові принципи добору, поєднання й умотивованого вживання слів та виразів, синтаксичних конструкцій. Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси.