Курс лекций по дисциплине «Українська мова за професійним спрямуванням»

•  знання мовних засобів, якими можна оформити думку;

•  володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу.

Щоб професійне мовлення майбутніх фахівців було логічним, необхідно володіти знанням української мови та законами зв’язного мовлення.

Видатні оратори давнини й сучасності високо цінують таку комунікативну ознаку усного мовлення, як доречність (доцільність).

Серед безцінних порад Цицерона знаходимо таке: „Найбільша цінність оратора – не тільки сказати те, що потрібно, але й не сказати того, чого не треба”.

Для майбутнього спеціаліста доречність – це вміння вибрати найбільш удалу форму спілкування, інтонаційну тональність: розмірковану, переконливу, доказову; досягти повноти думки смисловою наповненістю, вагомістю. Ця ознака відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості тощо).

Виразність мовлення – це перехід від комунікативного вміння до комунікативної майстерності. Говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте й давати йому оцінку. Це досягається за допомогою інтонації, фразового наголосу, ритмомелодики, звукової організації тексту, експресивно забарвленої лексики, фразеології тощо.

Ясність – така комунікативна ознака, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту форми. „Головне достоїнство мови – у ясності” (Стендаль).

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування. Чим частіше суб’єкт вступає в процес комунікації, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема, над ясністю.

Багатство й різноманітність лексики мовлення визначається кількісним обсягом різних за значенням, стилістичним забарвленням мовленнєвих одиниць, які відрізняються словотворчою та граматичною структурами. Багате, яскраве мовлення ділової людини характеризується наявністю синонімів, антонімів, багатозначних слів, архаїзмів, неологізмів, приказок, прислів’їв, крилатих виразів тощо.

Стислість виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. „Істинна стислість полягає в тому, щоб говорити лише те, що достойне бути сказаним…” (А. Шопенгауер).

Усне літературне професійне мовлення – це різновид розмовно-літературного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфічні елементи та правила, що виявляються лише в ньому й дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація. За допомогою інтонації в текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Правдивість, природність інтонації забезпечить можливість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, ураховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос – це основний елемент інтонації, який пов’язаний з виділенням складу в слові або слова в реченні, фразі.

Є такі основні види наголосу – словесний, логічний, синтагматичний, фразовий.

Словесний наголос служить для фонетичного об’єднання слова. Виділення одного зі складів відбувається трьома способами: підвищенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос – тонічний, динамічний, кількісний.

Системність у наголошуванні українських слів існує й виявляється в об’єднанні певних груп слів одним правилом, а саме:

1. Іменники із суфіксом -к-,  у формі множини мають, як правило, наголос на кінцевому складі: книжки, дошки, папки.

2. Віддієслівні трискладові іменники на -нн(я) здебільшого зберігають місце наголосу дієслова, від якого утворилися: читати – читання, пізнати – пізнання.

3. У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на префікс: загадка, позначка, приказка, але вимова.

4. Іменники, що поєднуються з числівниками 2,3,4 у формі Н.в. мн. мають наголос Р.в. одн : два брати, три томи, чотири сини.

5. Іменники, з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі: каталог, кілометр.

6. Числівники другого десятка мають наголос на складі на: одина|дцять, чотирна|дцять.

7. Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі: одного, одним. Місце наголосу змінюється в прийменниково-числівникових словосполученнях типу о|дин до |одного.

8. Наголос у дієслові прошу залежить від значення: прошу „Будь ласка” (П|рошу, заходьте) і прошу – дія за значенням дієслова „просити” (Я прошу тебе більше не запізнюватися).

У низці випадків слова можуть мати подвійне (дублетне) наголошування, яке допускає літературна норма, диктують лексикографічні праці: апостроф або апостроф, помилка або помилка, отже або отже.

Наголос, пов’язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів залежить виразність висловлювання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків: (приклад: Я сьогодні йду в цирк).

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного звука й передається на письмі повторенням тих самих букв: Вона ду-у-уже розумна!

Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Поділ речення на синтагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми: Я добре знаю, що твої спортивні успіхи великі і ти скоро завоюєш титул чемпіона.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню: Я прийду пізніше.

Існують певні правила логічного виділення слів у фразі:

1. Підмет і присудок: Сонце заходить, гори чорніють.

2. Протиставлення, зіставлення: Не шукай правди в інших, коли в тебе її немає (Нар .тв.).

3. Нове поняття (стрижень інформації): Запрошено відомих науковців.

4. Останнє слово в багатослівному понятті: Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

5. Звертання, що стоїть на початку фрази: Шановний колего, смію Вас запевнити…

6. Повтори: Але ж він це знав, він знав це!

Темп мовлення разом з наголошуваністю та мелодією організовують усне мовлення. Він виявляється в існуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше. Темп значною мірою залежить від раціональності пауз – зупинок у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні та інтонаційно-конструюючі функції. На письмі паузи позначаються різними розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість „мовчання ” (кома, тире, крапка, три крапки тощо).

Промовляння фрази супроводжує висота тону, яка допомагає правильно інтонувати її й відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад: закінчення думки графічно позначається крапкою, а в усному мовленні – пониженням тону; внутрішній процес піднесення передають на письмі знаком оклику, а в усному мовленні – значним підвищенням тону тощо.

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос, тобто сукупність різних щодо висоти, сили й тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату.

Природними властивостями голосу є:

•  повнозвучність – невимушена, вільна звучність голосу;

•  милозвучність – чистота і свіжість тембру, вроджена краса звуків, яка є приємною для сприйняття на слух;

•  мелодійність – здатність голосу підвищуватися й понижуватися;

•  гнучкість – здатність змінюватися за висотою, силою, тривалістю й тембром;

•  висота – використання мелодійності діапазону голосу;

•  об’єм, або діапазон – кількість доступних для відтворення нот;

•  сила – повноцінність звуків, що визначається простором, який треба заповнити;

•  тривалість – збереження властивостей голосу впродовж тривалого часу.

Щоб добре говорити, треба не тільки володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову звуків. Забезпечити якість і чистоту мовлення, допомогти подолати скованість органів мовлення допоможуть вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови голосних і приголосних звуків, звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталилися такі основні правила вимови голосних і приголосних звуків:

а) звуки [a], [y], [i] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, наприклад: [знати], [бувати];

б) голосний  [о] перед складом з наголошеним звуком  [у] або  [і] вимовляється з наближенням до  [у], наприклад: [зоузул′а], [соуб’і];

в) голосні звуки  [е], [и] у ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком  [еи], [ие], наприклад: [деиржава], [книежки].

Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):

а) дзвінки приголосні звуки  [д], [б], [г], [г], [ж], [дж], [дз], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості: [граб], [в’із], [м’іг].

Винятком цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими та кореневоспоріднених з ними вимовляється як парний йому глухий  [х]: [лехко], [вохко], [н′іхт′і], [к’іхт′і], [д′охт′у].

Дзвінкий приголосний  [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми перед наступним глухим допускає подвійну вимову – він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий  [с]: [розказати] або  [росказати];

б) глухі приголосні звуки  [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, тобто в словах боротьба, вокзал, хоч би, просьба літери т, к, ч, с на письмі позначають звуки [д′], [г], [дж], [з′];

в) звуки  [в] та  [й] у потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості й наближають відповідно до голосних  [у] та  [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки  [у], [і], якщо вони стоять:

– на початку слова перед приголосними: [ўчитеил′],  [ǐти];

– у кінці слова після голосного перед приголосним: [знаǐшоў],  [праўда].

Грубим порушенням є вимова  [в] з наближенням до  [ф]: [знав], [казав].

г) шиплячі звуки  [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чого], [чудо], [шчос′].