Курс лекций по дисциплине «Українська мова за професійним спрямуванням»

36. Шевчук С. В. Ділове мовлення. Модульний курс : підручник / С. В. Шевчук. – К. : Літера ЛТД, 2003. – 448 с.

37. Шевчук С. В. Ділове мовлення для державних службовців : навч. посіб. / С. В. Шевчук. – 2-е вид., виправл., доп. і переробл. – К. : Арій, 2007. – 416 с.

38. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник / С. В. Шевчук, І. В. Клименко. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Алерта, 2011. – 696 с.

39. Шкуратяна Н. Г. Сучасна українська літературна мова. Модульний курс : навч. посіб. / Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук. – К. : Арий, 2010. – 824 с.

Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування

План

1. Предмет, мета, завдання курсу «Українська мова за професійним спрямуванням».
2. Українська мова, її місце й роль у суспільному житті.
3. Основні функції мови.
4. Поняття української національної та літературної мови.
5. Мовна норма та її суспільне значення. Види мовних норм.
6. Писемна й усна форми літературної мови.
7. Культура мови й культура мовлення.

Основною метою нормативної дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» є усвідомлення системи української мови та розкриття особливостей її функціонування, передусім, у межах ділового й наукового стилів (професійного спілкування).

Значення курсу полягає в тому, що він надає такі знання й розвиває такі мовні та мовленнєві вміння й навички, які допомагають забезпечити професіоналізм основної трудової діяльності на рівні сучасних вимог, визначених Конституцією України, Законом «Про мови в Українській РСР», Законом України «Про державну службу», іншими нормативними документами.

Об’єктом вивчення є культурний і соціально-політичний процес розвитку сучасного суспільства, що відбивається в мові та виявляється в практичній площині професійного спілкування. Його складовими частинами є специфіка функціонування української мови (фонетичні, морфологічні, синтаксичні, структурні, лексико-семантичні особливості), сучасна політика у сфері національної мови, національно-мовний етикет, мова й культура тощо.

Предметом дисципліни є усна й писемна форми професійного спілкування в межах ділового, наукового й публіцистичного стилів. Основним завданням курсу буде не тільки вміння класифікувати та складати документи, а й розуміння стильового різноманіття національної мови, усвідомлення мети спілкування в різних сферах суспільного життя.

Основні завдання дисципліни:

• систематизувати знання з української мови взагалі та професійного спілкування зокрема;
• сформувати вміння щодо написання, складання та перекладу професійних текстів;
• сформувати навички мовного оформлення ділових паперів;
• забезпечити оволодіння нормами сучасної української орфоепії, орфографії, граматики, лексики, стилістики та правилами мовного етикету в межах професійного спілкування на рівні знань і вмінь;
• збагатити запас загальновживаної та професійної лексики.

Такий підхід повністю вписується в концепцію європейського розвитку напрямів сучасної освіти – Болонську декларацію, яка значною мірою зумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації в цьому світі.   Усім відомо, що найбільше й найдорожче добро кожного народу – це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців. Через мову ми пізнаємо світ. Отже, мова – це найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження й передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожніми знаками. Разом з тим, жоден з цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значущість лише в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами.

Мова як складний, багатоаспектний феномен пов’язана з такою кількістю позамовних явищ, потребами суспільства та окремої людини, що її вивчення в межах лінгвістики не може бути ні вичерпним, ні достатнім. Тому у ХХ столітті навколо мовознавства сформувалася низка інтердисциплінарних наук:

• соціолінгвістика – наука про функціонування мови в суспільстві;
• психолінгвістика – наука про взаємозв’язок мови з психічною діяльністю людини;
• нейролінгвістика – наука про мовлення людей з відхиленням у психіці;
• етнолінгвістика – наука про національну специфіку мови;
• інтерлінгвістика – наука про спілкування в багатомовному світі;
• лінгвогеографія – наука про ареальне (просторове) розміщення мов і діалектів;
• паралінгвістика – наука про засоби спілкування, що використовують поряд з мовними одиницями жести, міміку;
• інженерна лінгвістика – наука про можливості й шляхи застосування мови для потреб науково-технічного прогресу.

Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов, яка є найбільш вивченою та поширеною: цими мовами розмовляє близько 52% населення земної кулі. У цій сім’ї мов українська мова належить до слов’янської групи й разом з російською та білоруською утворює східнослов’янську підгрупу; до західнослов’янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська й полабська (мертва); до південнослов’янської – болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська й старослов’янська (мертва) мови.   

1. Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі функції: загальні (комунікативну, мислетвірну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну, естетичну й культурологічну).

Комунікативна функція. Суть її полягає в тому, що мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, оскільки вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань і емоцій співрозмовникам (пор., наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку й реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати в речення за законами певної граматики (української, російської, німецької, англійської тощо). Ось чому повна й адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису. Таким чином, комунікативна функція – це функція спілкування, обміну інформацією.

Мислетвірна (мислетворча) функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм. Виділяють два базових типи мислення: конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне).

Пізнавальна (когнітивна) функція. Ця функція відбиває зв’язок мови з мисленням.

Номінативна функція. Це функція позначення (номінації) об’єктів дійсності, їхніх властивостей та відношень між ними. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву й тільки так існує у свідомості. Люди впродовж віків давали назви й тому, що існує в реальному світі, і тому, що існувало в їхній уяві. Зрозуміло, що кожна мова становить своєрідну картину дійсності (напр., у нас одне слово сніг, а в ескімосів існує кілька десятків слів на позначення снігу).

Експресивна функція. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом внутрішнього світу людини. Поки людина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих. Заговоривши, ніби розкриває свій внутрішній світ. «Говори, і я тебе побачу», – стверджували мудреці античності. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постає ця людина перед іншими як особистість. Експресивна функція реалізується в мовних формах вираження емоцій і почуттів людини. 

Волюнтативна функція – це вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Мова є першоелементом культури. За допомогою мови з’явилися твори фольклору, художньої літератури, театру.

Науковці зазначають, що мові властиві й інші функції, зокрема фактична (контактовстановлювальна), магічно-містична, демонстративна тощо.

2. Українська мова є національною мовою українського народу. Вона належить до найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Про це свідчать такі її властивості, як багатство запасу слів, розвинена синоніміка, досконалість фонетичної й граматичної системи. Ще в 1834 році російський академік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка може дорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості багатства синтаксичного – це мова поетична, мелодійна, мальовнича.

Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латини, а сучасно окреслених рис вона набула в VІ – VІІ столітті. Відповідно до ст. 10 Конституції України українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» (Українська мова. Енциклопедія. – С. 126).

Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії та психології, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національно-культурної діяльності. На відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми.

Літературна мова – унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, художньої культури та літератури. Літературна мова протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах.

Національна українська мова – це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою. Українська мова в її сучасному стані містить літературну мову, територіальні діалекти, просторіччя, професійні діалекти й соціальні жаргони. Що означає сучасна? Щодо української мови цей термін уживається у двох значеннях. У ширшому розумінні – це мова від доби Івана Котляревського до наших днів (у цьому ж значенні використовується термін «нова українська мова»). У вузькому розумінні сучасною є українська мова, яку вживають три останні покоління мовців, тобто мова ІІ пол. ХХ – поч. ХХІ ст.

Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування національної мови. До найважливіших ознак літературної мови належать:  
1) нормативність; 2) багатий лексичний фонд; 3) розгалужена система стилів; 4) багатофункціональність (використання в усіх сферах комунікації); 5) наявність усної й писемної форм. Основною її ознакою є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Отже, українська літературна мова – це відшліфована, унормована форма української національної мови, її складова частина. 

3. Норми охоплюють усі рівні мови. Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до значення та до його відтінків, а також правила сполучуваності слів у реченні. Граматичні норми (морфологічні, синтаксичні) установлюють літературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій – словосполучень і речень. Стилістичні норми визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення, у тому чи іншому функціональному стилі. Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови голосних та приголосних звуків. Орфографічні норми визначають правила написання слів. Пунктуаційні норми фіксують систему правил уживання розділових знаків – коми, тире, лапок, двокрапки тощо.

Отже, літературна норма – це вироблені в писемно-літературній практиці правила використання мовних одиниць та кодифікація цих правил у словниках і граматиках.

Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування, наприклад, орфографічні та пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні – реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови – діалектам, жаргонам, просторіччю. Норми складаються поступово. З часом вони можуть змінюватися. Таким прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави).