Дитячий будинок сімейного типу в системі захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки

2) створення умов, що  сприяють засвоєнню вихованцями  нових соціальних норм, формування  готовності відмовитись від асоціальної  поведінки;

3) адаптація дитини  до нового оточення має викликати в неї відчуття єдності з сім’єю, причетності до загальних справ родини;

4) допомогти подолати  негативне сприйняття оточуючого  середовища за умови, коли батьки-вихователі  стають для дитини соціальним  зразком, надійною опорою;

5) подолання невпевненості  і страху дитини, щоб з часом  вона могла самостійно виконувати  певні доручення (послуги по дому, господарству, відвідування крамниці, приготування їжі, догляд за молодшими тощо);

6) усунення негативних  проявів та деформації соціального  досвіду прийомної дитини.

ДБСТ має об’єктивні переваги над іншими соціальними інститутами такого типу, перш за все інтернатного типу, завдяки таким чинникам: природна відповідність процесу виховання; основою виховного впливу є емоційний контакт дитини з батьками-вихователями, що будується на довірі дітей до дорослих, їхній взаємній довірі; виховання в малій групі найбільш повно відповідає вимогам поступового залучення дитини до соціального життя; тривалість і поступовість виховного впливу батьків-вихователів на прийомних дітей; комплексний підхід до соціального становлення дитини; індивідуальний підхід до кожної дитини; взаємозацікавлений характер стосунків вихователів та вихованців.

Вирішенню завдань адаптації  вихованця до умов життя у дитячому будинку сімейного типу, становленню  його як соціальної особистості сприяють механізми педагогічного впливу, притаманні цій специфічній формі сімейної опіки: емоційний контакт між прийомною дитиною і батьками-вихователями, активна участь батьків у житті дитини, соціальний приклад батьків-вихователів, спілкування дітей між собою в умовах багатодітної родини, формування стосунків із відчуттям єдиності родини, етапність входження вихованця у сім’ю.

Перебування дитини у дитячому будинку  сімейного типу передбачає вирішення  серйозної соціально-педагогічної мети – забезпечення якнайповнішої  її адаптації до соціального середовища, максимальна нейтралізація набутого нею негативного досвіду, компенсація вад фізичного і психологічного розвитку, набутих за умов асоціального оточення.

Дитячий будинок сімейного  типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання береться не менше п’яти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно, така умова сприяє влаштуванню у родині більшої кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи передусім психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім’ї, як рідних, так і прийомних, не має перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання батьків-вихователів. Але обстеження функціонуючих дитячих будинків сімейного типу свідчать: порушення обмежень щодо дітей, які перебувають на вихованні, трапляються досить часто. Це пояснюється тим, що місцеві органи влади прагнуть влаштувати якомога більше дітей-сиріт. Однак така практика негативно впливає на оптимальний розвиток вихованців, оскільки збільшується навантаження на батьків-вихователів, як фізичне, так і психолого-педагогічне.[13, c. 102].

Соціально-педагогічні  аспекти функціонування дитячих  будинків сімейного типу особливі. З одного боку, вони відображають весь спектр проблем звичайної багатодітної сім’ї. З іншого – перед такою сім’єю постають завдання щодо корекції та компенсації вад розвитку дитини, відставання та занедбаності її здоров’я, а також подолання наслідків психічних травм.

Вивчення особливостей виховного  процесу в дитячих будинках сімейного  типу, розкриття специфіки взаємодії  дітей і батьків-вихователів, аналіз основних її напрямків, сфер і засобів  їх впливу на формування особистості  вихованців є важливим напрямком наукових пошуках оптимальних методик сімейної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, як органічної частин системи державного піклування.

Безперечно, умови життя  навіть у такій великій родині є кращими, ніж у державному закладі. Батьки-вихователі зазначають, що оптимальна кількість вихованців у родині залежить від особистості вихователів, їх індивідуальних здібностей вирішувати проблеми багатодітної родини. Це, безсумнівно, так, але неможливо визначити здібності вихователів на етапі створення дитячого будинку сімейного типу, коли батьки тільки добирають вихованців. Половина батьків вважає, що на вихованні в родині повинно перебувати не більше десяти дітей, саме така кількість є оптимальною і дозволяє створити оптимальні умови життєзабезпечення та виховання.

Водночас це питання потребує індивідуального розгляду в кожному конкретному випадку. Не має сенсу обмежувати кількість дітей у родині визначеними вимогами, без врахування бажання і можливості батьків.

Діти-вихованці, особливо на початку перебування  в родині, потребують значно більше уваги з боку батьків, ніж рідні. Це може провокувати дитячі ревнощі, агресивність, непокору з боку дітей, які не хочуть ділити увагу батьків з новими членами родини. Батькам-вихователям необхідно враховувати можливість виникнення конфліктних ситуацій у родині і бути готовими до прояву ревнощів як з боку рідних, так і прийомних дітей [14, c. 202].

Не викликає сумніву, що дитина, яка потрапляє  до сім’ї, легше адаптується за умови  дитячого оточення. Поряд з тим  турботи про нового вихованця  покладаються не лише на батьків-вихователів  а й на дітей, які вже виховуються  в родині. Діти в сім’ї, особливо у перші дні знайомства, повинні бути доброзичливо налаштовані на нового члена родини, не проявляти зверхності, агресивності, допомагати йому призвичаїтися до вимог, що сформувалися в сім’ї. Як зауважив один із батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, “рідними не тільки народжуються, рідними стають” [15, c. 213]. Саме такий емоційний стан сімейного спілкування в дитячому будинку є запорукою позитивного впливу на дитячу особистість, формування щирих, сімейних стосунків між усіма членами родини. Сім’я, родинні стосунки мають велике значення у житті батьків-вихователів.

Особливістю людини, яка присвячує своє життя вихованню  дітей, поштовхом, що керує нею при  прийнятті рішення про створення  дитячого будинку сімейного типу, на думку батьків-вихователів, є така риса характеру як “людяність”. Ця риса особистості виражається в основному прояві – небайдужості до горя і потреб оточуючих, умінні переживати чужий біль, проявляти співчуття.

Успіх виховання, формування почуття довіри і любові у прийомної дитини багато в чому залежать від авторитету батьків-вихователів. Завоювання батьківського авторитету – справжньої поваги з боку дітей, духовної влади над їх свідомістю – складний і тривалий процес, що починається з першого дня появи дитини у дитячому будинку сімейного типу.

Емоційний тон, що встановлюється між батьками-вихователями та дітьми на основі почуття батьківської любові, веде до формування дуже близьких, теплих і доброзичливих стосунків  між усіма членами дитячого будинку  сімейного типу. Прояв батьківської любові є необхідною умовою формування самоповаги дитини, налагодження її добрих взаємин з іншими людьми, позитивної самооцінки. Відсутність же любові призводить до нервових та психічних розладів, викликає ворожість і агресивність, про що свідчить поведінка дітей, які тільки-но потрапляють на виховання до дитячого будинку.

Основним критерієм  визначення ефективності сімейних форм виховання можна визначити рівень адаптації дитини у новому житті  відповідно до вимог розвитку суспільних відносин. Якщо раніше батьки оцінювали свій успіх у вихованні дитини виходячи з того, наскільки їм вдалося передати дітям знання, навички, уміння, переконання, цінності, то сьогодні, за умов значних і швидких соціальних змін у суспільстві, цього недостатньо.

Оцінка виховної роботи повинна залежати від того, наскільки успішно зуміли батьки-вихователі підготувати дитину самостійно діяти і приймати рішення, виходячи із того, що самостійність, творча ініціатива і соціальна відповідальність стають визначальними рисами виховного процесу на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Основним завданням, яке на думку батьків-вихователів, необхідно вирішити, приймаючи дитину-сироту на виховання до дитячого будинку  сімейного типу і що вони вважають за необхідне – це створення умов, які б дали змогу дитині “стати на ноги”, можливість знайти власне місце у житті. Влаштування подальшого життя прийомних дітей, формування навичок самостійності і соціального досвіду, що дають змогу їм вирішувати у подальшому життєво необхідні проблеми, є для батьків-вихователів основним критерієм їх праці, професійного рівня як вихователів 15, с. 43].

Дитячий будинок  сімейного типу має значні переваги у порівнянні з будь-яким іншим  державним інститутом, через те що у виховному закладі дитина знаходиться  лише певний час, а вихователі в основному зайняті лише окремими аспектами виховання. У сім’ї процес виховання має водночас цілісний та індивідуальний характер і здійснюється до тих пір, доки дитина не залишає родину. Комплексний педагогічний вплив дитячих будинків сімейного типу проявляється у створенні для дитини-сироти нормальних умов сімейного життя, повноцінного родинного оточення.

Сімейне виховання, як життєво необхідна умова формування людської особистості, є основною запорукою  гармонійного розвитку дитини, формування позитивних якостей характеру.

Основним показником ефективності існування такої форми  державної опіки над дітьми-сиротами як дитячі будинки сімейного типу є те, що діти, позбавлені піклування власної родини, знаходять сімейний затишок, батьківську опіку, оточення братів та сестер, повертаються у природно необхідне для нормального розвитку особистості середовище – сім’ю.

Досвід функціонування дитячих будинків сімейного типу в Україні засвідчує, що їхні соціальні  функції як соціального інституту  не відрізняються від функціонування звичайної біологічної сім’ї. Водночас є ряд особливостей, притаманних лише дитячому будинку сімейного типу: батьки біологічно не пов’язані з прийомними дітьми; батьки-вихователі повинні виконувати обов’язки не тільки вихователів, а й господаріввеликої родини; прояв проблем між рідними та прийомними дітьми.

Формування  особистості дитини в умовах дитячого будинку сімейного типу значною  мірою залежить від особистості  батьків-вихователів. Основною рисою  характеру батьків є альтруїстичне бажання допомогти дітям, які перебувають у складних умовах. Завдання, яке необхідно вирішити батькам-вихователям, щодо подальшого влаштування долі їх вихованців, – це забезпечення подальшого життєвого влаштування, формування навиків самостійності, набуття дитиною соціального досвіду вирішення життєво необхідних проблем.

Успіх виховання, формування почуття довіри і любові у прийомної  дитини багато в чому залежать від авторитету батьків-вихователів. Завоювання батьківського авторитету – справжньої поваги дітей, духовної влади над їхньою свідомістю – складний і тривалий процес, що починається від першого дня появи дитини в дитячому будинку сімейного типу [16, с. 56].

У сімейному дитячому будинку є всі можливості для  індивідуального підходу до дітей, врахування їхніх інтересів і потреб. Особлива увага приділяється вихованню міцних духовних переконань і громадських стосунків. Тільки сім’я, створивши відчуття впевненості, безпеки та захищеності, спроможна дати повноцінну освіту і виховання за принципами демократичного суспільства [13, с. 108].

За правильно організованої  виховної системи у дитини або  молодої людини закріплюються в  свідомості позитивні моменти, які  потім переносяться на різноманітні життєві ситуації і визначають їхню поведінку в реальному самостійному житті. Внаслідок цього формується гармонійно розвинена, адаптована до самостійного життя особистість.

Основою стабільного  функціонування дитячого будинку сімейного  типу та виконання покладених на нього завдань є обов’язкова посильна участь кожної дитини в домашніх справах: приготування їжі, придбання продуктів харчування, прибирання, прання, прасування, дрібні ремонтні та сільськогосподарські роботи, влаштування свят тощо. Посильна і вмотивована праця вдома, самообслуговування з перших років життя сприяють всебічному розвитку дитячого організму, загострюють розум, зміцнюють здоров’я дитини [13, с. 114].

Виховання дитини-сироти в сім’ї має всі необхідні ознаки соціальних стосунків. Освоєння соціальних норм і цінностей, зразків поведінки і, найголовніше, – реабілітація психіки, відновлення власного “Я” мають надзвичайно велике значення для становлення повноцінної особистості в суспільстві. Сім’я допомагає вирішувати завдання, пов’язані з творчим розвитком, з освітою, духовним і фізичним розвитком та професійним становленням особистості. З категорії знедолених дитина-сирота переходить до категорії захищених, щлслипих і повноцінних громадян.

Досвід діяльності дитячих  будинків сімейного типу дозволяє зробити  ґрунтовні висновки щодо доцільності  існування та розвитку такої форми сімейної опіки. Практичні педагогічні та соціальні напрацювання батьків-вихователів потребують детального вивчення, розповсюдження досвіду їх роботи дозволить поширити мережу дитячих будинків сімейного типу як альтернативної форми опіки над дітьми-сиротами.

2.4 Соціальний супровід та аналіз соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, в Тернопільскій області

Однією із специфічних  відмінностей прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу від усиновлення та опіки (піклування) є державна соціальна підтримка таких сімей, що реалізується у формі соціального супроводу. Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу – це вид соціальної діяльності, що передбачає надання спеціалістом (або групою спеціалістів) центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахівцями інших установ, організацій та закладів комплексу юридичних (правових), психологічних, соціально-педагогічних, соціально-економічних, соціально-медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї, дитячого будинку сімейного типу.