Дитячий будинок сімейного типу в системі захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки

Одним із перших, хто розробив педагогічну концепцію гуманного  виховання дітей-сиріт, яка базувалася на сімейному принципі виховання був Й. Песталоцці. Це була концепція гуманного виховання дітей-сиріт. Основним принципом був розвиток розумових, моральних і фізичних здібностей таких дітей. У створених ним притулках для сиріт втілювався сімейний принцип виховання, діти були організовані в єдину “велику родину”. Старші вихованці активно допомагали вихователю в навчанні молодших. Важливим досягненням Й. Песталоцці було визначення позитивного впливу сімейних “відносин” на формування особистості дитини, позбавленої батьківської опіки. Водночас він сам визнавав важливу істину, що “заміною сімейному вихованню школи ніколи в житті стати не зможуть... Їх вища мета може виходити лише з того, щоб посилити і вдосконалити засоби виховання розсудливості, любові та професійних здібностей, що надаються у сім’ї...” [6, с. 135].

Ідея сімейного виховання  як найбільш доцільного і гармонійного підтримувалася педагогами та вихователями, які пропагували гуманістичні ідеї виховання дітей-сиріт та тих, хто був позбавлений батьківської родини. Зокрема італійський священик Д. Баско усе життя присвятив підтримці та турботі про молодь, яка втратила зв'язок з родиною. Він дотримувався думки, що єдиною надійною основою виховної роботи з дитиною є любов до неї. Збираючи молодих людей, які потрапляли у несприятливі життєві умови, у молитовні, а згодом в інтернатах, він намагався забезпечити підліткам надійні охорону і захист. Для Баско було важливим долучити молодих людей до спільноти, до нової домівки, виховати в них потребу взаємного спілкування і співжиття.

Видатним педагогом-реформатором був Г. Лейц, який розробив концепцію  організації сільських шкіл-інтернатів для дітей, позбавлених батьківського піклування. Ці заклади складалися з малих шкільних сімей по 5-12 дітей на чолі з вихователем-“батьком” сім’ї. Саме в сім’ї Лейц вбачав головний чинник формування повноцінних людей: фізично здорових, духовно багатих, відповідальних, які б мислили і діяли соціально. Зразком для виховання дітей в інтернатах була справжня добропорядна родина [7, с. 17].

У США перший дитячий  будинок на засадах сімейного  виховання було відкрито у 1917 році ірландським  священиком Е.Фланаганом, який заснував “хлопчаче містечко” (“Boys Town”) для утримання та виховання хлопчиків 8-10 років. Педагог дотримувався постулатів превентивного, запобіжного виховання, прагнув органічно поєднати моральне і релігійне виховання.

Пошуки нових методів розв’язання соціальних та педагогічних проблем соціального сирітства стимулювали розвиток соціально-педагогічної ідеї австрійського педагога Германа Гмайнера, який розробив систему функціонування містечок для дітей-сиріт з сімейними формами виховання – “SOS-Kinderdorf”. Підтримуючи ідеї і працю Б. Фланагана і Й. Песталоцці, Г. Гмайнер обстоював такі форми виховання, які особливо були наближені до сімейних, спільне навчання та утримання хлопчиків і дівчаток. Гаслами виховної системи, запропонованої Г.Гмайнером, стали поняття “захищеність”, нове “домашнє вогнище”, а основними пріоритетами – “розуміння” і “любов” [7, с. 16].

 Діяльність дитячих містечок базувалася на чотирьох основних педагогічних принципах:

1) основний: мати – голова родини. Праця в ролі матері-виховательки розглядається ним як професія і як покликання. Самотні жінки після проходження певної педагогічної та психологічної підготовки могли займатися вихованням обездолених дітей, замінюючи їм матір (тобто до виховання дітей-сиріт допускалися лише підготовлені люди);

2) у дитячих містечках здійснювалося виховання дітей різного віку, при цьому брати та сестри ніколи не розділялися, а за необхідності передавалися до одного селища (на жаль, ми забули про цей принцип, і дуже часто розділяємо дітей з багатодітних родин, що, безумовно, не йде на користь справі);

3) кожна створена сім’я складалася з матері-виховательки і дітей, що проживали в окремому будинку. Дитяче містечко складалося із 12-15 сімейних будинків;

4) керівництво дитячим селищем здійснювалося директором, який з власною родиною проживав на території селища, надаючи активну допомогу кожній родині.

Серед жінок, які б  хотіли стати матерями-вихователями, Г. Гмайнер намагався знайти морально і душевно чистих жінок, цінуючи ці якості так само, як і фізичне здоров’я Основними критеріями, які враховувалися при виборі матерів-виховательок, були любов до дітей, доброта, милосердя, працелюбність і надійність. Визначальним принципом відбору була не освіта, а гуманістичні якості характеру цих жінок. Як не дивно, але в нашому сьогоденні не ці фактори є вирішальними при прийнятті рішення родин про створення-будинків сімейного типу, часто-густо вирішальним моментом є фінансовий зиск та можливість таким чином вирішити нагальні матеріальні потреби.

Перше дитяче містечко ім. Песталоцці (“Pestalozzi”) було засноване в 1946 році в м. Трогані (Швейцарія). Воно належало до таких містечок, у яких кожна сім'я складалася із 16-18 вихованців різного віку. Здебільшого це була однакова кількість дівчаток і хлопчиків однієї національності. Кожну сім’ю опікували 3-4 вихователі (подружжя і один-два помічники) з тієї самої країни, що й вихованці. Разом із дітьми-сиротами виховувалися й рідні діти вихователів. Батько сім’ї був шкільним учителем, тому він зобов’язаний був мати диплом педагога відповідної країни. Дитяче містечко мало власну школу, що давало змогу навчати дітей рідною мовою. На території містечка могли проживати 18-20 родин [9, с. 48].  

Історичний досвід організації  різних форм допомоги дітям, які втратили батьківське піклування, дав можливість дослідникам виявити позитивні та негативні чинники впливу форм утримання дітей на їхній розвиток та передбачити майбутні наслідки. Останнім часом світова практика та наукові дослідження чітко вказують, що найефективнішою формою повноцінної турботи про дитину є сім’я [10, с. 19].

Досвід США, Великої  Британії, Австрії, Швейцарії, Польщі засвідчує  збереження державних шкіл-інтернатів (дитячі будинки, притулки) як спеціалізованих  закладів для виховання дітей, які  мають відхилення в поведінці, певні психологічні, фізичні проблеми. Найбільш поширеними типами інтернатів є: лікувальні центри з цілодобовим перебуванням дітей; сімейні дитячі будинки; кризові та дитячі психіатричні центри.

Німеччина практикує поєднання  у виховній системі функціонування оновлених інтернатних закладів та стимулювання розвитку прийомних сімей. Державна політика практикує довгострокове утримання дитини в подібних закладах задля повернення її в біологічну родину і лише не маючи реальних можливостей для здійснення цього приймаються інші рішення. Пріоритетність форм у цій державі виглядає наступним чином: біологічна родина – усиновлення. Усі інші форми визначаються як проміжні й тимчасові.

Важливим є подолання в німецьких  інтернатах фактора колективного утримання. Переважна більшість інтернатних закладів надає кожному вихованцю можливість проживати в одній кімнаті, або ж по двоє. Усі без винятку діти, включаючи  дітей з фізичними вадами, отримують освіту в загальних учбових закладах. Зазначена практика сприяє покращенню соціалізації дитини-сироти в соціум. Функціональне призначення інтернату в цій системі зводиться до місця проживання. Проте навіть така інтернатна система постійно перебуває в центрі дискусій німецького суспільства. Німецька держава намагається розглядати державні структури утримання дітей як останній механізм у вирішенні проблем сирітства.

Сьогодні у західних країнах, зокрема  у США та Великобританії, не залишилося дитячих будинків у традиційному розумінні. Для дітей же, які зазнали  тяжких психологічних травм та потребують тимчасового або тривалого відокремлення від родини, існує можливість перебування у закладах типу “групових будинків” [9, c. 39].

У Швейцарії за надання  соціальної державної допомоги несе відповідальність громада. Усі соціальні служби керуються принципом “мінімального втручання держави” (А.М. Фішер-Ґейзер) [5, с. 135].

Цікавий досвід накопичений  Маннергеймською Лігою захисту  дітей. У Фінляндії вона існує  більш, ніж 70 років. Основна її функція – захист прав дітей і інтересів родини. Особливу увагу вона приділяє профілактиці різного роду відхилень. Її діяльність розпочалася у 40-х роках як служби допомоги сиротам-жертвам війни. У 90-і роки акцентується увага на становищі дитини в суспільстві, наявності здорового оточення, допомозі сім’ям з дітьми [5, с. 139].

У цілому в західних країнах  при збереженні інтернатних установ  на державному рівні розроблені, обов'язкові для всіх вихованців, курси “незалежного проживання”, по закінченню яких видається  державний сертифікат. Це є одним із дієвих механізмів соціальної адаптації дітей, що знаходилися під державною опікою.

Визначаючи пріоритетність біологічної сім’ї у вихованні дитини та стимулювання розвитку сімейних форм опіки, у зарубіжних країнах серед форм тимчасового утримання  перевага надається фостерній родині.

2.2 Педагогічні та соціально-психологічні характеристики дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

У дослідженнях вітчизняних  та західних психологів подається порівняльна  характеристика дітей, позбавлених батьківського піклування. їхній загальний фізичний та психічний розвиток значно відрізняється від розвитку ровесників, котрі зростають у сім’ях. У них загальмований темп психічного розвитку, бідна емоційна сфера та уява, пізнє формування навичок саморегуляції та правильної поведінки. Для такої категорії дітей характерні роздратованість, спалахи гніву, агресії, перебільшене реагування на події та взаємовідносини, образливість, провокування конфліктів із ровесниками, невміння спілкуватися з ними [11, с. 76-80].

Відсутність постійної  значущої фігури та безумовного прийняття  дорослим дитини, тиск ситуації, необхідність постійно пристосовуватися знижують активне  ставлення до життя, а отже, створюються умови для підвищення конформізму – схильності уникати прийняття самостійних рішень, пасивної, пристосовницької орієнтації на запропоновані стандарти оцінок, поведінки. Такі якості дітей-сиріт роблять їх легкою наживою криміногенних структур [10, с. 12].

Ослаблена внутрішня  позиція, емоційна бідність, нерозвинена прихильність, звужене бачення перспектив, проблемність статево-рольового самовизначення, домінування імпульсивності та залежності в поведінці, ситуативність мислення – далеко не повний перелік характеристик дітей, які виховуються поза сім’єю.

Лише незначна частина дітей-сиріт з інтернатних закладів формується з чіткими соціально значущими громадянськими рисами. І це не вина дітей, а результат дії системи соціального виховання, яка через об’єктивні причини не в змозі забезпечити природної для дитини-сироти сімейного оточення, атмосфери щастя, доброзичливості, любові і розуміння її як особистості.

Прогресивний напрямок у справі виховання дітей-сиріт, який започаткував Жан-Жак Руссо, мав  на меті влаштування таких дітей у сім’ях, оскільки це значно поліпшувало умови їхнього виховання та розвитку.

Моральні якості батьків-вихователів  сімейних дитячих будинків є визначальними  для всієї подальшої долі дитини-сироти, адже від них залежить загальна атмосфера  в долі, стиль, стосунків між дорослими  і дітьми, а отже, і тривалість цих стосунків, міцність сформованих переконань і навичок [13, с. 97].

Можемо зробити висновки, що діти, котрі виховувалися в інтернатних закладах, стоять на порозі самостійного життя, до якого вони не вважають себе готовими. З одного боку, вони хочуть жити самостійно, окремо, бути незалежними, а з іншого – бояться цієї самостійності, оскільки розуміють, що без підтримки батьків, родичів їм не вижити, а на неї вони розраховувати не можуть. Це роздвоєння почуттів та бажань призводить до незадоволення своїм життям і собою [14, с.80].

Вивчення даної проблеми з соціальної педагогіки дозволяє стверджувати, що причиною викривлення особистісного  досвіду дитини можна вважати  вплив фактора депривації, тобто відсутність, обмеження або недостатність матеріальної та духовної турботи про дитину, необхідних для її виживання і повноцінного розвитку.

Стан психологічної ізоляції, в яку часто попадають діти-сироти, негативно впливає на їхній розвиток і діяльність. Такі діти часто попадають під вплив дорослих, не прагнуть вчитися, у спілкуванні досить часто ефектні, грубі.

Якщо говорити про  особливості інтелектуального розвитку дітей, залишених без батьківської опіки, то можна сказати, що вони (зокрема, вихідці з дитячого дошкільного  закладу) достатньо підготовлені до школи за формальними параметрами (знають букви, рахують у межах десяти, читають по складах). Проте у них позитивна мотивація щодо дорослого (учителя, вихователя) базується на дефіциті спілкування, що іноді перешкоджає нормальному процесу навчальної діяльності. Усі факти свідчать про те, що будь-яка дитина для нормального фізичного, духовного та інтелектуального розвитку потребує сімейного середовища, що забезпечить оптимальні умови для становлення її особистості.

2.3 Соціально-педагогічні аспекти функціонування дитячого будинку сімейного типу та адаптації дітей до середовища сімейного виховання

Соціально-педагогічні  аспекти функціонування дитячих  будинків сімейного типу особливі. З одного боку, вони відображають весь спектр проблем звичайної багатодітної сім’ї. З іншого – перед такою сім’єю постають завдання щодо корекції та компенсації вад розвитку дитини, відставання та занедбаності її здоров’я, а також подолання наслідків психічних травм.

Враховуючи особливості  розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які потрапляють на виховання до такого соціально-виховного інституту, ми визначили основні умови становлення особистості прийомної дитини, які мають враховувати батьки-вихователі, зокрема у період адаптації дитини до умов сімейного виховання. Їх можна сформулювати так:

1) формування у прийомної дитини об’єктивної самооцінки, при цьому дитина має сприйматися дорослими саме такою, якою вона є, у її неповторності і своєрідності, з її помилками і суперечливим життєвим досвідом;