Дитячий будинок сімейного типу в системі захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки

Криза сучасної сім’ї негативно позначилась на стані дитинства в державі, що призвело до зростання соціального сирітства та збільшення чисельності дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Більшість випускників державних закладів виховання для сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування збільшують категорію знедолених верств суспільства. Як правило, ці люди, не маючи досвіду родинної соціалізації не здатні передати сімейні цінності. Вони відтворюють потенційних сиріт, зводячи усі позитивні зусилля у подоланні сирітства нанівець.

Фактично на сучасному  етапі в українському суспільстві  відбуваються поступові зміни у  більш позитивному сприйнятті усиновлення  та піклування за сиротами. У вирішенні  цього завдання державна політика йде  правильним шляхом. Забезпечення матеріальної стабільності сім’ї та надання фінансової допомоги з боку держави є вагомими стимулами для розвитку сімейних форм виховання сиріт. Але постає нова проблема – забезпечення якості у вихованні і опіки.

В Україні завдання по реалізації підтримки та супроводження сімей покладено на структурні підрозділи державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді та їх спеціалізовані формування.

Необхідність сімейного  оточення для гармонійного розвитку дитини, вплив сімейних форм виховання  на соціалізацію та особистісне становлення підкреслювали видатні педагоги – М. Драгоманов, Я. Корчак, П. Лесгафт, О. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський. Саме у сім’ї започатковуються світогляд, морально-естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації дитини, тобто те, що згодом становитиме її сутність як особистості.

Розширення мережі дитячих  будинків сімейного типу дасть можливість прискорити вирішення проблеми дітей, які залишились без нагляду та притулку, реалізувати їх право на сімейне виховання та здоровий розвиток.

 

 

 

1.2 Альтернативні форми виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківської опіки

 

У світі існує кілька альтернатив утриманню дітей  у державних установах. Моделі деінституціалізації (тобто переміщення дітей із “масових” закладів (інституцій) в альтернативне, більш турботливе середовище, а також надання допомоги за місцем проживання) включають у себе різнопланові заходи.

Якщо говорити про  соціально-педагогічну роботу з сім’єю як засобу запобігання появі бездоглядних дітей або їхньої інституціалізації, то у світовій практиці відпрацьовані такі напрями:

• розміщення дітей із девіантною поведінкою та сиріт у прийомних сім’ях та ДБСТ;
• нормалізація дітей, які мають функціональні обмеження у фізичному та розумовому розвитку, в біологічних та прийомних сім’ях, ДБСТ;
• громадська підтримка;
• усвідомлене батьківство;
• укріплення сімей, що переживають кризу;
• організація груп само- та взаємопідтримки і допомоги, діяльність фахівців із сімейної просвіти;
• формування гендерної рівності, захист жіночих, дитячих прав у сім’ї та суспільстві;
• запобігання і боротьба з насильством у родині;
• запобігання та боротьба з наркоманією, курінням, алкоголізмом, проституцією в родині;
• навчання членів сім’ї поведінці у кризових ситуаціях (підтримка тяжкохворих, догляд за ними, спілкування з ними та найближчим оточенням, перебування члена сім’ї під слідством та у в’язниці тощо);
• підтримка сім’ї в кризових ситуаціях (смерть члена сім’ї, вихід дитини з сім’ї, випадки насильства в сім’ї, вимушена зміна місця проживання, втрата роботи членами сім’ї, народження дитини з особливими потребами);
• адаптація сімей у новому середовищі;
• забезпечення умов для поєднання праці з сімейними обов’язками і з життєвими інтересами людини;
• планування сім’ї, профілактика ранніх та небажаних вагітностей через статеве виховання;
• об’єднання поколінь (непрацюючих пенсіонерів і молодих активних, але з недостатньою освітою і досвідом молодих осіб) [4, с. 78].

Не всі ці напрями  реалізуються в Україні повною мірою. Однак відбувається й поступова трансформація державної системи опіки та піклування за дітьми, що залишилися без догляду батьків, апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин.

На даний час питання надання  статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування регулюється Порядком провадження органами опіки та піклування діяльності пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866, що набрала чинності 17.10.2008 [3, с. 27].

Щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського  піклування, які набули відповідного статусу до набуття чинності постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866, то їх статус без спеціального на те рішення підтверджується комплектом документів, зокрема:

- статус дитини-сироти – свідоцтвом про смерть кожного з батьків.

- статус дитини, позбавленої  батьківського піклування:

- батьки якої позбавлені  батьківських прав – рішенням суду;

- яка відібрана у  батьків без позбавлення батьківських прав – рішенням суду;

- батьки якої визнані  безвісно відсутніми – рішенням суду;

- батьки якої оголошені судом померлими – свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану;

- батьки якої визнані  недієздатними – рішенням суду;

- батьки якої відбувають покарання в місцях позбавлення волі – вироком суду;

- батьки якої перебувають  під вартою на час слідства – постановою суду;

- батьки якої знаходяться  у розшуку органами внутрішніх  справ, пов’язаному з ухиленням  від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження – ухвалою суду або довідкою органів внутрішніх справ про розшук батьків та відсутність відомостей про їх місцезнаходження;

- у зв’язку з тривалою  хворобою батьків, яка перешкоджає  їм виконувати свої батьківські обов’язки – довідкою закладу охорони здоров’я, що оновлюється раз на півроку;

- підкинутої дитини, батьки  якої невідомі, покинутої в пологовому  будинку, іншому закладі охорони  здоров’я або яку відмовилися  забрати з цих закладів батьки, інші родичі – актом за формою, затвердженою МОЗ і МВС.

Аналізуючи стан справ дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківської опіки в Україні, можна сказати, що ця категорія потребує особливого правового та соціального захисту. Для цього в державі на зміну школам-інтернатам створюються інноваційні форми опіки дітей сиріт  та дітей позбавлених батьківської опіки – ДБСТ та прийомні сім’ї тощо.

 

 

 

 

 

1.3 Нормативно-законодавча база соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими за встановленні мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для таких осіб. Державні піклування, встановлюються незалежно від того, де така дитина перебуває на утримані та вихованні.Відповідно до статті 4 Закону “Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” заходи соціального захисту щодо цієї групи дітей гарантуються, забезпечуються й охороняються державою.

Законодавчо визначені пріоритети сімейного влаштування дітей, які залишилися без батьківської опіки: згідно зі статтею 6 Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” за умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування вживає вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім’ї громадян України – на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу [1, c. 112].    

 З метою забезпечення  пріоритетності сімейного влаштування  дітей – сиріт та дітей,  позбавлених батьківського піклування, в Україні створюються сімейні  форми влаштування таких дітей:  прийомні сім’ї та дитячі будинки  сімейного типу.

 Постановою Кабінету Міністрів України від 06.02.2006 р. № 106 затверджено Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у прийомних сім’ях та ДБСТ за принципом “гроші ходять за дитиною” [2, с. 25].

Дитячий будинок сімейного  типу – окрема сім’я, що створюється  за бажанням подружжя або окремої  особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (Сімейний кодекс України, стаття 256-2) (Додаток Б).

Функціонування дитячих будинків сімейного типу регулюється Положенням про дитячий будинок сімейного  типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 564 від 26 квітня 2002 р. глава 20-2 Сімейного Кодексу України; Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 № 564 „Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу”) (Додаток А). Метою створення дитячого будинку сімейного типу є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дитячий будинок сімейного типу відрізняється від іншиих форм влаштування дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, тим, що держава надає сім’ї матеріальну та соціальну підтримку

 Діти, які виховуються в прийомних сім’ях та ДБСТ, не позбавляються статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає збереження за ними пільг та соціальних гарантій, передбачених законодавством для цієї категорії дітей.

 Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов спільного захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” (стаття 1) дає таке тлумачення термінів “дитина-сирота” та “дитина, позбавлена батьківського піклування”:

• дитина-сирота – дитина, в якої померли чи загинули батьки.
• діти, позбавлені батьківського піклування – діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебування їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти [3, с. 28]. Одночасно постає і проблема соціального  захисту такої категорія дітей як “діти вулиці”.

В Україні здійснюється централізований облік дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування. Законодавчо визначено обов’язок керівників закладів, де перебувають або виховуються такі діти, щодо надання інформації про вихованців, що залишилися без піклування батьків, до місцевих органів з опіки га піклування з метою усиновлення даної категорії дітей, передачі їх під опіку чи на виховання у сім’ї громадян.

 

 

Висновки до першого розділу

 

На жаль в Україні, як і в інших країнах світу, є діти, які живуть у виключно тяжких умовах і потребують особливої  уваги. У першу чергу це стосується дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування. У теперішній час загострюється проблема соціального сирітства.

Потреба змін існуючої опіки  та піклування над дітьми в Україні  є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення  та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні  інституту влаштування дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківських прав у дитячому будинку сімейного типу зумовило потребу розробки відповідних законопроектів. На сьогодні функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ДБСТ в країні щорічно поширюється.

Стаття 52 Конституції  України проголошує, що утримання  і виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, покладається на державу. Незважаючи на це, найкращим середовищем для розвитку дитини залишається сім’я [3, c. 23]. Сім’я має нести відповідальність за створення для цього відповідних умов, має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту дитини, засобом забезпечення і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. Тому в Україні визнано пріоритет сімейного виховання та необхідність забезпечення всебічної підтримки осіб, які виявили бажання взяти на виховання покинутих дітей.

Перший крок у цьому  напрямку вже зроблено – створено дитячі будинки сімейного типу, які  поєднують у собі сімейну турботу  про дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування, та фінансову підтримку з боку держави. Але, незважаючи на досвід існування дитячих будинків сімейного типу, правове регулювання відносин, що виникають під час їх діяльності не можна визнати оптимальним

Соціальна підтримка  дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Аналіз функціонування дитячих будинків сімейного типу

 

2.1 Зарубіжний досвід становлення дитячих будинків сімейного типу як сімейної форми опіки

 

Вирішення на державному рівні проблеми утримання, виховання  та розвитку дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського  піклування, сягає своїм корінням у далеке минуле. В більшості європейських країн перші дитячі притулки з'являються в XVII-XVIII ст. Але вже тоді, поряд з державними інститутами, були окремі люди, які за згодою державних органів брали таких дітей на виховання, прагнучи створити для них сімейні умови життєдіяльності, підготувати до майбутнього самостійного життя.