Унаслідок посилення глобальних процесів зростає  їхня диференціація і актуалізується всіляка локальна специфіка, яка  може виражатися в особливостях національної культури, унікальних властивостях місцевої природи, «регіональному патріотизмі». У сучасній науковій літературі, що розглядає проблеми глобального і локального, подібний феномен отримав назву «глокалізація». Слово "глокальний" поєднує значення, на перший погляд, взаємновиключаючих антонімів - "глобальний" і "локальний". Згідно тлумачному словнику воно «утворене шляхом злиття «глобальний» і «локальний». Само поняття "глокальний" увійшло у міжнародний ужиток з японської мови. Саме успішну стратегію японського бізнесу наприкінці минулого століття і стали описувати як "глобальну локалізацію", тобто пристосування глобальних цілей і перспектив ділової активності до місцевих умов. Запропоноване англійським соціологом Роландом Робертсоном поняття «глокалізація» означає феномен нерозривності і взаємодоповнювання зовні суперечливих процесів глобалізації і локалізації, а також їхнє взаємне здійснення у даний час [10, с. 30]. Глокалізація - свого роду метафора, що вказує на те, що глобальне передбачає локальне, і навпаки. На думку Р. Робертсона, глобальне не може протистояти локальному, універсальне - конкретному. Локальне є аспектом глобалізації, глобальне створює локальне. Так, у результаті глобалізації традиційні види діяльності, характерні для локальних суспільств, зникають, а натомість приходять інші види діяльності, далекі від цих локальних контекстів. Тому Робертсон пропонує замінити для більшої точності поняття «глобалізація» поняттям «глокалізація» [21, с. 408].

     Спочатку  поняття «глокалізація» мало на увазі  тільки трансформацію економічної  складової процесу глобалізації на локальному рівні. Але, як вже зазначалося, з огляду на те, що економічна сфера - це не єдине вимірювання, в якому відбуваються процеси глобалізації, воно поширилося на всю сукупність змін процесу глобалізації, викликаних регіональною специфікою. Глокалізація як тенденція сучасного розвитку свідчить про те, що, по-перше, загальнолюдські цінності і зразки можуть існувати лише у локальній формі, а по-друге, унікальний досвід локальних культур і життєвого досвіду збагачує сукупний досвід і прогрес людства як єдиного співтовариства.

     Відтак, глокалізацію слід розглядати як специфічний регіональний сценарій глобалізації. Причому, провідною позицією цієї дефініції є наявність у визначенні просторової прив'язки, яка характеризується історичними, географічними, етнокультурними особливостями розвитку території. Саме подібна специфіка формує характер, потужність і напрями змін усього процесу глобалізації. Це діалектична сторона глобалізації - виведення локальних територій безпосередньо у глобальний світ, встановлення зв'язків із суміжними територіями, розвиток міжрегіональних об'єднань поверх кордонів національних держав.

     Глокалізація  менеджменту чітко довела, що на його ефективність впливають не лише так звані «жорсткі» чинники, як земля, клімат, устаткування, а також і «м'які», які не можна відчувати або виміряти, але вплив яких вельми відчутно. Одним з них є ставлення до роботи, формування ділової культури. У сукупності м'які чинники утворюють властиву саме даній країні культуру, що розуміється як напрацьований століттями набір зразків поведінки і звичок.

     Інтерес до національної культури як об'єкта дослідження  і до можливості її використання для  розуміння практики управління суттєво  зріс на початку ХХІ століття, коли чітко виявилася стійка тенденція  до глобального менеджменту. Дійсно, глобалізація дозволила перейти до нового етапу розширення впливу того або іншого бізнесу - спочатку через ринки, а потім і через виробництва. Поширившись на всі континенти, глобалізація зіткнулася з серйозними перешкодами з боку місцевої специфіки, яку необхідно було зрозуміти і врахувати при веденні бізнесу.

     У зв'язку з цим зазначимо, що існують  три рівні культури в менеджменті: перший - це національна культура; другий - організаційна культура, культура даної ділової організації; третій, нижчий, рівень - це управлінська культура, яка передбачає передусім світоглядні, культурологічні і професійні настанови топ-менеджменту організації. Іншими словами, йдеться про стиль керівника: як керівник реалізується в своїх діях [9]. Національна культура значно впливає на організаційну, яка, у свою чергу, впливає на управлінську. Але при потужному, вольовому керівникові управлінська культура може визначити організаційну, а в сукупності організаційні системи можуть змінювати національну культуру. Підприємництво у нашій країні не може розвиватися без такого важливого елементу, як контрактна культура. Якщо контракт є підписаний, його треба виконувати. Він може стати частиною національної культури. На жаль, зараз контрактна культура у нас вельми низька. Внаслідок глокалізації і визнання того факту, що сьогодні не існує єдино правильної системи управління, менеджмент не повинен прагнути до уніфікації. Поширюється думка, що такі системи управління можуть бути різними і мають право на існування, оскільки вони конкурентноспроможні і тісно пов'язані з особливостями національної культури Звідси, ймовірно, з'явилася концепція «різного менеджменту» як менеджменту ХХІ століття [9, с. 146]. Саме глокалізація вимагає від менеджменту крупних корпорацій послаблювати вертикальні ієрархії і розбудовувати горизонтальні структури, надаючи високий ступінь автономії своїм регіональним і функціональним підрозділам. Тим самим відбувається поступова відмова від авторитарної моделі лідерства і заміни її моделлю співлідерства.

     Мета  глокального менеджменту - за допомогою  такого інструментарію, як технології, інформація і економіка, збалансувати переваги глобалізації і локальні реалії шляхом створення системи глобального  менеджменту, заснованої на більшій  рівності щодо розподілу планетарних ресурсів і на справжньому соціальному і культурному відродженні локальної спільноти. На відміну від глобального менеджменту, завданням якого є встановлення мережі фінансових, управлінських, виробничо-технологічних зв'язків через діяльність транснаціональних корпорацій, глокальний менеджмент покликаний гармонізувати національну економічну політику з потребами і побажаннями сусідніх спільнот і потенційних конкурентів.

     Глокальний  підхід до менеджменту виходить із того, що, перш за все, необхідне безумовне визнання того факту, що актори і соціальні відносини на локальному рівні мають критичну важливість для соціально-економічного прогресу і збереження миру, і що ця значущість більше не обмежується місцеположенням. Про це свідчить усе більш зростаюча, деколи навіть несподівано, їхня здатність взаємодіяти і впливати на акторів вищих рівнів у глобальному масштабі. Іншими словами, не можна досягти серйозного успіху щодо сталого розвитку організації, якщо адекватний ступінь стабільності не досягається на всіх рівнях - від локального до глобального.

     Глокальний  підхід до менеджменту висуває різні  вимоги у залежності від рівня  управління.

     Так, на глобальному рівні глокалізація вимагає більш плюралістичного  і об'єднаного менеджменту, який прагне виправити недоліки ринкової динаміки шляхом подвійної дії: з одного боку, доводячи досягнення глобалізації до локальних рівнів; а з іншого - підтримуючи і передаючи локальним спільнотам такі повноваженнями, які дозволили б зробити внесок своїми перспективами, можливостями і вимогами у глобальний процес ухвалення рішення.

     При визначенні відповідних вимог до менеджменту на регіональному рівні  слід ураховувати те, що найбільш дестабілізуючим  чинником поточної світової кризи є  порочний круг, у центрі якого - катастрофічна  прірва між багатими і бідними людьми, що неминуче породжує збільшення конфліктів і поширення насильства. Розірвати такий порочний круг можливо не тільки шляхом безпосереднього вирішення цих конфліктів (що знаходиться у компетенції державного менеджменту), а за допомогою соціально-ефективного регіонального розвитку, результатом якого і стало б досягнення миру. Таким чином, миротворчість більше не розцінюється як секторальна політика, а вбачається як центральна вісь будь-якої стратегії розвитку. Необхідно, щоб прагнення до миру своїм корінням йшло саме у дане проблемне локальне співтовариство.

     На  регіональному рівні глокальний менеджмент як сукупність принципів, методів, форм і засобів дії на соціально-економічне життя регіону покликаний знайти і розробити механізми, методи і засоби, які дозволять забезпечити найбільш ефективне здійснення цілей і завдань регіонального розвитку. Досягненню цієї мети сприяє вирішення багатообразних завдань:

     - створення умов, що забезпечують високу якість і високий рівень життєдіяльності людини як найвищої цінності суспільства;

     - формування організаційно-економічних умов для реалізації всіма господарюючими суб'єктами регіону принципів економічної свободи і господарської самостійності;

     - орієнтація інвестиційної і структурної політики регіону на попит і потреби ринку, на запити внутрішніх і позарегіональних споживачів і організація виробництва таких видів продукції, які мають попит на міжнародному ринку і можуть сприяти підвищенню фінансової самостійності регіону;

     - оцінка кінцевого результату та ефективності залежно від ступеня відповідності рівня економічного розвитку регіону і рівня життєдіяльності населення (соціальні стандарти, бюджетна забезпеченість, структура доходів і витрат сімей, екологія, демографічна ситуація, екологічна безпека тощо) [4].

     Особливе  місце з позицій глокалізації відводиться менеджменту на муніципальному рівні. Справа у тому, що міста, які  об'єднуються у мережі або кластери, розглядаються як найвдаліші соціальні  одиниці для стратегій глокалізації, здатні створити мости між північчю і півднем, або між країнами, які перебувають у стані конфлікту. Останнім часом, поширенню глокального менеджменту сприяє суспільство знання, що формується, передусім, завдяки таким чинникам, як зростаючий круговорот знання, комунікації і навчання, так само як і можливості інкорпорувати місцевих акторів і організації в глобальну мережу комунікації, тим самим укріпляючи практику реального мультикультуралізму.

РОЗДІЛ 3

МЕНЕДЖМЕНТ ХХІ СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМИ МИНУЛОГО ТА ПЕРСПЕКТИВИ НА МАЙБУТНЄ

     Сучасний  період економічного розвитку України  супроводжується переведенням економіки  на ринкові принципи господарювання, що зумовлюють перехід від централізованого планування й управління до ринкових відносин, в умовах яких підприємства суттєво розширили свою самостійність, отримали права у визначенні та реалізації шляхів розвитку, мотивації праці та відповідальності за кінцеві результати господарської діяльності. У зв'язку з цим підприємство зобов'язане сформулювати таку систему управління, яка забезпечила б йому стабільну ефективність, високу прибутковість і стійкість становища на ринку.

     Сьогодні  підприємство розглядається як „відкрита" система, яка повинна швидко та ефективно  реагувати на зміни, що відбуваються в ринковому середовищі. Проте  підприємствам та їхнім керівникам сьогодні не просто реагувати на зміни, що відбуваються в середовищі [15, с. 217]

     Більш того, процес управління по-українськи, як правило характеризується ознаками системної дезорганізації: на обличчя  надлишок неістотної і застарілої, і з іншої сторони, недолік необхідної і оперативної управлінської інформації, уривчастий контроль по всіх напрямках діяльності підприємств, велика інерція в реалізації управлінських рішень [20, с. 14].

     Найбільш  важливими проблемами, які мають  бути вирішені менеджерами українських підприємств є наступні:

     1. Перехід від товариств з обмеженою  відповідальністю до акціонерних  товариств (АТ). Відокремлення підприємства  як юридичної особи від власника  привело до укрупнення підприємств,  збільшення масштабів виробництва, що дозволило знизити собівартість продукції, поліпшити її якість і отримати необхідні кошти для інвестиції та інновацій.

     2. Заміна власників-засновників новими, ефективнішими, власниками. Провідні  фірми стали дійсно провідними  не під час керівництва відомих і харизматичних засновників, а в часи нових власників, які, не дуже переймаючись креативним процесом, починають займатися економічними проблемами підприємства, наймаючи для цього професіональних менеджерів.

     3. Заміна у керівництві компаній  засновників ефективними менеджерами. За умов конкурентного середовища досягти успіху лише за рахунок інтуїції неможливо. Потрібні не тільки креативна ідея, а й точний розрахунок, стратегія. Розробити ж їх може тільки фахівець, який має не лише досвід роботи у певній галузі, а й відповідні знання та багато інших, наприклад: сполучення „власник - генеральний менеджер"; криза зростання; невміння керівництва компаній ставити цілі та завдання, визначати критерії ефективності роботи; перехід українських підприємств на принципи маркетингу; недовіра до консалтингу і консалтингових фірм; формалізація процесу прийняття рішень на підприємстві [8, с.42].

     Для поліпшення якості менеджменту на більшості  українських підприємств найбільш доцільною є модель удосконалення  внутрішніх характеристик організації, спрямована на накопичення потенціалу для успіху. Вона передбачає нетрадиційний підхід до впровадження удосконалень бізнесу.