- процес прийняття рішення повинен починатися з виявлення і чіткого формулювання конкретних цілей;

     - необхідне виявлення та аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;

     - цілей окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт з цілями всієї системи;

     - сходження від абстрактного до конкретного;

     - єдність аналізу і синтезу логічного та історичного;

     - прояв в об'єкті різноякісних зв'язків та взаємодій [19, с. 17].

     Процесний підхід описує функції управління як взаємопов'язані. Відповідно до даного підходу управління - це процес, що складається з взаємозалежних дій - функцій управління. Кожна функція в свою чергу представляє собою процес, що складається з взаємозалежних дій [10, с. 136].

     Таким чином, процес управління є сума всіх функцій (прогнозування і планування, організації, координації, регулювання, контролю).

       Ситуаційний підхід концентрується  на тому, що придатність різних  методів управління визначається  конкретною ситуацією [3, с. 152]. Оскільки існує безліч факторів, як у самій фірмі, так і у зовнішньому середовищі не існує кращого єдиного підходу управляти об'єктом. Найефективнішим методом, який відповідає даною ситуацією, максимально адаптований до неї.

     Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час [12, с. 20]. Через те, що в центрі уваги виявляється ситуація, ситуаційний підхід підкреслює значимість «ситуаційного мислення». Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть більшою мірою сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації.

       Методологію ситуаційного підходу  обґрунтовують як чотирьох кроковий процес:

      1. Керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, які довели свою ефективність (розуміння процесу управління, системного аналізу, методів планування і т.д.).

      2. Кожна з управлінських концепцій  і методик має сильні і слабкі  сторони. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки, як позитивні, так і негативні.

      3. Керівник повинен вміти правильно  інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який вірогідний ефект може спричинити за собою зміни однієї або декількох змінних.

      4. Керівник повинен уміти пов'язувати конкретні прийоми, які викликали б найменший негативний ефект і несли б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

     Таким чином, ситуаційний підхід розширює практичне застосування теорії систем, визначивши основні змінні, які впливають  на організацію. Ситуаційний підхід часто називають «ситуаційним мисленням». З точки зору ситуації «кращого способу» управління не існує.

     Зазначені підходи спрямовані на синтез і розвиток розроблених раніше поглядів основних «шкіл управління», а також на розробку нових уявлень про управління. У зв'язку з паралельним існуванням ряду підходів загальний спектр сучасних теоретичних і прикладних розробок надзвичайно широкий і різноманітний. Результатом цього є фактично вичерпний охоплення сучасними дослідженнями всіх основних проблем управління [11, с. 105].

     Дослідники  виділяють основні тенденції  сучасного етапу розвитку теорії управління. Перша пов'язана з наданням більшої, ніж раніше, значущості матеріальної, технологічної бази організацій в плані управління нею. Величезну роль в цьому плані зіграла «комп'ютерна революція», яка створила якісно нову за своїми можливостями технічну базу управління, а також інші великі досягнення науково-технічного прогресу.

       Друга, ще більш потужна тенденція  полягає в подальшій демократизації  управління. Зараз вже не підлягає сумніву, що майбутнє менеджменту - за демократичними «партисипативними» формами управління. Залучення персоналу до виконання управлінських функцій є головна умова для дії фундаментального соціально-психологічного феномена, що позначається поняттям «розморожування потенціалу групи». Простіше кажучи - це механізм повної реалізації потенціалу організації для управління нею, перетворення її з об'єкта управління в суб'єкт самоврядування.

       Третя тенденція - інтернаціоналізація  менеджменту і бізнесу і породжені  нею нові проблеми управління. Це, наприклад, проблема крос-культурного перенесення принципів і форм управління, проблема врахування національних менталітетів у сфері управління та ін.

       На думку більшості дослідників,  всі ці та інші тенденції  призвели до того, що сьогодні  сформувалася нова парадигма управління. Вона позначається, як «тиха управлінська революція», а її ключовими рисами є такі [19, c.128]:

     1. Відмова від управлінського раціоналізму  класичних шкіл менеджменту, що  складається в переконанні, що  ключ до успіху управління  лежить в правильній дії на внутрішні фактори організації. Замість цього на перший план висувається проблема гнучкості й адаптації до постійних змін зовнішнього середовища. Остання диктує стратегію і тактику управління, визначає структуру організації та форми управління нею.

      2. Використання в управлінні теорії систем дозволило не тільки сформулювати новий погляд на організацію як «органічне ціле», що має свою логіку і закони, але і виділити ряд універсальних змінних будь-якої системи, контроль за якими складає основу ефективного управління.

      3. Ситуаційний підхід до управління, що становить домінанту сучасної теорії та практики управління. Головна його теза - вся організація всередині підприємства є не що інше, як відповідь на різні за своєю природою впливи ззовні.

      4. Визнання соціальної відповідальності менеджменту як перед суспільством у цілому, так і перед індивідом, що працюють в організаціях. Найважливішою характеристикою менеджменту на сучасному етапі є орієнтація на нову соціальну групу в організаціях - когнітаріат. Він вже не може розглядатися як тільки один з економічних чинників, а трактується як ключовий ресурс, ефективне використання і нарощування якого стає самої основним завданням менеджменту. Ці та інші положення є основними принципами сучасної теорії управління.

     Таким чином, процеси глобалізації суспільного  життя, що відображають постійно зростаючу  взаємозалежність країн і регіонів, стають головним чинником, що визначає розвиток теорії та практики управління в сучасному світі [18, с. 81].

     Вплив глобалізації викликало необхідність пошуку нових підходів до управління компаніями різного напряму діяльності.

     Так, з позицій стратегічного менеджменту  для компаній сьогодні дуже важливо  навчитися працювати одночасно  в двох вимірах - у системі глобальної світової економіки і політичної роз'єднаності. Дослідники стверджують, що кордони сучасного менеджменту більше не збігаються з державними кордонами [17, с. 14]. Усунення торговельних бар'єрів між державами, створення нових ринків, зростання конкуренції призвели до того, що сьогодні сучасні компанії працюють не на регіональні чи національні ринки, а на глобальний, при цьому прийняті управлінські рішення, як в комерційній, так і в некомерційній сферах, все більшою мірою визначаються інтересами самих компаній, а не політичними інтересами держави. У зв'язку з цим основною запорукою зростання і безконфліктного співіснування стає партнерство різних типів, а не пряме володіння, примус і контроль.

     Розпад  СРСР та відкриття його ринків і  ринків країн Східної Європи, введення єдиної валюти в рамках Європейського співтовариства, набуття чинності Північноамериканської угоди про вільну торгівлю відкрили перед компаніями нові перспективи розвитку та стимулювали підвищення якості товарів і послуг. Більшою мірою цьому сприяло прийняття нових міжнародних стандартів якості. В даний час будь-яка організація (і не тільки комерційна) повинна орієнтуватися на стандарти, досягнуті в тій чи іншій галузі світовими лідерами.

     На  думку більшості дослідників, у  сфері виробничого менеджменту  постійно зростаюча конкуренція з боку іноземних виробників сприяла зниженню рівня витрат і більш гнучкої взаємодії зі стрімко мінливим зовнішнім середовищем [14, с. 13]. У маркетингових стратегіях пріоритетним напрямком стали розробка нових товарів і постійні інновації, пов'язані з підвищенням рівня обслуговування споживачів. Терміни створення і виведення на ринок новинок при цьому різко скоротилися.

     Однією  з найбільш сильних тенденцій  розвитку сучасного менеджменту  є посилення процесу наділення  владою співробітників, їх залучення до процедури прийняття рішень. Традиційна модель, коли менеджер контролює працівників, в умовах високотурбулентного зовнішнього середовища перестала бути ефективною. Під наділенням владою мається на увазі не стільки передача владних повноважень, скільки оцінка потенціалу працівників і його розкриття. У співробітників зростає потреба в довірі, спілкуванні, у зв'язку з чим зростає значення особистих контактів персоналу, що дозволяє зрозуміти, чого чекати один від одного. Особливу важливість в умовах інформаційної революції і введення системи трудових відносин, при якій співробітники трудяться спільно, але не разом, набуває адекватне інформування кожного працівника, особливо про зміни. Найціннішим активом будь-якої компанії XXI століття стають працівники розумової праці та їх продуктивність. Найбільшою і швидкозростаючою групою персоналу в категорії працівників розумової праці стають «нові службовці», які займаються не тільки інтелектуальною працею, але і фізичним, гармонійно поєднуючи їх.

     Слід  зазначити, що Україна відстає від розвинених країн за якістю підготовки менеджерів, оскільки програми підготовки дещо застаріли і якість підготовки також відстає від світового рівня.

     1.3. Риси успішного менеджера XXI ст.

      У дослідженнях, які здійснені теоретиками-футурологами, помітний внесок зробив американський учений Джон Нейсбітт, який у 1984 р. видав працю "Мегатенденції: десять нових напрямів трансформації нашого життя". Багато які з його передбачень справдилися протягом 80-х років. Зокрема, йдеться про децентралізацію не тільки всередині комерційних організацій, а й в усьому суспільстві, "гуманізацію" високих технологій, рух до єдиної світової економіки, швидке входження в новий — інформаційний уклад тощо.

      Цікаво, що і прогноз на 90-ті роки, зроблений Дж. Нейсбіттом спільно з Патрісією Абурден та опублікований у книзі "Десять нових напрямів на 1990: мегатенденції 2000"виявився слушним [21, c.207].

      Ось його положення:

1. Глобалізація економіки.
2. Ренесанс мистецтва.
3. Поява соціалізму з ринковою економікою.
4. Приватизація державної власності.
5. Глобалізація стилю життя і посилення культурного націоналізму.
6. Економічне піднесення країн Тихоокеанського регіону.
7. Залучення жінок до керівництва будь-якого рівня.
8. Розвиток біотехнології.
9. Оновлення релігії.
10. Тріумф індивідуалізму.

      Достатня  точність подібних передбачень, а також  аналітичні звіти, наукові дослідження, опитування керівників дають змогу  зробити висновки про недоліки менеджменту й менеджерів XX ст. і назвати обов'язкові риси їхнього ділового портрету у XXI ст. До недоліків, зокрема, слід віднести офірування довгостроковими цілями заради негайної вигоди; нездатність швидко втілювати свіжі ідеї, що можуть принести прибуток; локалізація діяльності у вузьких географічних межах, як правило, національних; нехтування досвідом управлінської діяльності в інших країнах, фірмах та ін.; небажання підвищувати рівень знань і посилювати мотивацію працівників.

      Для країн з розвинутою економікою перелічені недоліки менеджменту і менеджерів минулого століття є вельми характерними. Більше того, деякі з них були притаманні управлінській сфері і в країнах колишньої командно-організованої соціалістичної системи. Тому, на наш погляд, уряд України, керівники відомств, університетів та інших ВНЗ, шкіл менеджменту і бізнесу, викладачі й студенти повинні поставитися з великою увагою до питання про те, які якості вимагатимуться від управлінців в умовах тепер уже ринкової економіки [8, с. 42].

      Отже, з огляду на рекомендації спеціальної  літератури, новітніх програм, призначених  для систем освіти і підвищення кваліфікації (тренінгів, семінарів тощо), на оцінки майбутнього бізнесу, пропоновані економістами-футурологами, на поточну інформацію з численних сфер діяльності менеджер-керівник ХХІ ст. має бути:

      — стратегом, здатним на аналіз не тільки економічного, а й правового, політичного, культурного аспектів життя країни. При цьому він повинен добре знати, інтуїтивно відчувати, передбачати і використовувати в управлінській роботі тенденції розвитку, завдяки чому зможе впевнено поводитися в зовнішньому середовищі й мислити в планетарному вимірі;