Особливості вступу України до СОТ

- поглиблення регулювання  економічних відносин за рахунок дедалі більшого доповнення тарифних заходів домовленостями в галузі нетарифних методів регулювання;

- зосередження дедалі  більшої уваги на створенні  в міжнародній торгівлі справедливого  та недискримінаційного конкурентного  середовища.

1.3. Організаційна структура  СОТ

COT має базові принципи, чіткі цілі, системні функції і розгалужену організаційну структуру, зображену в Додатку Б.

Для здійснення своєї  діяльності COT має досить серйозні фінансові та людські ресурси: її бюджет, наприклад, на 2009 р. складає 219 млн. швейцарських франків, штат Секретаріату — 583 особи.

СОТ – це і організація, і одночасно комплекс правових документів, свого роду багатобічний торговельний договір, що визначає права і обов'язки урядів у сфері міжнародної торгівлі товарами і послугами. Правову основу СОТ складають Генеральна угода з тарифів іторгівлі (ГАТТ) у редакції 1994 року (ГАТТ-1994), Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС) і Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС). Угоди СОТ було ратифіковано парламентами всіх країн-учасниць.

Головні задачі СОТ - лібералізація  міжнародної торгівлі, забезпечення її справедливості і передбачуваності, сприяння економічному росту і підвищенню економічного добробуту людей. Країни-члени  СОТ, вирішують ці задачі шляхом контролю за виконанням багатосторонніх угод, проведення торгових переговорів, врегулювання торговельних суперечок відповідно до механізму СОТ, а також надання допомоги країнам, що розвиваються, і проведення огляду національної торговельної політики держав.

Рішення приймаються всіма державами-учасниками методом консенсусу. Ухвалення рішення більшістю голосів теж можливо, але у СОТ такої практики ще не було; у рамках роботи попередника СОТ, ГАТТ, такі одиничні випадки мали місце.

Рішення на вищому рівні  у СОТ приймає Конференція міністрів, що збирається як мінімум один раз у два роки. У підпорядкуванні Конференції міністрів знаходиться Генеральна рада, що відповідає за виконання поточної роботи і збирається кілька разів у рік у штаб-квартирі в Женеві у складі представників членів СОТ, зазвичай послів і глав делегацій країн-учасниць. Підзвітними Генеральній раді знаходяться два спеціальних органи: щодо огляду торговельної політики і щодо врегулювання суперечок.

Крім того, Генеральній  раді підзвітні комітети з торгівлі і розвитку; щодо обмежень, пов'язаних з торговельним балансом; з бюджету, фінансів і адміністративних питань. 

Генеральна рада делегує  функції трьом радам, що знаходяться  на наступному рівні ієрархії СОТ: Раді з торгівлі товарами, Раді з торгівлі послугами і Раді з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

Рада з торгівлі товарами, у свою чергу, керує діяльністю спеціалізованих  комітетів, що здійснюють контроль за дотриманням принципів СОТ і  виконанням угод ГАТТ-1994 у сфері  торгівлі товарами.

Рада з торгівлі послугами  здійснює контроль за виконанням угоди  ГАТС. У її складі знаходяться Комітет  з торгівлі фінансовими послугами  і Робоча група з професійних  послуг.

Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, крім здійснення контролю за виконанням відповідного угоди (ТРІПС), займається також питаннями запобігання виникненню конфліктів, пов'язаних із міжнародною торгівлею підробленими товарами.

Численні спеціалізовані комітети і робочі групи займаються окремими угодами системи СОТ і вирішенням питань у таких областях, як захист навколишнього середовища, проблеми країн, що розвиваються, процедура приєднання до СОТ і регіональні торговельні угоди.

Секретаріат СОТ, що базується  в Женеві, очолює генеральний директор. Секретаріат СОТ, на відміну від подібних органів інших міжнародних організацій, не приймає рішень, тому що ця функція покладається на самі країни-члени. Основні обов'язки Секретаріату – забезпечувати технічну підтримку радам і комітетам, а також Конференції міністрів, здійснювати технічне сприяння країнам, що розвиваються, проводити аналіз світової торгівлі і роз'яснювати положення СОТ громадськості і засобам масової інформації. Секретаріат також забезпечує деякі форми правової допомоги у процесі врегулювання суперечок і консультує уряди країн, які бажають стати членами СОТ. На сьогоднішній день таких країн нараховується більше двадцяти.

З огляду на проведений у  першому розділі курсової роботи аналіз, зазначимо, що Світова Організація  Торгівлі є одним з найголовніших  координаторів міжнародних торговельних відносин. Тому, вступ до СОТ на сьогодні є обов'язковим для будь-якої держави, що прагне інтегруватися у світову економіку та впливати на формування правил міжнародних економічних зв'язків. Слід зазначити, що, вступаючи до СОТ, кожна країна бере на себе певні зобов'язання. Виконання останніх вимагає більш стабільного, прозорішого, а головне - передбачуваного законодавства, що сприятиме боротьбі з корупцією, тіньовою економікою, додасть можливостей щодо розвитку легального бізнесу, поліпшить інвестиційний клімат.

Розділ 2. Аналіз особливостей діяльності СОТ

2.1. Особливості регулювання ринків  країн-членів СОТ

Світова Організація Торгівлі почала свою діяльність 1 січня 1995 року в обстановці, докорінно відмінній від тієї, котра існувала в 1986 році, коли почалися переговори Уругвайського раунду. За ці роки різко змінилася політична й економічна роль міжнародної торгівлі товарами і послугами для економічного добробуту більшості держав світу. Сформована на рубежі нового тисячоріччя глобальна економіка виявилася набагато більш складним економічним організмом, чим про це судили на початку 80-х років, визначаючи майбутні контури багатобічних переговорів. СОТ, на відміну від ГАТТ, не мала "розгінного" періоду. У квітні 1994 року нарада в Марракеші проголосила створення СОТ, а 1 січня 1995 року СОТ почала свою діяльність.

Для визначення ролі держави  в розвитку зовнішньоекономічної діяльності розглянемо методи і моделі державного регулювання міжнародних торгових операцій у високо розвинутих країнах-членах СОТ.

Так, роль світогосподарських зв’язків в економічному розвитку США в останні два десятиріччя  якісно змінилася. Володіючи величезним, багатосекторним внутрішнім ринком при високому рівні забезпеченості сировинними ресурсами, США тривалий час були достатньо економічно «закритою» країною [56]. Перетворення в національному господарстві країни супроводжувалися формуванням розгалуженої системи зовнішньоекономічних зв’язків. США неодноразово приймали акти пртекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, оподаткованих митними платежами, і розміри цих платежів. Визначальним було швидке зростання експорту щодо імпорту, а також щодо промислового виробництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт. Слід зазначити велику зовнішню заборгованість США, одночасно з якою відбувалося збільшення ввезення капіталу. США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті [25, с. 117].

Зовнішньоекономічна політика США віддзеркалює напрямок їх стратегічних пріоритетів, що направлений на розширення торговельних відносин з партнерами по НАФТА, особливо з Канадою. Визначальні позиції в зовнішньоекономічних зв’язках займають американські ТНК, що володіють мережею підприємств по всьому світу. У результаті діяльності цих гігантів бізнесу американська економіка все більш інтегрується в світове господарство [33, с. 224 - 226].

Серйозною проблемою для  США є значне (більше ніж у 1,5 рази) переважання імпорту над експортом. Основними джерелами незбалансованості  зовнішніх зв’язків є пасиви в торгівлі з Японією, Зх. Європою  і новими індустріальними країнами. У зв’язку з цим американська адміністрація посилює заходи, направлені на стимулювання експорту. Прийнята державна програма консультаційної допомоги американським експортерам з приводу особливостей окремих зарубіжних ринків. Розгорнулась широкомасштабна кампанія з подолання бар’єрів для іноземних товарів на ринках Японії, Китаю, деяких НІК [32, с. 224].

В економічній стратегії  уряду ФРН розвитку зовнішньоекономічних зв’язків відведена ключова роль з урахуванням високої залежності стану економіки від результатів її участі у світогосподарських зв’язках. Основою зовнішньоекономічної політики Німеччини є розвиток економічних зв’язків з її головними партнерами: країнами ЄС, США і Японією. Велика увага надається розширенню присутності німецьких фірм на ринках Пд.-Сх. Азії, Латинської Америки, Пд. Африки, Сх. і Центральної Європи. Першочергове значення в зовнішньоекономічній політиці ФРН надається зміцненню ЄС, в якому Німеччина посідає ключове місце, будучи локомотивом західноєвропейської інтеграції.

Зовнішня торгівля – одна з найдинамічніших галузей економіки  Німеччини. Зовнішньоекономічні зв’язки  Німеччини характерні тим, що це один з найважливіших експортерів  і імпортерів світу. Стимулюванню німецького експорту сприяє розвинута система фінансування і страхування зовнішньоекономічної діяльності. Крім того, у цілях сприяння зовнішньоекономічній діяльності німецьким фірмам надається державна фінансова підтримка для їх участі в зарубіжних виставках і ярмарках, завдяки чому ініціюється близько 20% усього німецького експорту, розширяється мережа німецьких зовнішньоторговельних палат. Висока конкурентоспроможність німецької промисловості на світових ринках забезпечується, як правило, за рахунок переваг в її нецінових параметрах, зокрема, переваг в якості і технічному рівні продукції, відмінному сервісі, чіткому дотриманні термінів поставок та ін. ФРН є одним з найбільших у світі експортерів капіталу. Німецькі компанії займають 3-тє місце в міжнародному рейтингу ОЕСР за обсягом інвестицій за кордон. Частка прямих капіталовкладень німецьких фірм за кордон у загальному обсязі зарубіжних інвестицій останніми роками складає 25-35%, тоді як аналогічний показник для іноземних капіталовкладень в економіку ФРН не перевищує 5%. Уряд ФРН надає гарантії для прямих інвестицій німецьких компаній і цим підвищує свою експансію на світовому ринку.

Німецька модель соціального  ринкового господарства визначається як поєднання ефективного конкурентного  ринкового господарства з сильною соціальною політикою, що забезпечує реалізацію принципу соціальної справедливості. Низка базових елементів (тарифна автономія, система обов’язкового соціального страхування) істотно знижують ефективність економіки.

В період все зростаючої ролі зовнішньоекономічних зв’язків виявилася тенденція до випереджального зростання експортних та імпортних операцій порівняно із загальними темпами економічного розвитку Франції, відзначено подальше посилення залежності французької економіки від світового ринку. Французький уряд якийсь час підвищував  протекціоністські митні збори. Там переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 разів пояснювалося вільним розвитком господарства. Франція відігравала роль світового кредитора. Зростання відкритості французької економіки виявляється в збільшенні експортної спрямованості виробництва в провідних галузях промисловості. Останніми роками відбуваються значні зміни в механізмі державного регулювання зовнішньої торгівлі, і, перш за все, експорту. Регулювання направлене на підвищення конкурентоспроможності французьких товарів, має комплексний характер і зачіпає, крім сфери реалізації товарів, і стадію експортного виробництва. Значно розширені методи і засоби державного втручання, що вирізняється селективністю і цілеспрямованістю. Крім того, зростає взаємозв’язок його основних важелів у кредитно-фінансовій і адміністративних сферах. У цілому експорт Франції складається в основному з товарів високого ступеня спеціалізації, тоді як високоякісне устаткування і продукти масового споживання в його структурі представлені недостатньо.

Розглядаючи французьку модель державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, необхідно відзначити, що її становлення протягом післявоєнного  періоду характеризується незвичайно широкими для ринкової економіки масштабами діяльності держави. Роль держави в економіці і зараз надзвичайно сильна, діяльність підприємств надмірно регламентована.

Основними пріоритетами японської зовнішньоекономічної політики є: забезпечення економічної безпеки країни, її лідируючих позицій у світовій економіці та інтеграційних процесах в АТР, подальше зміцнення адекватних їй фінансової, економічної і технологічної потужності, ролі і місця «ключового гравця» у світовій торгівлі інвестиціях [19, с. 280]. Результатом японської зовнішньоекономічної політики стало перетворення японського експорту на важливе джерело фінансування розвитку економіки. Головною метою імпортної політики є заохочення ввезення в країну необхідних сировинних та інших ресурсів. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення необхідної сировини [25, с. 117]. Японія має стійке положення в системі міжнародного розподілу праці як експортер капіталів. Держава є найбільшим чистим кредитором у світовій економіці. На його частку припадає 53% обсягів міжнародного кредитування. Крім того, зважаючи на різні обмеження на зовнішню торгівлю як в розвинутих, так і в країнах, що розвиваються, Японія входить на ринки інших країн через прямі зарубіжні і портфельні інвестиції [41, с. 297].

Однією з характерних  рис нової моделі розвитку Японії є зміна зовнішньоекономічної стратегії, а саме: здійснений перехід від орієнтації на експорт товарів до експорту капіталів [19, с. 73]. Із сучасних проблем Японії можна виділити складнощі у сфері експорту. Значно знизився обсяг експорту в країни Пд.-Сх. Азії, продовжуються «торгові війни» з США і країнами, що входять в ЄС. Зниження японського експорту було обумовлене процесом інтернаціоналізації виробництва японських компаній, які переводили свою виробничу базу в країни і регіони збуту товарів (США, Європу), в країни з більш низькими витратами по оплаті праці [41, с. 291].

Слід зазначити, що однією з причин швидких темпів економічного зростання в Японії є правильна організація системи державного управління.

З вищевикладеного  можна зробити висновок, що розглянуті країни застосовували  в цілому схожу  політику ведення зовнішньоекономічної діяльності. Вона була направлена на збільшення експорту готової продукції і  зниження вивозу з країни сировини. У той же час у цих країнах значно зріс імпорт комплектувальних матеріалів, напівфабрикатів і природних ресурсів. Крім того, урядом цих країн вживалися заходи з розвитку науки і техніки, заохочувалися наукові розробки, введення нових технологій і ресурсозберігаючого виробництва. Досвід розвинутих країн-учасниць СОТ показує, що налагодити економіку в короткі терміни неможливо.