Зближення Європейського права і законодавства України

Зближення Європейського  права і законодавства України.

Процес гармонізації та зближення  правових систем, які існують у  європейському просторі потребуватиме  цілеспрямованої та скоординованої діяльності різних держав і міжнародних  організацій. Необхідно створити такі юридичні норми, які здатні забезпечити однакове регулювання наявних у європейських державах суспільних відносин. При цьому варто зауважити, що така робота сприятиме розвитку міжнародного співробітництва, попередженню виникнення різного роду юридичних колізій. Звичайно, правова уніфікація не обов’язково повинна мати універсальний характер. Вона може розмежовуватись як за цілями, так і за масштабами. За деякими напрямками суспільних відносин уніфікація може мати глобальний характер, а за іншими — охоплювати держави регіону або діяти в рамках певних міждержавних об’єднань.

Розглядаючи проблему створення  єдиного європейського правового  поля, слід враховувати той факт, що у світі є кілька національних правових систем. 
Як відомо, найстарішою та найпоширенішою правовою системою є континентальна, яка властива і європейським країнам. Для неї характерні нормативна упорядкованість, структурованість джерел, усталені демократичні правові принципи, а також наявність чіткої юридичної техніки. Головними носіями зазначеної системи є Німеччина, Франція та ряд інших європейських держав. Вона тією чи іншою мірою існує у багатьох країнах. В її центрі перебуває людина із системою її суб’єктивних прав та інтересів, на базі яких формуються суспільні та державні інтереси. У цілому, як ми знаємо, континентальна система складається з публічного і приватного права, які органічно пов’язані та постійно взаємодіють. Приватне право регулює соціально-економічні відносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків людини й громадянина, встановлює статус фізичних та юридичних осіб, забезпечує їх рівність у відносинах одна з одною тощо. Публічне право — це система норм і принципів, у яких відображаються державні, суспільні потреби, відносини та інтереси, без забезпечення яких неможливо задовольнити особисті інтереси, а також загальнозначущі інтереси суспільства у цілому. 
До особливостей континентальної правової системи належить її галузева класифікація. Як правило, система права ділиться на галузі, серед яких базовими є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне. У межах цієї правової системи велике значення надається питанням систематизації законодавства. Адже джерела континентального права мають стійку ієрархію, легко кодифікуються. Найбільшу ж юридичну силу, звичайно, має конституція. 
          До числа інших найвагоміших міжнародних правових утворень, що, як відомо, ефективно функціонують, слід віднести систему загального права, яке поширює свою дію на всі держави та міжнародні організації. Це ядро міжнародно-правової системи. Зауважимо, що, на відміну від континентального права, згадана система розвивалася не лише вченими-юристами, а й юристами-практиками. Загальне право створюється і змінюється зусиллями всіх суб’єктів, міжнародним співтовариством у цілому. Воно спирається на презумпцію універсальності дії його норм, оскільки є правом міжнародного співтовариства. Тому будь-яка держава зобов’язана його поважати.

У даний час з урахуванням  системи норм й принципів загального права функціонує багато національних законодавств (Великої Британії, США, Канади, Індії, Австралії, ряду африканських держав тощо). Проте в кожній з цих держав є багато специфічного, що віддзеркалює особливості розвитку, географічного положення тієї чи іншої країни, впливу на неї регіональних міжнародних структур тощо.

Нині спостерігається  чітка тенденція до зближення  окремих елементів вищеназваних правових систем за збереження і навіть деякого посилення їх специфіки. 
         Якщо вести мову про Європу, частиною якої є і Україна, то слід зазначити, що в останні роки переважна більшість європейських держав, керуючись спільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на побудову правової системи, яка регулюватиме функціонування принципово нового міждержавного формування — об’єднаної Європи. Ця правова система, що дістала назву «Європейське право», складається з численних конвенцій, угод, хартій, кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою таких міжнародних регіональних організацій, як Рада Європи, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі, Європейський Союз тощо.

Особливістю Європейського  права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад, питаннями забезпечення прав і свобод людини, якими в рамках Ради Європи відає Європейський суд з прав людини, котрий у своїй діяльності поєднує елементи як континентального, так і загального права. Зокрема, він досить активно використовує у своїй практиці правило прецеденту. Судові рішення обґрунтовуються ним виходячи не тільки з норм певних конвенцій, а й з принципів справедливості, природного права, моральних критеріїв, суспільної необхідності тощо. Держави — члени Ради Європи, зокрема Україна, зобов’язані визнавати обов’язковість юрисдикції цього суду.

Нині наша держава, інтегруючись до європейських структур, набула повноправного  членства, про що вже йшлося, у  ряді міжнародних організацій Європи, поступово реалізує свій намір вступити до Європейського Союзу. Як відомо, головними передумовами вступу України до більшості з організацій та перебування в них є визнання нею принципу верховенства права, забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина. Особливе значення надається питанням приведення національного законодавства нашої держави у відповідність до європейських норм та стандартів. І роботи тут надзвичайно багато. Адже, за даними ряду експертів, для входження у правове поле Європи Україні потрібно прийняти нові або внести відповідні зміни до законів та інших нормативно-правових актів, число яких становить майже 4 тис. Фактично мова йде про створення цілком нового законодавства, причому в багатьох випадках заснованого на міжнародних принципах і стандартах, які раніше у практиці нашої держави не використовувалися. Здійснення таких перетворень можливе лише за умови активного зближення законодавства України з правом Європейського Союзу, Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі та інших європейських міжнародних організацій.

Слід зазначити, що і Європейське  Співтовариство продекларувало зацікавленість у розвитку європейського напрямку зовнішньої політики нашої держави. Підтвердженням цього є те, що вже у 1996 р. в Україні за сприяння Європейської комісії почав функціонувати Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства, головне завдання якого полягає у переданні законотворчим органам нашої держави європейського юридичного досвіду, підтриманні реформ її правової системи для досягнення нею відповідності правовим системам держав — членів Європейського Союзу. Пріоритетні напрямки цієї діяльності спрямовані на реформування законодавства з питань державного управління та місцевого самоврядування, в економічній та соціальній сферах, а також у галузі міжнародної торгівлі. Досить значну увагу розвитку правової системи України приділяє Рада Європи. Розроблення проектів правової допомоги в цій сфері вона розпочала відразу після подання нашою державою заявки про вступ до неї (липень 1992 р.). Зокрема, у 1999 р. Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до ряду впливових міжнародних організацій, а саме: Європейського парламенту, Європейської комісії, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Конгресу місцевих та регіональних влад, Фонду соціального розвитку Ради Європи з пропозицією надати Україні необхідну допомогу. Одночасно керівництво вищезгаданої міжнародної організації взяло під свій контроль проведення конституційної та судово-правової реформ у нашій державі, а також питання створення правових основ інтеграції останньої в європейський простір.

Проте слід сказати, що, незважаючи на вжиті заходи, вищезгадана діяльність Ради Європи поки що не дає відчутних результатів. Аналогічна ситуація спостерігається щодо впровадження в законодавство України інших, існуючих поза межами правового поля Ради Європи європейських стандартів, зокрема тих, що передбачені Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами—членами, а також конвенціями та угодами, прийнятими в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

У цілому можна зробити  висновок, що зближення національного  законодавства з Європейським правом відбувається занадто повільно.

Гармонізація  законодавства України з правом Європейського Союзу.

Вирішення питання щодо вступу України до Європейського Союзу  об’єктивно вимагає від нашої  держави енергійних кроків на шляху  зближення, гармонізації національного  законодавства із законодавством даного міжнародного об’єднання. При цьому  варто зауважити, що одна з найголовніших  особливостей правової природи згаданого  інтеграційного об’єднання полягає  в тому, що його правова система, яка сформувалася на базі національного  та міжнародного права і в умовах їх взаємодії, має ознаки як міжнаціонального, так і наднаціонального характеру. Дослідження цього правового феномену викликає значний теоретичний інтерес як юристів, наукових працівників, студентів, так і всіх, хто цікавиться проблемами міжнародного права. Навіть сам процес розроблення правової системи Європейського Союзу, який відбувається з використанням найкращих досягнень міжнародно-правової науки, досвіду в галузі розвитку національних правових систем окремих країн, може слугувати зразком розумного підходу до організації законотворчої діяльності.

Вивчення права Європейського  Союзу є значущим для нашої  держави і з практичного погляду. Адже Україна традиційно підтримує та розвиває економічні, торговельні, культурні та інші зв’язки з країнами, що входять до складу цього інтеграційного об’єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках зазначеної Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Безумовно, досконале знання права Європейського Союзу, яке є важливим інструментом здійснення інтеграційних процесів, особливо в галузях, що регулюють економічні відносини, стає вагомою передумовою успішного розвитку міжнародних відносин нашої держави у цій сфері. 
         Розглядаючи систему права Європейського Союзу, слід зазначити, що однією з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних, міжурядових) організацій є необхідність належного правового регулювання їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність, розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему повноважень тощо, всі вони потребують не лише відповідного правового врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового статусу держав-членів, що входять до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації створюються на основі міжнародного договору, який є, як відомо, одним із найпоширеніших джерел міжнародного права, свідчить, що їх формування має підґрунтям міжнародно-правову договірну базу: саме установчі договори міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У міжнародному праві система норм, які закріплюються в названих договорах, називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними конституційно-правовими нормами.

Система права міжнародних  організацій включає не лише первинне право, а й систему міжнародно-правових норм і принципів, закріплених в  установчих договорах відповідних  міжнародних організацій, а також  так зване вторинне право, систему  якого становлять ті міжнародно-правові  норми, які віддзеркалюють зміст правових актів, що приймаються міжнародними організаціями та їх структурами в межах компетенції, закріпленої в установчих договорах. Саме в цих міжнародно-правових актах і знаходять юридичне вираження міжнародно-правові норми як юридично обов’язкові приписи, що діють у межах конкретної міжнародної організації. Іншими словами, це вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно здебільшого спрямоване на регулювання відносин внутрішньоорганізаційного характеру, що виникають у процесі діяльності певної міжнародної організації.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що саме такий методологічний підхід і буде використано при  з’ясуванні сутності права Європейського  Союзу (далі — Євросоюз). Водночас варто зазначити, що, аналізуючи це питання, необхідно враховувати внутрішню структуру даної міжнародної організації, котра, як і правові системи її складових, істотно впливає на формування права Євросоюзу, відображає його правову природу. Так, Євросоюз має три складові: Європейське Співтовариство (раніше мало назву Європейське Економічне Співтовариство, далі — ЄЕС), Європейське співтовариство з вугілля та сталі (далі — ЄСВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (далі — Євроатом). Кожне з цих Співтовариств має власну правосуб’єктність та правову систему, витоки яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний аналіз цих договорів (Паризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку, що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейської економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості мали Договори про заснування ЄСВС та Євроатому.

Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами (набула чинності 1 березня 1998 р.) — досить суттєвий крок до Євросоюзу.

Виконання завдань, пов’язаних з реалізацією згаданої Угоди, є складним процесом, головними учасниками якого з боку нашої держави є Верховна Рада України, Президент України, органи виконавчої влади. Обсяг і характер нормативно-правових актів, щодо яких має здійснюватися гармонізація, а також наявність кількох учасників цього процесу, що мають самостійні повноваження, вимагають чіткого правового регулювання останнього. Нині вже прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулюють участь у гармонізації Президента України та органів виконавчої влади. Найважливішими з них є такі: Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 липня 1999 р.; Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р.;Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 р.;Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.

Варто підкреслити, що органи виконавчої влади України приділяють значну увагу належному організаційному  забезпеченню процесу узгодження національного  законодавства нашої держави  із законодавством Євросоюзу. Так, відповідно до положень названої вище постанови  Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації  законодавства України до законодавства  Європейського Союзу» 4 листопада  того самого року при Міністерстві юстиції України почала діяти  Міжвідомча координаційна рада, завданням  якої є забезпечення координації  та взаємодії міністерств, інших  центральних органів виконавчої влади для вирішення проблеми адаптації законодавства України до права Євросоюзу.