Система міжнародних економічних відносин

 Усі ці об’єктивні  зрушення у сферах виробництва,  комунікацій, торгівлі, зарубіжного інвестування та фінансів перетворили світову економіку на цілісний глобальний організм.

 Отже, можна зробити  висновок, що світове господарство – це система відносин взаємозалежності та взаємозв’язку національних господарств, виражена у міжнародних економічних відносинах і тих аспектах внутрішньогосподарських відносин, що зумовлені зворотною дією міжнародних.

 Так, збільшення національного  доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва та обміну сприяє зростанню імпорту товарів і послуг. Збільшення доходу та імпорту в одній країні і, відповідно, доходу в інших країнах викликає відповідний попит на імпорт у третіх країнах, що зумовлюється взаємопов’язаністю виробничих процесів.

 Цей відповідний ефект  на зростання доходів в одній країні, таким чином, робить можливим збільшення сукупного попиту в інших країнах, що виступає додатковою реакцією на попереднє розширення попиту в одній країні.

 Тобто, велика в  економічному відношенні країна своєю грошовою та фіскальною політикою може стимулювати внутрішнє виробництво і, відповідно, імпорт, що викличе зростання експорту іншої країни. Це спричинить збільшення виробництва і зайнятості в світі («теорія локомотиву»). Загальновизнано, що цифра в 0,5 % ВВП є важливим фактором пожвавлення економіки тієї чи іншої країни.

 Розрахунки показали, що збільшення доходів у США  на 1 % спричиняє зростання внутрішнього  доходу на 1,47 %, а в Німеччині  – на 0,23 %, в Японії – на 0,25 %, Канаді – на 0,68 %.

 Не менш важливі  наслідки для економік інших  країн має зворотний ефект. Якщо одна країна змінить свою грошову, фіскальну та кредитну політику в більш жорсткому напрямі, то проміжним наслідком буде зниження попиту на товари та послуги, що виробляються всередині країни, у зв’язку із зниженням доходів та зайнятості. Зниження попиту стосуватиметься також іноземних товарів, що спричинить скорочення імпорту. Це обумовить «стиснення» економік інших країн і, в свою чергу, спричинить зниження експорту першої країни, підсилюючи «стиснення» її економіки.

 Існує три підходи до визначення структури світового господарства:

1) світове господарство є системою міжнародних економічних відносин зі спеціалізації і кооперування виробництва, переміщення між країнами капіталу, робочої сили, товарів, валюти;

2) світове господарство – система окремих секторів національних господарств, що безпосередньо беруть участь у міжнародних економічних відносинах;

3) світове господарство це єдність двох підсистем – національних господарств і міжнародних економічних відносин, які об’єднують ці господарства в цілісну систему.

 В узагальненому вигляді  всі ці підходи відображені в схемі 1.2.

 У складі світового господарства виділяють однакові за обраним критерієм типи взаємодіючих національних господарств:

 – розвинені країни  з ринковою економікою;

 – країни, що розвиваються;

 – країни з перехідною  економікою.

 Група розвинених країн з ринковою економікою включає 24 країни. Вона поділяється, в свою чергу, на класифікаційні підгрупи, що частково співпадають:

 – сім країн з найбільшими обсягами валового внутрішнього продукту (ВВП): Німеччина, Італія, Канада, Великобританія, США, Франція та Японія;

 – країни Західної  Європи;

 – країни Північної Америки: США, Канада та Мексика.

 Група країн, що розвиваються, налічує близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії.

 

 Схема 1.2. Структура  світового господарства.

 

 Ці країни займають майже 70 % території Землі, їх населення становить понад 80 % населення земної кулі, але їх сукупний ВВП досягає тільки 20 % загальносвітового обсягу.

 Група країн з перехідною  економікою включає країни Центральної  та Східної Європи (Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехія,  Словаччина) та нові країни, що  виникли після розпаду СРСР.

 Головним критерієм  Міжнародного Банку реконструкції  та розвитку (МБРР) при класифікації  економіки країни є валовий  національний продукт (ВНП)* у  розрахунку на душу населення. 

 У цьому плані економіки  країн характеризуються як:

1) економіки з низьким  доходом (580 $ і менше): Китай, Індія.  Ефіопія, Сомалі, Лаос, Пакистан, Шрі-Ланка, Судан (усього 41 країна);

2) економіки з середнім  доходом (580 – 6000 $). У цій групі  існує поділ на економіки з  середніми доходами нижче середнього  рівня та економіки з середніми доходами вище середнього рівня. Межа, що їх поділяє, – 2335 $. До країн цієї групи, що мають нижчі доходи, належать: Ангола, Болівія, Єгипет, Сенегал, Філіппіни, Марокко, Гондурас, Гватемала, Конго, Камерун, Мексика, Аргентина (всього 41 країна). Більш високий дохід мають: Венесуела, Бразилія, Уругвай, Іран, Португалія, Південна Корея, Лівія, Ірак (17 країн);

3) країни з високим  доходом (більше 6000 $): Саудівська Аравія, Ірландія, Іспанія, Ізраїль, Гонконг, Сингапур, Нова Зеландія, Австрія, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати тощо.

 В окрему групу виділяються  країни – експортери нафти,  де експорт нафти і природного газу з реекспортом становить не менше ніж 50 % сукупного експорту товарів і послуг країни. Це – Конго, Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Тринідад і Тобаго, Об’єднані Арабські Емірати, Венесуела, Росія.

 Ще одну класифікаційну  групу складають країни з середніми  доходами, але високою заборгованістю, де три з чотирьох ключових  показників перевищують критичний  рівень:

 – заборгованість  щодо ВНП (50 %);

 – заборгованість  щодо експорту товарів та інших послуг (275 %);

 – приріст заборгованості щодо експорту (30 %);

 – приріст заборгованості за рахунок нарахування відсотків щодо експорту (20 %);

 Це Аргентина, Болівія,  Бразилія, Чилі, Конго, Коста-Рика, Кот  д’Івуар, Еквадор, Єгипет, Гондурас, Угорщина, Мексика, Марокко, Нікарагуа,  Перу, Філіппіни, Польща, Сенегал,  Уругвай, Венесуела – усього 20 країн.

 Поняття « відкритої  економіки» .

 Аспекти, критерії  та показники відкритості

 В умовах дії сильних  інтеграційних тенденцій у світовому економічному просторі принципово змінюється положення окремих національних господарств як складових глобального світового господарства. Протягом усієї попередньої історії (до другої половини ХХ ст.) їх розвиток визначався, переважно, ендогенними (тобто внутрішніми) чинниками. У сучасних умовах національні господарства практично всіх країн світу відчувають значний вплив екзогенних (зовнішніх) факторів.

 Національну економіку,  інтегровану в світове господарство, що активно й широко реалізує переваги міжнародного розподілу праці, використовує різноманітні форми сучасних світогосподарських зв’язків, називають відкритою економікою. Це така економіка, всі господарюючі суб’єкти якої можуть без обмежень здійснювати зовнішньоекономічні операції.

 Критеріями відкритості  на макрорівні є:

 а) зовнішньоекономічна  спеціалізація країни;

 б) співставленість  пропорцій вітчизняних і світових цін на основні товари;

 в) міжнародна конвертованість  національної валюти.

 На мікрорівні:

 а) вільний вихід  підприємств усіх форм власності на зовнішні ринки товарів, послуг і капіталів, включаючи вільний вибір зарубіжних партнерів;

 б) перетворення зовнішньоекономічної  діяльності в органічну складову  господарської діяльності підприємств.

 Економічна відкритість  країни має два аспекти: функціональний  та торгово-політичний. Функціональна відкритість – це міра участі національної економіки в системі МПП і, відповідно, міра залежності її відтворювального процесу від зовнішньоекономічних зв’язків. Міра чи ступінь функціональної відкритості вимірюється такими показниками:

1) експортна квота (вартість  експорту щодо ВВП);

2) процентне співвідношення обсягу зовнішньоторговельного обороту (експорт + імпорт) до ВВП;

3) обсяг експорту в  розрахунку на душу населення;

4) коефіцієнт спеціалізації  (спеціалізація за « нішами» ):

 

 

 

Ця формула показує, що чим більший надлишок виробленої продукції порівняно з внутрішнім попитом, тим більша спеціалізація  країни;

 5) коефіцієнт внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації:

 

 

 

 де: Е – експорт,  І – імпорт товарів. Показник  може коливатись від «-100» до  «+100». У першому випадку країна є винятково імпортуючою, в другому – винятково експортуючою той чи інший товар. Показники, які знаходяться між цими крайніми точками, характеризують міру залученості країни до внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації.

 Торгово-політична відкритість  національної економіки визначається  мірою лібералізації трансграничних  переміщень товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

 Як правило, на ранніх  етапах індустріалізації країни  дотримуються політики «закритих  дверей», а в міру її розвитку переходять на більш ліберальні позиції: спочатку щодо ринків промислових товарів, потім – сільськогосподарських товарів та ринків послуг, нарешті – національних фінансових ринків.

 Створення (в результаті  Уругвайського раунду переговорів)  Світової торгової організації (СТО), яка почала функціонувати в 1995 році, є якісним кроком у напрямі створення більш ліберального порядку на світовому ринку. Згідно з прийнятими рішеннями до 2000 року середній рівень митних тарифів індустріальних країн повинен знизитись до 3,8 %. При цьому частка промислових товарів, які будуть ввозитись до цих країн без обкладання митом, зросте більш ніж вдвічі – з 20 до 44 %.

 Існують частково відкриті  національні господарства, групи  національних господарств, між  якими існує повна відкритість,  але уже немає (майже) країн,  національні господарства яких  були б повністю відірвані  від світового господарства.

 Зауважимо, що міра  відкритості невеликих країн є значно вищою, ніж великих.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Середовище міжнародних  економічних відносин

 Сутність і структура  середовища міжнародних економічних  відносин

Існування, функціонування і розвиток будь-якого явища залежить як від внутрішньої будови, внутрішніх рушійних сил, так і від умов, які  впливають на це явище ззовні.

 Середовище міжнародної  економіки може бути визначене  як система умов і факторів  існування міжнародних економічних  зв’язків. Таке середовище можна  поділити на внутрішнє та зовнішнє.

 Внутрішнє середовище  міжнародної економіки – це  внутрішня будова системи міжнародних  економічних відносин, що разом  з її законами функціонування  і розвитку може бути представлене  як набір таких елементів:

 – зовнішньоекономічна  діяльність країн та їх суб’єктів;

 – управління міжнародними  економічними процесами, регулювання  міжнародної економічної взаємодії;

 – форми і рівні міжнародних економічних відносин;

 – внутрішні закони  розвитку міжнародної економіки,  тобто ті явища і процеси,  що відбуваються у світовій економіці і мають чітко виражений причинно-наслідковий характер.

 Зовнішнє середовище  міжнародної економіки – це  система зовнішніх умов, у яких  розвиваються міжнародні економічні  відносини, та система факторів, що формують мікро- та макромотивацію поведінки суб’єктів світогосподарської взаємодії та визначають ефективність їх участі у МПП.

 Зовнішнє середовище  має певну структуру. За характером  воно поділяється на:

 – умови й фактори  прямої (безпосередньої) дії;

 – умови й фактори  непрямої (опосередкованої) дії.

 Фактори безпосередньої  дії характеризуються тим, що  міжнародні економічні відносини  без них не можуть функціонувати  (міжнародні організації, торгові  представництва, міжнародні правові  норми). Навколишнє середовище міжнародних  економічних відносин як система  факторів безпосереднього впливу  на існування та розвиток світової економіки називається інфраструктурою міжнародних економічних відносин. Завданням інфраструктури є забезпечення безперешкодного функціонування об’єктів і суб’єктів міжнародної економіки та спрямованість на оптимізацію їх взаємодії.

 Фактори непрямої дії  характеризуються тим, що їх  зміни безпосередньо й одразу  не впливають на розвиток міжнародних  економічних відносин (розробка  нових родовищ корисних копалин,  політичні непорозуміння, наукові  відкриття, збільшення чи зменшення  народжуваності тощо).