Порядок укладення експортно-імпортних операцій

     Згідно  зі ст. 46 Митного кодексу "декларування транспортних засобів, товарів та інших  предметів міжнародних, іноземних  організацій і представництв  здійснюється безпосередньо власником або на підставі договору іншими підприємствами, які допущені митницею до декларування”.

     Таким чином, для здійснення декларування вантажів підприємство:

     - або укладає договір доручення  з підприємством, допущеним митницею  до декларування вантажів;

     - або призначає наказом свого  працівника, який відповідає за  роботу з митницею і має  право здійснювати декларування  вантажів.

     Згідно  ст. 48 Митного Кодексу, декларант  зобов’язаний:

     1) пред’явити митниці товари та  інші предмети, які переміщаються через її кордон України;

     2) подати митниці документи, які  містять дані, необхідні для здійснення  митного контролю і митного  оформлення;

     3) сплатити мито і митні збори.

     Декларування  таких товарів здійснюється шляхом проставлення митним інспектором на всіх товаросупровідних документах штампів "під митним контролем" і відбитків особистої печатки.

     Декларування  вантажів підприємство найчастіше здійснює за місцем ЇЇ реєстрації. Однак при  здійсненні зовнішньоекономічної діяльності може виникнути необхідність задекларувати вантажі в митному органі не за місцем знаходження підприємства. Тоді треба подати до митних органів за місцем реєстрації і за місцем митного оформлення лист - узгодження.

     Вантажна  митна декларація - заява, яка містить  відомості про товар та інші предмети і транспортні засоби, про мету їх переміщення через митний кордон України або про зміну митного режиму щодо цих товарів, а також інформацію, необхідну для здійснення митного контролю, митної статистики, нарахування митних платежів.

     Оформлена належним чином ВМД свідчить про  право підприємства на розміщення товарів  у заявленому митному режимі та підтверджує  права й обов'язки осіб, зазначених у ній, щодо здійснення відповідних  правових, фінансових, господарських  та інших операцій [3].

     Під час процедури митного оформлення співробітники митниці перевіряють відповідність відомостей, що містяться у ВМД, даним поданих разом з нею документів.

     Після завершення процедури митного декларування декларант несе юридичну відповідальність за відомості, зазначені у ВМД [5].

     Необхідно зазначити, що всі документи, які  надаються митним органам для  проходження процедури митного  оформлення, повинні бути не копіями, а оригіналами. Крім цього, товаросупровідні документи повинні бути проштамповані  на зовнішній митниці, тобто на тій, де вантаж перетинав кордон. Винятком є ситуація, коли вантаж є збірним. У такому випадку "інвойс" може надсилатись поштою.

     Процедура митного оформлення може стати значною  перешкодою на шляху реалізації суб'єктом  зовнішньоекономічної діяльності власних економічних інтересів при здійсненні як експортних, так і імпортних операцій, у випадках коли документам не приділяється належної уваги, і навпаки, значно скоротиться період митного оформлення вантажів і спроститься його процедура при попередній кваліфікованій підготовці пакета документів для проходження вантажопотоку через митний кордон. 

     2.3. Міжнародні розрахунки за експортно-імпортними операціями

     Одним із найважливіших моментів у здійсненні експортно-імпортних операцій є взаєморозрахунки між сторонами – резидентами різних країн, які через їх специфічні особливості прийнято називати міжнародними розрахунками.

     Міжнародні  розрахунки — це грошові розрахунки між суб’єктами міжнародної діяльності, що пов’язані з рухом товарно-матеріальних цінностей і послуг у міжнародному обігу. Міжнародні розрахунки здійснюються у безготівковій формі шляхом відповідних записів на банківських рахунках в уповноважених банках; вони безпосередньо пов’язані з обміном валют.

     При цьому такі розрахунки можуть бути пов’язані не лише з торговельними, але і з кредитними, інвестиційними або іншими зовнішньоекономічними відносинами. Учасниками розрахунків можуть бути установи, організації, підприємства й окремі фізичні особи, які є платниками або одержувачами коштів.

     Загалом міжнародні розрахунки здійснюються через уповноважені банки, тобто ті банки, що одержали спеціальний дозвіл на виконання відповідних валютних операцій. Для проведення міжнародних розрахунків банки різних країн встановлюють між собою кореспондентські відносини (відкривають один одному рахунки, зберігають на них кошти, виконують на основі взаємності платіжні та інші доручення) шляхом укладення відповідних договорів, у яких зазначаються всі основні моменти співпраці. Зокрема, договором про встановлення кореспондентських відносин визначається застосування до нього права тієї чи тієї країни. На практиці прийнято застосовувати право тієї країни, у якій відкривається кореспондентський рахунок. Слід зазначити, що банки, здійснюючи розрахунки за зовнішньоекономічними договорами своїх клієнтів, є учасниками тільки розрахунків, але не самих торговельних операцій.

     Необхідно відмітити, що банки, працюючи з документарними акредитивами, документарним інкасо, гарантіями, керуються міжнародними правилами і звичаями, які видаються Міжнародною торговельною палатою (далі – МТП). Так при операціях з документарним інкасо використовуються Уніфіковані правила по інкасо; при акредитивній формі розрахунків – Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Ці правила і звичаї з юридичної точки зору не належать до міжнародно-правових нормативних актів і не є обов’язковими для застосування в усіх випадках здійснення зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу товарів (послуг). Проте вони широко застосовуються у практиці міжнародної торгівлі, тому що сприяють однаковому розумінню і тлумаченню умов розрахунків як між контрагентами з різних країн, так і між банками, а також між банками та їхніми клієнтами. Обов’язковість застосування правил Міжнародної торгової палати з’являється тоді, коли сторони прямо зазначають у договорі, що розрахунки відбуваються відповідно до уніфікованих правил.

     Незважаючи  на те, що зазначені норми і звичаї носять характер рекомендацій, у нашій  країні застосування Уніфікованих правил по інкасо й Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів є обов’язковим для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

     Інтереси  експортера та імпортера при виборі форми розрахунків рідко коли збігаються, оскільки експортер прагне в найкоротший проміжок часу отримати платіж від імпортера, а імпортер, в свою чергу, зацікавлений у відстроченні платежу до моменту отримання товару.

     Здебільшого у розрахунках за договорами купівлі-продажу  використовуються банківський переказ, документарне інкасо, документарний  акредитив і банківська гарантія.

     Банківський переказ є найпоширенішою і найризикованішою формою розрахунків, оскільки кошти, які  вже зараховані на рахунок отримувача (бенефіціара) не можливо відкликати. Для кращого розуміння сутті  банківського переказу розглянемо схему розрахунків за ним (рис.2.2). 

     Рис. 2.2. Схема розрахунків банківським переказом 

     Позитивною  рисою банківського переказу є швидке здійснення платежу (1-5 банківських  днів) та низька вартість операції, негативною – ризик не поставки товару  при вже здійсненій оплаті або ситуація навпаки.

     Доручення експортера своєму банку одержати від  імпортера  безпосередньо або  через інший банк визначену суму або підтвердження того, що цю суму буде сплачено в установлений термін у світовій практиці прийнято називати документарним інкасо. Схему розрахунків за інкасо зображено на рис.2.3. 

     1 – контакт, 2 – товар, 3 – транспортні  документа, 4 – інкасаторське доручення, 5 – документи + інкасо, 6 – повідомлення  про отримання інкасаторського  доручення + прохання оплатити, 7 – платіж, 8 – переказ виторгу банку-ремітенту поштою або телеграфом, 9 – зарахування виторгу на рахунок експортеру 

     Рис.2.3. Схема міжнародних розрахунків за інкасо 

     Банк  при такій формі розрахунків  виступає довіреною особою і посередником між експортером та імпортером.

     Рекомендується  використовувати документарне інкасо тоді, коли між сторонами зовнішньоекономічних відносин існує довіра, відсутні сумніви  у бажанні та спроможності покупця  здійснити платіж, а також країна імпортера повинна характеризуватися стабільною політичною, економічною та правовою ситуаціями.

     Позитивно характеризують документарне інкасо простота здійснення операції, невеликі витрати, а також можливість вручити покупцеві  документи проти одночасної сплати належної суми. Негативно характеризується документарне інкасо тим, що якщо покупець відмовиться оплатити документи, пошук іншого покупця або транспортування товару назад супроводжується істотними втратами.

     Документарні  акредитиви широко застосовуються у  міжнародних розрахунках як різносторонній, надійний і гнучкий платіжний інструмент,  вигідний для обох сторін контракту: для продавця тим, що після відвантаження товару та надання всіх документів він отримає кошти незалежно від покупця, оскільки оплату здійснює банк; натомість покупець за допомогою документарного акредитива може знизити до мінімуму ризик невиконання постачальником своїх зобов’язань. Проте акредитивна форма розрахунків є найскладнішою та найдорожчою, оскільки  банки за авізування, перевірку документів, платіж беруть високу комісію, яка складає близько 3,0 % суми платежу.

     Існує багато різноманітних видів акредитивів. Акредитиви бувають відзивні і безвідзивні, документарні й грошові, підтверджені й не підтверджені, покриті й не покриті, акцептні, револьверні, компенсаційні, зустрічні та ін. Перевагою цієї форми розрахунків є забезпечення швидкого отримання експортером валютної виручки.

     Банківська  гарантія, як і документарний акредитив, є банківським зобов’язанням,  яке дозволяє її  бенефіціару  під час виконання своїх зобов'язань не залежати від платоспроможності принципала. Проте, на відміну від акредитиву, банківська гарантія є засобом забезпечення зобов'язань принципала перед бенефіціаром, а не однією з форм здійснення розрахунків між ними.

     Міжнародні  відносини неможливі без використання клірингу, який являє собою систему розрахунків на основі зарахування взаємних вимог і зобов’язань.

     Міжнародний (валютний) кліринг залежно від  кількості учасників може бути двосторонній або багатосторонній. В основі організації  клірингових розрахунків лежать банківські угоди про відкриття кореспондентських рахунків та проведення операцій взаємозаліків. Угода міжнародного клірингу містить інформацію про термін погашення сальдо, правила і терміни оформлення документів, назву валюти, порядок конвертації, інформацію про звітність тощо. Сучасні банківські технології базуються на використанні електронних клірингових систем. За участю центральних банків створені спеціальні клірингові центри. Наприклад, у Великій Британії під контролем Банку Англії функціонує 13 розрахункових палат, у Німеччині функціонує система розрахунків на основі клірингових центрів Бундесбанку.

     Українські  комерційні банки використовують й  інші, а разом з тим опановують нові, прийняті у світовій банківській  практиці, форми міжнародних розрахунків.

     Вибір форми розрахунків обумовлюється  певними факторами. Інтереси експортерів  та імпортерів товарів і послуг у  більшості випадків не збігаються: експортер прагне одержати від імпортера  платежі в найкоротший термін, тоді як імпортер зацікавлений відстрочити платіж до моменту одержання товару або навіть до його реалізації третім особам. Таким чином, обрана форма розрахунків між сторонами контракту є своєрідним компромісом, у якому враховуються економічні позиції контрагентів, ступінь їхньої довіри один одному, економічна кон’юнктура, оподаткування, політична ситуація тощо.

     Проблеми, пов’язані з міжнародними розрахунками, є актуальними в усьому світі. Це обумовлено тим, що під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності учасники розрахунків стикаються з безліччю різних ризиків: економічних, податкових, політичних та інших.