Постмодернизм в литературе

Гіперрецептивність постмодерністської літератури поширюється не лише на власні літературні факти, а й  на реальний "життєвий матеріал". Тобто може реалізовуватися як шляхом "інтертекстуального цитування", так і іншим шляхом. Гіперрецептивністю (а відтак – "палімпсестністю") позначена також повість П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці".

Наступною характерною рисою літератури постмодернізму є її іронія. Після  проголошення його У. Еко важливою конститутивною ознакою культури постмодернізму рідко  зустрінеш роботу, де б не розглядалася або принаймні не згадувалося  поняття на кшталт "іронія / самоіронія", "пародійність", "карнавальність", "шаржування"... Усе це виражається  одним словом несерйозність. Іншою  ознакою літератури постмодернізму і однією її важливих інтенцій є  прагнення повернутися до масового читача, а не слугував виключно купці "обраних", як це було характерним  для багатьох представників світового  модернізму і авангардизму [13; c.19].

У письменника завжди є два шляхи: або орієнтуватись на читача "який він є" (і ризикувати своїм популізмом), або формувати, виховувати свого  читача (і ризикувати своєю популярністю). Тому постмодерністи, часто прагнучи зробити "своїм" як елітарного, так  і масового читача, водночас "живуть надією – яку не надто приховують, – що саме, їхнім книжкам призначено породити, і рясно, новий тип ідеального читача [28; с. 625].

Не менш важливою рисою постмодерної світової літератури є схильність до гри з текстом і читачем. Вона має як мінімум, два джерела: іронізм ("несерйозність") і прагнення повернути літературі масового читача, боротьба за нього.

Витоки школи "чорного гумору" в американській літературі ХХ ст. (Дж. Барт, Д. Бартельм, Дж. Донліві, В. Берроуз) можна побачити не лише у творчості  таких письменників, як Ф. Рабле чи М. Сервантес, а й у творах Вольтера і Дж. Свіфта. Деякі письменники  постмодернізму схиляються визначити  свій стиль як "раціоналізований", як це зробив, наприклад, Д. Бартельм, хоча й використовує його для того, щоб відбити всюдисутній "безум" навколишнього світу [23; с.181]. На свій зв’язок з літературою Просвітництва і насамперед з окремим письменниками – просвітителями часто вказували самі постмодерністи. Д. Барт, наприклад, визнає, що його вчителем поряд з Дж. Джойсом і В. Фолкнером були також "прапрабатьки" – Л. Стерн і Д. Дідро. Від традицій просвітницького роману – виховання відштовхується Барт і в своєму творі "Торговець дурманом", хоч і створює при цьому "роман приниження, висміювання".

Постмодерністів, як і просвітителів, цікавить той самий феномен –  симбіоз "зла" і "влади", але  вони тут пропонують немов би зворотню преспективу і зло, як і влада, не тільки наявні у світі, а й взагалі  стають невід’ємною частиною самого буття, виявляють внутрішню логіку розвитку історії.

Останнім часом з’явилося кілька підсумкових досліджень, що описують посмодерну традицію в її тісних зв’язках із філософсько-естетичними парадигмами  ХХ ст. (Д.Затонський, С. Павличко, І. Ільїн, М. Липовецький, Т. Денисова, А. Мережинська). Ці дослідницькі пошуки змушують зайвий раз переконатися у відомій тезі У. Еко: "Постмодернізм – не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан, художня воля, підхід до матеріалу. У цьому сенсі... кожна епоха  має свій постмодернізм, так само, як кожна епоха має свій маньєризм..."[ 28; c.665]. Момент переходу до постмодернізму на межі 1960-70-х рр. не був радикальною трансформацією жанру: скоріш за все, трансформувався стиль світовідчуття і письма "Стиль – формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію... Проявляється він як на рівні окремого впливу, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямків, - в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю" [25; с. 8], - зазначав Д.С. Наливайко. Жанр поступився місцем стилю, формі у її "чистому" вигляді, беззаідеологізованих домішок (Фаулз, Еко, Барнс, Ріо, Поссе, М. Бредбері). Паралельно з французьким "новим романом" у Західній Німеччині в 60-ті роки ХХ ст. з’являється течія "нової" літератури ("Кельнська школа": Р. –Д. Брікман, Г. Гербургер, Д. Веллерсхоф, Г. Зойрен, П. Гантдке) з її ідеєю кризи "старої" літератури: традиційні жанри безнадійно пережили себе, - декларують представники "нової" літератури, - а усталені творчі форми стали недієздатними.

Отже, постмодернізм – не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні науковці говорять не лише про «постмодерністську творчість», а й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного ґатунку. У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих". Якщо для Ренесансу і класицизму "естетичним донором" була передовсім Античність, для романтизму - Середньовіччя, то для постмодернізму - увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.

1.3. Прояви постмодернізму в українській літературі

Український постмодернізм суттєво  відрізняється від західної моделі постмодернізму через низку чинників, насамперед таких, як історичні обставини  та національні особливості. Через  складні ідеологічні умови, у  яких перебувало українське суспільство  та культурно-літературно-мистецьке  життя,  зокрема за часів радянської влади, модерний дискурс української  літератури був не до кінця розвиненим та повноцінним. Через це він не зміг створити належного (такого, як у країнах  Заходу) підґрунтя до виникнення українського постмодернізму. Проте незаперечним є факт, що український модернізм навіть у тяжких умовах все-таки розвинувся, а звільнений від тоталітарного контролю постмодернізм створив належні умови для критичного осмислення модернізму. Українську рецепцію постмодернізму умовно можна поділити на “пропостмодерну” і “антипостмодерну”[8; c. 164]. Пропостмодерну рецепцію постмодернізму репрезентують думки таких письменників есеїстів та публіцистів, як Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, Т. Возняк. Ці автори можуть лаяти його, критикувати, навіть принижувати,  а згодом врівноважувати ситуацію позитивними судженнями на цю тему. Конкретні дослідники самі завжди є в контексті постмодернізму,  бо зазвичай виступають ще й творцями його літературної практики,  що,  як ми встановили, не додає їм послідовності та об’єктивності у судженнях. До прикладу, визначення постмодернізму, яке подає Юрій Андрухович у статті “Дезорієнтація на місцевості”, дуже відповідає якраз назві конкретної праці, адже є настільки заплутаним,  експресивним та хаотичним,  що справді скоріше дезорієнтовує, аніж скеровує. З цієї праці тяжко з’ясувати ставлення автора до постмодернізму,  він наче критикує його і водночас  “оплакує”  його промахи і недолугі незвершення як щось вельми близьке й особистісне. Дуже цікавою є інша праця Юрія Андруховича — “Повернення літератури”, у якій автор полемізує на тему постмодернізму зі своїм колегою Володимиром Єшкілєвим. Проте насправді тут автор більше сперечається на тему постмодернізму сам з собою. Спочатку Ю. Андрухович наводить цілий перелік негативних якостей постмодернізму, запропонованих В. Єшкілєвим,  тоді доповнює їх своєю критикою,  у якій називає постмодернізм безплідним, вульгаризаторським, закомплексованозбоченсьским,  імітативно-плагіативним  (перелік схожих не дуже позитивних означень вельми довгий).  Опісля цього Ю. Андрухович починає помалу захищати український постмодернізм та його вплив на сучасність,  роблячи порівняння з минулими проявами літератури і показуючи таким чином, що не такий вже постмодернізм і поганий [2]. На противагу вище описаним прикладам пропостмодерної рецепції, яка є справді суперечливою та неоднорідною, фрагментарною і заплутаною, як і сам постмодернізм, існує інший варіант інтерпретації українського постмодернізму. Ця інтерпретація виходить з-під пера таких авторів, як С. Квіт, С. Грабовський. П. Іванишин. Ці автори завжди настроєні вороже до постмодернізму в українській теорії і практиці,  тому що вважають, що постмодернізм руйнує українську національну ідентичність, яка й так удосталь постраждала від катаклізмів минулого. Для Сергія Квіта, наприклад, ці ізми і пости” — знаки теперішнього “часу сум’яття” і мистецтво “нечистого сумління”, яке несе у собі “зайвий домисел”[ 16; c. 65–66]. Петро Іванишин пише про те, що постмодернізм вихолощує з національної свідомості та несвідомості іманентні архетипи Бога, України, Свободи. Через це руйнується національна ідентичність, що призводить до поглиблення денаціональності та дегуманізації сучасного покоління [12; c.129].

Творчість Юрія Андруховича, культового українського письменника і поета  останніх десятиріч, дозволяє зробити  припущення, що витоки ментальності українського постмодернізму — в традиціях  українського бароко, бурлескно-травестійній поетиці, народних потіхах, гучних маланках, забавах українського вертепу. Недарма  Ю. Андрухович отримав титул Патріарха  відомого літературного угруповання  «Бу-ба-бу» (Бурлеск — Балаган—Буфонада), яке першим в українській літературі у 80-х роках XX ст. почало відтворювати карнавальні та буфонадні традиції. Віддавши свого часу данину творчості  молодого українського поета Богдана-Ігоря  Антонича і визначивши його помітне  місце в європейській модерністській літературі, Андрухович сам піднявся до європейського визнання, проклавши  українській літературі шлях до європейського  постмодерну. Для української літератури постмодернізм — це передовсім «посттоталітаризм», а не «неомодернізм», він не витворює «спільного континіуму з тим, що йому передує» (Д. Наливайко). 

Сучасна українська література, відчувши зміну парадигми модерну та постмодерну, набула за останні роки характерних  рис деструкції, децентралізації текстів, гіпертекстуальності, диференціації суб’єкта та знака. Входження до ситуації постмодерну та находження в ній прослідковується в творчості Сергія Жадана, Любка Дереша, Софії Андрухович, Анатолія Дністрового, Ірени Карпи, Світлани Пиркало, Світлани Поваляєвої, Тараса Прохасько, Наталки Сняданко, Сашка Ушкалова, творчість яких співпала з просуванням України в добу постмодерну/

Просування України до ситуації постмодерну,може дещо повільне, все  ж таки відбулося, хоча країни заходу виходять з цієї ситуації і просуваються до постпостмодерну. В українській  літературі знаходять підтвердження  принципи постмодерну, реконструкція, симулякр, інтертекстуальність, шизоаналіз, іронія, фрагментарність, мозаїчність, парадоксальність, естетизація потворного, нарратологія. Було б занадто необачливо накладати ці принципи на всю без  винятку українську сучасну літературу, бо вона тільки умовно форматизується. Під дискурс підпадають тільки ті твори,які в контексті вищезгаданих принципів репрезентовані в літературному  просторі України, доводячи тим самим, що  в  глобалізованому  світі  поділ  на  західну  та  східну  цивілізації  є  надто абстрактним. А спроба вивести певні нормативні стандарти із відповідних топологічно-географічних визначеностей того чи іншого суспільства  призводить до так званої географічної хиби [21; c.124].

Структура твору, написаного за вимогами постмодерну, постає як відмова від реалістичного дискурсу, заперечення причинно-наслідкових зв’язків, лінійності повіствування, детермінованості поведінки персонажа, зовнішнього зв’язання, неприйняття того, що породжує заздалегідь передбачувану реакцію [28; c.663]. Містифікація реально-життєвих стосунків при постулаті онтологічного хаосу з домінуванням випадку закріплюється письменниками в літературних аналогах. Навмисний хаос репрезентує світ розірваним, позбавленим змісту та впорядкованості, що є рисою постмодерністського дискурсу. Незважаючи на різноманітний зміст творів, їх об’єднує єдиний емоційний тон та символічна структура, яка тяжіє до змістовного центру. За відсутністю персонажів таким центром виступає сам автор, який здатен привернути до себе увагу читача. У випадку неможливості втягнути читача в комунікативний процес, автор сам вибудовує з ним діалог. Необхідність наявності діалогу «автор» - «читач», зумовлена  низкою  причин  і  перш  за  все  зміною соціокультурної ситуації [30; c. 61].

Отже, літературні студії, які просякнуті ситуацією постмодерну, відбили  її характерні риси, В творах останніх десяти років підтвердилися принципи постмодерну, реконструкція, симулякр, іронія тощо, які свідчать про те, що літературні студії України не стоять осторонь від глобальних цивілізаційних процесів. Що стосується форми й  змісту у літературі, то вони повинні  органічно поєднуватися, так щоб  одне, неминуче виростало з іншого. Літературна форма не має бути схожою на оздоблення, накладене на завершену структуру. Художній образ, наприклад, або  будь-яка  інша  поетична  форма, яку  можна  відокремити  від змісту тексту,  оскільки вона не інтегрована в нього, є лише «химерним», а не «художнім».

Розділ  2. Дослідження здобутків з методики вивчення постмодерністської літератури у загальноосвітній школі

2.1. Особливості шкільної програми та місце в ній постмодерної літератури

На сьогодні загальноосвітні  школи України навчають своїх  учнів за двома програмами, затвердженими  Міністерством освіти і науки, молоді та спорту. Зокрема використання таких  програм залежить від того чи будуть профільно поділені класи у старшій  школі (а братимемо до уваги ми лише старшу школу, адже тема цього  дослідження стосується саме уроків української літератури в 11-х класах загальноосвітньої школи). Так групою методистів було розроблено два варіанти навчальної програми: програма для  класів з поглибленим вивченням  літератури, так званий профільний рівень і для класів, у яких відсутній  такий поділ – рівень стандарту, або академічний.

«Навчання в старшій школі є  профільним, що визначає специфіку  викладання літератури. У зв’язку  з цим доречно виокремити два  підходи (відповідно й два типи програм, підручників, посібників, хрестоматій: 1) для нефілологічних профілів (фізико-математичного, природничого, спортивного та інших  профілів); 2) для філологічного профілю» [20; c. 13].

При створенні цих програм  методисти ставили собі за мету створити сприятливі умови для «підвищення загальної освіченості молодого громадянина України, досягнення належного рівня сформованості вміння прилучатися через художню літературу до фундаментальних цінностей, культури, розширення культурно-пізнавальних інтересів школярів; сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; виховання національно свідомого громадянина України; формування і утвердження гуманістичного світогляду особистості, національних і загальнолюдських цінностей» [32; c. 114-115].