Постмодернизм в литературе

Вступ

Актуальність дослідження. Найважливіший етап у вивченні літературного твору в школі припадає на старші класи, тобто на той період, коли формуються моральні та естетичні ідеали учнів. Ось чому для вчителя дуже важливо правильно визначити методи дослідження твору, особливо коли це стосується значних за обсягом постмодерністських епічних полотен.

Проблема вивчення художніх творів у школі невичерпна, як невичерпне ідейно-художнє багатство самої  літератури. Вона вже давно привертала і зараз привертає увагу вчителів, методистів, літературознавців. Нею  займалися В.І. Водовозов і В.Я. Стоюнін, М.О. Рибникова і В.В. Голубков, Г.А. Гуковський, Л.І. Тимофєєв, А.І. Ревякін, Н.І. Кудряшов, Я.А. Роткович, З.Я. Рез, Г.І. Бєлєнький, Н.Д. Молдавська, Т.Г. Браже  та інші. Аналіз художнього твору в  старших класах, як і вся робота вчителя-словесника, – процес творчий, і багато в чому залежить від особистих  якостей учителя, його любові до літератури, від досвіду, загальної культури, педагогічного такту, методичного  чуття. Мають рацію Т.Г. Браже і  В.Г. Маранцман, стверджуючи, що аналіз літературного твору в школі  – «високе і складне мистецтво, що вимагає від викладача серйозної  літературознавчої і педагогічної ерудиції, творчості, мудрості досвіду, сміливості знахідок, прекрасного знання психології юного читача»[9; с.21].

Проблема вивчення художніх творів у школі невичерпна, як невичерпне ідейно-художнє багатство самої  літератури. Вона вже давно привертала і зараз привертає увагу вчителів, методистів, літературознавців. Нею  займалися В.І. Водовозов і В.Я. Стоюнін, М.О. Рибникова і В.В. Голубков, Г.А. Гуковський, Л.І. Тимофєєв, А.І. Ревякін, Н.І. Кудряшов, Я.А. Роткович, З.Я. Рез, Г.І. Бєлєнький, Н.Д. Молдавська, Т.Г. Браже  та інші.

У останні роки постмодернізм стає не лише суто літературознавчою, а й  методичною проблемою. Методика викладання постмодерністських творів набуває  все більшої актуальності в умовах реформування шкільної освіти та створення профільних класів з поглибленим вивченням літератури, хоча подібні проблеми стосуються і непрофільних класів.

Таким чином, постає суто методичне  питання «шкільної» інтерпретації  постмодернізму. Насамперед, це  питання  викликано відсутністю у літературознавстві чіткого визначення поняття «постмодернізм», хоча у останні роки і з’являються  ґрунтовні наукові та методичні  публікації Т.Денисової, О.Ніколенко, Ю.Ковбасенка, О.Бульвінської, О.Ісаєвої. Своєрідність рецептивної природи постмодернізму вже була предметом багатьох наукових розвідок з їх загальним висновком  про складне нашарування різноманітних  традицій в межах певного окремо взятого твору. Постмодернізм починає  оцінюватися як творчий підсумок ХХ століття. З  точки зору методики викладання літератури постмодернізму у школі постають принаймні дві  важливі проблеми. По-перше, це культурологічна  оцінка постмодернізму, специфіка та інтерпретація цього культурного  явища, і по-друге, підходи до аналізу  окремо взятого постмодерністського  твору. Якщо перша проблема більш-менш з’ясовується, то аналіз конкретних творів вимагає певної уваги.

Теоретичною базою дослідження стали наукові праці у галузі методики навчання літератури  В.І. Водовозова, М.О. Рибникової, Н.І. Кудряшова, Н.Д. Молдавської, Є. Пасічника, Т.Денисової, О.Ніколенко, Ю.Ковбасенка, О.Бульвінської, О.Ісаєвої. Нажаль, ми не можемо говорити про комплексні дослідження розвитку постмодернізму в сучасному літературознавстві, а разом з тим і специфічні для постмодерної літератури методичні надбання, тому під час дослідження поставленої проблеми використано фрагменти із здобутків науковців у межах цієї проблеми.

Мета і завдання дослідження. Дослідити та  проаналізувати наявні на сьогодні матеріали з методики навчання української літератури у загальноосвітній школі, шкільну програму з української літератури для 11 класу; охарактеризувати особливості підручників з української літератури для 11 класу; створити модель уроку з вивчення постмодерної літератури.

Об'єкт дослідження. За об'єкт дослідження обрано процес вивчення української постмодерної літератури в старших класах загальноосвітньої школи.

Предмет дослідження. Зміст, форми, методи і прийоми вивчення постмодерністських творів на уроках української літератури.

Методи дослідження обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. Робота написана з використанням елементів аналізу та синтезу, зіставлення і протиставлення, порівняння.

Структура роботи. Обумовлена темою, метою та її головними завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури.

У першому розділі висвітлено сутність явища постмодернізму, його теоретичні засади та особливості вияву  в Україні та світі загалом.

Другий розділ присвячений  практичній дослідницькій роботі. У  ньому подано матеріали аналізу  шкільної програми, підручникового матеріалу  та результати досліджень методичного  характеру, представлено модель уроку  з вивчення постмодерністської української  літератури для учнів 11 класу.

Розділ 1. Постмодернізм та його прояви в літературі

1.1. Теоретичні засади постмодернізму

Останні десятиліття ХХ ст. у Європі характеризувалися зміною світоглядних засад, що спричинило до визрівання нових, протилежних установленій традиції, поглядів на мистецтво, зокрема  на літературу.

Ці зміни отримали символічну назву  – «модернізм». Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець  Хосе Ортега-і-Гассет  зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Утім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Література  модернізмує рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору, їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється «тотальна» іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на «зробленості» твору, елементи гри та ілюзії творчості. Проте все нове рано чи пізно втрачає свою актуальність і стикається з проблемою невідповідності прогресу, який відбувається в суспільстві. Те чи інше явище, або ж певні ідеали не взмозі наздогнати потреби людей, які розростаються з геометричною прогресією [14; с.9].

Ось за таких умов, які передували і появі модернізму почав виокремлюватися  новий напрям, який був для тогочасного стану культури, наче ковток свіжої води у спеку. Нова культурна реальність одержує назву постмодернізму, пов’язану з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей.

Уперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі та малярстві.

Не вступаючи в конфлікт із класикою, а включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне – парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе – людину, природу, Усесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси – релігійний, культурний, екологічний екуменізм [15; c.164-165].

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння – ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є всесвітньо відомий італійський вчений Умберто Еко. У його бестселерах "Ім'я рози", "Маятник Фуко" та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації.

Одним з головних принципів постмодерну  стала "культурна опосередкованість", або коротко – цитата. "Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані", – помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента-філолога, який, уперше прочитавши шекспірівського "Гамлета" був розчарований: "Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів". Традиція в постмодерністському мистецтві немов просвічує крізь цитати, мерехтить в монтажних, колажних конструкціях, присутня в тих чи інших фрагментах твору чи артефакту. І все це – з позицій відчуженого іронізму, який став одним з ключових понять постмодерністської естетики [10; c. 150]. Культурний простір постмодернізму (який в цілому закінчив формування в 80-ті роки) включає в себе: по вертикалі – всю історію культури від архаїки, примітивізму до найбільш "просунутих" художніх течій, по горизонталі – художній досвід усіх країн і народів, тобто європоцентризм втрачає актуальність. Естетичним каноном стає відсутність канону, антисистемність, неієрархічність[ 22; с. 109].

Сенс низки естетичних категорій, понять, термінів змінюються зсередини. Відбувається значне зближення високої  та масової культури, межі між ними розмиваються. У мистецтві набирає силу тенденція жанрового розмаїття, полістилістики. У центрі естетичної уваги опинилися маргінальні теми, пов'язані з тілесністю, сексуальністю, споживчою естетикою, естетизацією навколишнього середовища. Ця проблематика безперервно зростає, втягуючи у своє коло дедалі більше нових сюжетів - від феміністської естетики до постмодернізму в науці.

Принципи й правила постмодерністської гри гранично вільні, засновані на відмові від всіх традиційних  філософсько-естетичних категорій, понять, принципів художньо-естетичного  мислення й заміняються новим  рядом понять, які також досить вільно трактуються: деконструкція, інтертекстуальність, іронізм, симулякр, фрагментарність, мозаїчність, нонієрархічність, лабіринт, різома, тілесність, спокуса, бажання, парадоксальність, естетизація  потворного, принциповий маргіналізм  і т. ін. Постмодернізм постає як своєрідна мутація модернізму, яка замінює модерністську форму, намір, проект, ієрархію постмодерністською антиформою, грою, випадковістю, анархією. Естетика в цьому контексті постає як деяка суміш, з якої формується нове ігрове поле та ігровий простір [11; c.8].

У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного  мистецтва – концептуалізм (від англ. concept – ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з'явився в США та Англії у 1967 p., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб'єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлекси породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Характерною може бути творчість Е.Воргола, якого відносять до лідерів поп-арту – течії, спорідненої із концептом [17; c.162.

Привабливість постмодернізму сполучається з естетичною вторинністю, поверхнею, втратою цілісності, автентичності  й художньої автономності артефактів, втратою емоційної спонтанності та ціннісних критеріїв творчості. Усе це народжує специфічний постмодерністський настрій, психологічну та естетичну настанову, яка сполучає в собі цинізм і ностальгію за втраченою гармонією й красою світу мистецтва. Постмодерністське бачення світу й стиль життя зворотним чином впливає майже на всі сфери культури й суспільного життя. Зростають тенденції невизначеності, які відтворюються у відкритості, плюралізмі, еклектизмі, безладді, випадковості культурного життя. Культурна діяльність перетворюється на гру інтелекту, створюється своєрідне метамистецтво [14; c.9].

Отже, гнучкість, плюралістичність, відкритість  естетики постмодернізму, її антитоталітарний характер, принципово відштовхує саму ідею панування над природою, особистістю, суспільством. Постмодернізм тяжіє  до діалогу з різноманітними галузями гуманітарної культури. Постмодернізм принципово відмовляється від якихось глобальних амбіцій, він свідомо демонструє "втому" від культури, своє іронічне ставлення до неї в цілому і до творчої діяльності як її частини. Але ж в 90-ті рр. XX ст. можна було спостерігати як постмодернізм "стомлюється" вже від самого себе. Цей час помічений концептуальною втомою творців постмодернізму, спадом ейфорії від нього. Висувається гіпотеза про перспективи постпостмодерністської еволюції, яка пов'язується з технообразами, віртуалістикою [ 18; c.6]. Висвітлюється специфіка постпостмодернізму, для якої характерні нові художньо-естетичні канони – інтерактивність та прагнення створити нове художнє середовище – віртуальний світ. На відміну від модернізму як експериментального трагічного мистецтва відчуженого індивідууму, постмодернізм, як правило,– мистецтво трагікомічне або фарсове, не тільки іронічне і пародійне, а самоіронічне і самопародійне. Наріжним каменем творчості стає радикальна іронія. Мистецтво постмодернізму великою мірою спирається на ґрунт екзистенціалізму, використовує доробок контркультури, розповсюджується засобами масової інформації.

1.2. Постмодернізм у світовій літературі

Космос виникає з хаосу. Бо йому просто ні з чого більше виникнути. Літературний же процес багатьом його сучасникам тією чи іншою мірою видається  Хаосом. Це стосується будь-якої літературної доби. То ж не випадково зараз, на початку ХХІ ст., до певної міри хаотичною  видається література постмодерну [15; c. 4].

Постмодернізм часто називають  не художнім і/або ідейним явищем і навіть не добою культури, а ... "ситуацією". Так і пишуть – "ситуація постмодернізму". Єдине виправдання такого стану  – той-таки хаос, невідстояність мистецьких явищ і їхніх ознак. Будь-яке явище  можна досліджувати двома шляхами  екстесивним (шляхом вичерпування матеріалу) та інтенсивним (шляхом визначення і  характеристики найважливіших і  найрепрезентативніших фактів, ознак, віх, – тобто домінант). Щодо літератури постмодернізму більш доречний другий шлях. Головною специфічною ознакою літератури постмодернізму є її гіперрецептивність – яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів і з культурно-історичного дискурсу всього людства, передовсім і найактивніше – із творів світової літератури різних елементів їхньої форми і/або змісту і сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат (т.зв. "інтертекстуальність"). Феномен гіперрецептивності, яку безумовно, помічають дослідники, у їхніх роботах часто позначається гастрономічним але правильним по суті, словом – "усеїдність" [15; с. 2-3].