Художньо-естетичні принципи новелістики С. Моема

Щоб оповідь  була більш достовірною, С. Моем використовує уточнюючі деталі. Він згадує деталі маршруту, назви вулиць, готелів, перераховує  речі та інше, наприклад: «TheypassedoutofthecrowdedstreetsintheLoopanddrovealongthelake...». ( TheFallofEdwardBarnard); «Вони минули людні вулиці району Луп і зараз їхали берегом озера...» «Therewasalwaysthechanceof a sillyoldfoollosingherhead, andthentherewereplatinumandsapphirerings, cigarette-cases, clothes, and a wrist-watchtobegot» «I завжди був шанс, що яка-небудь стара дурепа втратить розум, і тоді можна було розраховувати на платиновий перстень із сапфіром, портсигар, що-небудь з одягу і ручний годинник» 
[17, с. 83].

Митець зображує внутрішній стан людини не заглиблюючись в описи її характеру. Він показує його через призму деталей таких як емоційні сплески,певні вчинки. Наприклад у новелі «За годину до файв-о-клоку.»: «І раптом у Гарольда хлинула з горла кров. Поперек горла зяяла велика червона рана. Міллісент! - Закричала Кетлін і кинулася до неї. – Заради бога, що ти хочеш сказати? Місіс Скіннер сиділа, злякано роззявивши рота. - Паранго більше не висів на стіні. Він лежав на ліжку. І тоді Гарольд розкрив очі. Вони були зовсім такі, як у дочки. - Але я не розумію, - сказав містер Скіннер. - Як він міг накласти на себе руки, якщо він був у такому стані, як ти розповідаєш?...- Нещасна, адже це вбивство. Міллісент вся покрилась червоними плямами, глянула на батька з таким презирством і ненавистю, що він відсахнувся. Місіс Скіннер вигукнула:- Міллісент, але це не ти, не ти?Тут Міллісент зробила щось, від чого у всіх трьох заледеніла кров у жилах. Вона захихотіла.- Хто ж ще, - сказала вона. - Боже милий, - прошепотів містер Скіннер. Кетлін стояла, вся витягнувшись, і обома руками трималася за серце, немов хотіла стримати його биття»[19, с.15] .

В цих же новелах(«За  годину до файв-о-клоку», «Дощ»)Моем показує  дивовижну гармонію, як він її називає, рис які здавалося б не можуть існувати одночасно в одній людині. Як наприклад у випадку з місіонером Девідсоном, який незважаючи на свою місію проповідувати віру, благочестивість, стриманість, невстоює перед власними аморальними бажаннями. Та ще й знаходить порятунок від них в великому гріху – самовбивстві. Спочатку, дійсно важко повірити, що такі риси могли бути притаманні місіонеру. І ніхто аж ніяк не очікував такої кінцівки, як та, що представлена в новелі. «Лікар Макфейл нахилився – він був не з тих,хто вагається у важку хвилину, - і перевернув його. Горло було перерізане від вуха до вуха, а права рука все ще стискала фатальну бритву ».

Хоч автор і  був прибічником об’єктивізму в  написанні творів але, не завжди йому це вдавалося. «На думку Моема  абсолютизація будь-якої уявності, яка породжує нетерпимість,і різні, хай і найщиріші, такі що ввійшли в плоть і кров, форми фанатизму, включаючи релігійні, огидні людському єству, суть насилля над людиною. Життя, не перестає нагадувати письменник, рано чи пізно їх ламає, обираючи своїм знаряддям людину, і плата буває жорстокою, як і у випадку з праведним Девідсоном з новели «Дощ» » [28, с.225]

Ще однією особливістю  новел Моема є те, що в більшості  випадків розповідь ведеться від  першої особи, це ніби робить автора ближче до читача, ось як він це пояснює в передмові до власних новел : «Прошу читача не думати, що раз я пишу від першої особи, значить, це все події з мого особистого життя. Розповідь від першої особи - лише прийом, спосіб домогтися переконливості. Його природний недолік полягає в тому, що в читача виникає подив: звідки оповідачеві можуть бути відомі всі викладені їм подробиці? Якщо ж розповідь ведеться через посередника, тобто начебто б хтось розповідає це автору, можна справедливо заперечити, що поліцейський інспектор або, скажімо, капітан корабля ніколи не буде висловлюватися так легко і літературно. Кожна умовність пов'язана зі своїми незручностями. Їх треба, по можливості, маскувати, а що не можна замаскувати, з тим доводиться миритися. Розповідь від першої особи дає перевагу безпосередності. Він дозволяє розповідати тільки те, що знаєш, і чесно зізнаватись, коли яка-небудь подія або чиєсь спонукання тобі невідомо, від цього розповідь тільки виграє в правдоподібності. Автор стає читачеві ближче»[26, с.20]

Велику роль в новелах письменника відведено психологізму. Але у Моема психологізм не глибокий, а ніби непрямий. Він виражається з допомогою міміки, жестів,через деталі в портреті героя або ж через пейзажі. Наприклад у новелі «На окраїні імперії»: «Містер Уорбертон, весь тремтячи від люті, стояв перед купою газет. Найбільше задоволення, яке йому ще залишалося в житті, погубили грубі,байдужі руки. Майже всі, хто живе далеко від батьківщини, на глухих околицях, поспішають, ледь приходить пошта, розгорнути газети і хапаються перш за все за останні номери, щоб скоріше дізнатися найсвіжіші новини. Майже всі - але не містер Уорбертон. Він спеціально розпорядився, щоб на кожній бандеролі, в якій йому висилали газету, проставлені були день і число, і, отримавши відразу велику пачку, переглядав дати і синім олівцем нумерував бандеролі. Старшому бою велено було щоранку до чаю, який сервірували на веранді, подавати і газету, і для містера Уорбертона це було ні з чим не порівнянне задоволення: розкрити обгортку і за чашкою чаю переглянути ранкову газету. У ці хвилини йому здавалося, що він удома, в Англії. Кожен понеділок він читав понеділковий "Таймс" півторамісячної давності, кожен вівторок - номер від вівторка, і так весь тиждень..».Такі описи дають нам можливість уявити атмосферу, що панувала серед героїв.

У письменника  в новелах немає так званої «моралі», читач сам повинен зробити  власні висновки сформувати власне ставлення  до ситуації. Цим і цікавий стиль У.С.Моема, поринаючи у світ його новел, читачеві не нав’язується ніяких настанов, він вільний сам обирати, чи є для нього цей твір повчальним чи просто принесе задоволення від прочитання. Він вільний у проявах до героїв і може як засуджувати їх вчинки, так і поважати їх[10, с.48]..

Проаналізувавши твори Моема ми можемо зазначити,що письменник створив власну неповторну новелу. Історія,що її нам розповідає автор,стисла,як у Чехова, іноді екзотична, як у Кіплінга, подекуди навіть пригодницька, як у Стівенсона та Конрада. Але разом з тим власний стиль Моема прослідковується через притаманні лише його новелам риси: об’єктивність, небажання оцінювати вчинки власних героїв, створення гармонійного образу через поєднання на перший погляд непоєднуваних рис характеру. Велику увагу письменник надає психологізму,який передає через деталі: характерологічні,уточнюючі, психологічні. Бути цікавим без надзвичайного, створювати захоплюючі історії,лишаючись вірним життю – це було основною заповіддю письменника,яка стосувалась саме короткої прози.

2.3 Композиційні та художні особливості оповідань Моема («Дощ», «Падіння Едварда Барнарда»)

Як уже зазначалось  раніше, Моем вважав своїми наставниками в новелістиці таких письменників, як А.П. Чехов та Гі де Мопассан. І  для того, аби чіткіше вказати  на відмінність творчого методу В.С.Моема  від інших, ми вирішили порівняти  його новелу та новелу Мопассана.

На відміну  від Моема, Мопассан був гуманістом. Йому боліла тогочасна дійсність: «…в  усіх своїх творах Мопассан незмінно виступав заступником людини…»[1, с.28]. І біль, який жив в душі письменника, відображався на темах творів, написаних ним. Адже Мопассан писав не лише на соціально-політичні теми, у нього багато творів, що описують високі почуття, або ж роздуми над людським життям. У всі цих творах відчувається певний сумний лейтмотив.

Як ми зазначали  в попередніх розділах, Моем описував життєві ситуації, які мали місце в реальному житті. В його манері прослідковується об'єктивність, і саме через намагання автора не втручатись в новелу з власними оцінками, читачеві легко подумати, що Моем дуже цинічний у творах. Насправді ж, це просто відсторонене зображення реальності.

Мопассан при  цьому, навпаки, часто не приховує власних  оцінок, пристрасно вдається до них  у своїх новелах.

Аналізуючи  новелу У.С. Моема «Дощ» ми можемо знайти дотичні принципи до Мопассанівських, але все ж дуже чітко вирізняються відмінності.

Дія новели починається  незабаром після другої світової війни на борту океанського пароплава, де знайомляться дві подружніх пари: Девідсон і Макфейли. Доктор Макфейл, що прямує з дружиною на відпочинок на острів Самоа, втілює в собі ідею західноєвропейського гуманізму, а місіонер Девідсон є носієм ідеї релігійного фанатизму, не має нічого спільного із справжнім християнством. Спочатку Макфейлам про діяння місіонера розповідає його дружина, і діяння ці постають в героїчному ореолі: містеру Девідсону нерідко доводилося здійснювати поїздки від одного острова до іншого в тубільних човнах за любої погоди, він відучив тубільців від танців, змусив їх носити штани, а не на стегнах пов'язки "лава-лава", змусив дівчат прикривати голі груди і неухильно стежив за дотриманням всього цього. Зовнішність головного героя справила на доктора дивне враження: "Він був дуже високий і худий, при такій худорбі його повні чуттєві губи здавалися особливо несподіваними".

Карантин затримав героїв оповідання на острові Паго-Паго, де вони змушені були зупинитися в зубожілому готелі і там рятуватися від краранину, що вибухнув під час тропічної зливи. Під час вечірніх бесід місіонер Девідсон поділився з доктором Макфейлом досвідом відучення тубільців від гріха: "Я заснував штрафи. Я штрафував їх, якщо вони не приходили до церкви, і я штрафував їх, якщо вони танцювали. Я штрафував їх, якщо їх одяг був непристойним. Я встановив тариф, і за кожен гріх доводилося платити грошима або роботою. І в кінці кінців я змусив їх зрозуміти ". Далі Девідсон пояснив, що в разі відмови від штрафу він виключав тих хто провинились з церковної громади, тоді тубільці не мали можливості продати свої морепродукти, що означало для них голодну смерть. Почуте глибоко обурило доктора Макфейла, але спочатку він не зважився висловити своє несхвалення вголос.

Після розгорнутої  експозиції в оповіданні слідують зав'язка і розвиток дії - зіткнення Девідсона  з міс Томпсон, яка також йшла на острів Самоа, в Апію. "Це була жінка років двадцяти семи, повна, з гарним, але грубим обличчям, в білій сукні та великому білому капелюсі". Доктора захопило нахабство, з яким вона торгувалася за кімнату, жінки визнали її вбрання і манери вульгарними, а незабаром дві подружні пари почули хрипкий звук грамофона, веселі голоси і шум вечірок, які щодня влаштовувала міс Томпсон для матросів з корабля. Альфред Девідсон згадав, що жінка сіла на пароплав у Гонолулу, а раніше жила в Іуелене, де займалася проституцією. Місіонер зажадав від губернатора, щоб той найближчим пароплавом відправив міс Томпсон в Сан-Франциско, де вона вже була у виправному будинку, а після втечі звідти її чекали три роки в'язниці.ЛікарМакфейл з притаманним йому гуманізмом попросив Девідсона не віднімати у жінки останньої можливості виправитися, почати життя спочатку, але той з фанатичною завзятістю наполягав на необхідності розплати за гріхи. Друга частина розповіді побудована на стрімкому наростанні драматизму. Від'їзд СедіТомпсон в Сан-Франциско був призначений на найближчий вівторок, і тепер кожен вечір вона просила місіонера молитися разом з нею в її кімнаті, і молитви ці тривали до другої години ночі.

Немає сумнівів що «Дощ» - це новела, адже чітка композиція, обмежені часові рамки, неочікуваний фінал  свідчать про це. Назва новели несе в собі глибокий зміст. Мотив дощу є наскрізним у ній. Спочатку дощ стає якоюсь силою, що перешкоджає задумам героїв, а по мірі розвитку сюжету виникає прийом психологічного паралелізму: дощ сприяє нагнітанню драматичної ситуації, що склалася в готелі: "Він був нещадний і страшний, в неї відчувалася злоба первісних сил природи. Він не лив, він рухнув. Здавалося, сльота небесні відкрилися ... "[13, с.25]. Спроби міс Томпсон і доктора Макфейла вмовити губернатора і відправити її до Сіднея, де вона могла б знайти собі чесну роботу, виявилися безуспішними. Грамофончик в кімнаті жінки незабаром замовк, візити матросів припинилися, сама вона змінилася до невпізнання: "Це була вже не нахабна дівка, яка глузувала над ними на шосе, а змучена страхом жінка". Вона попросила вибачення у місіонера, впавши на підлогу, обхопила його ноги і вибухнула відчайдушними риданнями.

Оповідь у новелі ведеться від першої особи, лікаря Макфейла. Таким чином Моем намагається  не вказувати власного ставлення  до ситуації,вчинкив героїв. Його описи  доволі поверхневі «Недалеко від себе він побачив у шезлонзі дружину, яка розмовляла з Девідсонами, і попрямував до неї. Він сів біля світла і зняв капелюха, можна було побачити, що його волосся було вогняно-рудого кольору, на маківці — лисина, рясне ластовиння вкривало обличчя; це був чоловік сорока років, високий, з худорлявим обличчям, виразним і досить педантичним; говорив він із шотландським акцентом, доволі низьким та тихим голосом»[18, с.225]. Моем не вдається ні в детальні описи зовнішності героїв ні їхніх вчинків, він дуже влучно використовує художні деталі, тому описи його не потребуть багатослів’я. Відсутність оповідача допомагає автору не висловлювати власно думки і ставлення до подій в творі. Він лишає ці привілеї читачеві,таким чином лишаючи місце для роздумів. Цій меті служить і відкрита кінцівка новели «Торговець тягнув його [Макфейла] вперед. Потім він побачив труп, що лежав наполовину у воді, наполовину на піску, - труп Девідсона. Доктор Макфейл нахилився - він був не з тих, хто губиться в скрутну хвилину, - і перевернув його. Горло було перерізане від вуха до вуха, а права рука все ще стискала фатальну бритву. ..Вони йшли поволі, не порушуючи мовчання, і нарешті наблизилися до повороту, за яким знаходився будинок Хорна. Місіс Девідсон ахнула, і всі троє зупинилися як укопані. Їх слух вразили немислимі звуки. Грамофон, який стільки часу мовчав, хрипко і голосно грав хвацьку пісеньку. - Що це? - Злякано скрикнула місіс Макфейл. - Ходімо, - сказала місіс Девідсон. Вони піднялися на ганок і увійшли в передню. Міс Томпсон стояла в дверях своєї кімнати, розмовляючи з матросом. У ній сталася раптова зміна. Це вже не була на смерть перелякана жінка останніх днів. Вона вбралася в свій колишній наряд... Перед ними була колишня нахабна дівка. Побачивши їх, вона голосно, глузливо зареготала, а потім, коли місіс Девідсон мимоволі зупинилася, набрала слини і сплюнула. Місіс Девідсон позадкувала, і на її щоках запалали два червоних плями. Потім, закривши обличчя руками, вона кинулася вгору по сходах. Доктор Макфейл був обурений. Відштовхнувши міс Томпсон, він вбіг до її кімнати. - Якого біса ви собі дозволяєте? - Закричав він. - Зупиніть цю штуку. Він підійшов до грамофону і скинув пластинку. - А ну, лікарю, не розпускай рук. Що тобі знадобилося в моїй кімнаті? - Тобто як? - Закричав він. - Тобто як? Вона взялася в боки. В її очах було невимовне презирство, а у відповіді - безмежна ненависть: - Ех ви, чоловіки! Погані свині. Всі ви однакові. Свині! Свині! ДокторМакфейл ахнув. Він зрозумів»

Поведінка героїв у розв'язці оповідання - приклад найглибшого психологізму Моема. Уся новела в цілому підтверджує його реалістично-натуралістичні погляди. В нього герої не діляться на поганих і хороших. Він зображує людину такою, як вона є у житті, не ідеальною, з власними гріхами і первагами.