Художньо-естетичні принципи новелістики С. Моема

У цих працях поставлено такі важливі філософські, естетичні та літературознавчі питання, які не втратили своєї актуальності до наших днів, а саме: співвідношення мистецтва та життя; природа жанру роману і оповідання (їх відмінність і взаємодія), принципи зображення людини в літературі, важливість сюжету і характеру в творі, проблема автора та героя і способи вираження авторської позиції; функція гумору як способу зняття протиріч та багато інших.

Саме в цих  працях письменник не лише викладає свої художні погляди, але й виражає  ставлення до життя, до таких звичних  кожному явищ, як любов, дружба, віра в бога та ще багатьох інших. Автобіографічні  праці, написані автором майже наприкінці власного життя, були ніби дійсно підбиттям підсумків. Там він повністю розкриває власне розуміння життя, творчості, ставлення до безлічі речей. Саме ці праці дозволяють зрозуміти Моема найкраще.

У СомерсетаМоема також є  ще ряд публіцистичних праць, менш відомих, але не менш цінних. До них відносяться «Мистецтво слова», «Мистецтво розповіді», а також автобіографічні есе останніх років життя та окремі біографії відомих письменників [33]

Саме з публіцистичних праць можна дізнатись найбільше  про художньо-естетичні принципи письменника. У книзі «Підводячи підсумки» він висловлює думку про те,що автор повинен стояти осторонь свого твору і не виявляти ні любові, ні засудження до своїх героїв : «Сувора критика, якій я час від часу піддавався, була, можливо, викликана тим, що я не засуджував своїх персонажів за те, що в них було поганого, і не хвалив за хороше. Нехай це дуже погано, але я нездатний серйозно обурюватися чужими гріхами, якщо тільки вони не стосуються мене особисто, та й тоді теж. Я нарешті навчився прощати все і всім. Не треба чекати від людей занадто багато. Будь вдячний за гарне ставлення, але не нарікай на погане»[24, с. 28]

Моем висловлює свою зацікавленість не хитромудрими сюжетами та героями  високих чинів, а простотою розповіді  і звичайними людьми в ролі героїв, ось як він про це пише: «Мене завжди дратували письменники, яких можна зрозуміти тільки ціною великих зусиль…Сфера звичайного куди багатша для письменника. Її несподіванка, неповторність, її нескінченна різноманітність дають йому невичерпний матеріал. Велика людина занадто часто буває зроблена з одного шматка; маленька людина - це клубок суперечливих елементів. Вона невичерпна. Немає кінця сюрпризам, які у неї у запасі . Я особисто куди охочіше провів би місяць на безлюдному острові з ветеринаром, ніж з прем'єр-міністром»[24, с. 45].

Досить цікавою була позиція  СомерсетаМоема щодо літератури в цілому,як пише дослідниця Г. Іонкіс, його ставлення  змінилося на схилі років : «На  схилі років Моем прийшов до висновку, що письменник - щось більше, ніж оповідач історій. Був час, коли він любив повторювати слідом за Уайльдом, що мета мистецтва - доставляти насолоду, що цікавість - неодмінна і головна умова успіху. Тепер він уточнює, що під цікавістю розуміє не те, що тішить, а те, що викликає інтерес. "Чим більш інтелектуальну цікавість пропонує роман, тим він кращий".Література не повинна повчати, але зобов'язана сприяти зростанню моральних критеріїв. На відміну від Уайльда, мистецтво та етику він сприймає в їх єдності. "Естетичне переживання має цінність лише в тому випадку, якщо воно впливає на природу людини і таким чином викликає в неї активне ставлення до життя" - це запис, зроблений в щоденнику в 1933 р. Надалі він повертається до цієї думки і поглиблює її, стверджуючи , що "чистого мистецтва" не існує, що гасло "мистецтво для мистецтва" позбавлене сенсу» 
[24, с. 4].

У своїх літературно-критичних  працях У.С. Моем критикує не лише власні творчі здібності та метод,але і  досліджує діяльність інших великих  письменників таких як Дж. Остен, Стендаль і Бальзак, Ч. Діккенс і Емілі Бронте, Мелвілл і Флобер, Толстой і Достоєвський.

Найбільший вплив на творчість  Моема справили Гі де Мопассан та Антон  Павлович Чехов. Можна зробити припущення що саме завдяки Мопассану автор  звернувся до жанру новели. Адже у всіх своїх публіцистичних працях ,які стосуються новел, він не забуває зазначити величезний внесок французького письменника в новелістику. «Один інтелігентний критик, начитаний, з тонким смаком, та ще добре знаючий життя, що нечасто буває з його побратимами по професії, вгледів у моїх новелах вплив Мопассана. І не дивно. Коли я був хлопчиськом, Мопассан вважався кращим новелістом Франції, і я жадібно читав його книги…до 18 років я перечитав усі його найкращі твори. І тому цілком природно, що, почавши в цьому віці сам складати новели, я мимоволі обрав собі за зразок ці маленькі шедеври»[20, с.10]. І не зважаючи на недоліки, в його новелах Моем вбачає власний ідеал:«Він не аналізує характери. Не особливо цікавиться спонукальними мотивами. Його персонажі діють так чи інакше, а що ними рухає, він не знає. "Для мене психологія в романі чи оповіданні, пояснює він, - це зображення внутрішнього життя людини через її вчинки". І в результаті Мопассан спрощує характери, що для новели, можливо, і зручно, але якось не до кінця переконує. Досконалих письменників немає. Їх треба приймати разом з їх слабкостями, які часто є продовженням достоїнств. І спасибі потомству, що воно саме так і робить - користується тим, що є в письменника хорошого, і прощає погане» [2, с.73].

Іншим письменником, який теж відіграв немалу роль в становленні СомерсетаМоема як новеліста,був А.П.Чехов. «Насправді Чехов майстерно будує початки своїх оповідань. Він відразу ж, у двох-трьох рядках, точно і ясно викладає факти, безпомилково відчуваючи, які відомості повідомити читачеві, щоб дати йому чітке уявлення про дійових осіб і обставин. А ось Мопассан зазвичай починав з інтродукції, призначеної для того, щоб створити в читача потрібний умонастрій. Метод цей небезпечний, єдине його виправдання - успіх. Він може викликати нудьгу; може збити читача з пантелику, спочатку порушивши його інтерес до одних персонажів, а потім кинувши їх і звернувшись до інших в зовсім інших обставин. Чехов проповідував стислість змісту» - написав Моем в есе про власні новели[4, с.30].

Викладаючи  біографію А.П.Чехова, Моем захоплюється простотою та ясністю в розповідях автора. Його зачаровує, з якою майстерністю Чехов міг в декількох словах описати настрій твору : «Він [Чехов] володів мистецтвом за допомогою  двох-трьох слів дати читачеві уявлення, скажімо, про літню ніч, коли надриваються в кущах солов'ї, або про холодне мерехтіння безкрайнього степу, закутаного в зимові сніги. Це був безцінний дар»[33].

Саме ці риси чеховських оповідань Моем перейняв, у своїх новелах він намагався слідувати принципам простоти та стислості.

«Чехова дуже займала  технологія короткого оповідання, йому належать кілька дуже цінних зауважень  з цього приводу. Він вважав, що в оповіданні не повинно бути нічого зайвого."Все, що не має прямого  відношення до теми, слід нещадно викидати, - писав він. - Якщо в першому розділі у Вас на стіні висить рушниця,в останній вона неодмінно має вистрелити " [8, с.36].

З цієї цитати ми бачимо,що творчість Чехова вплинула на об’ємність новел англійського письменника. Він повністю підтримує цей принцип,вважаючи, що саме стислість дозволяє підтримати увагу читача. І це вкотре підтверджує бажання автора сподобатися читачеві,не втратити його.

Моем був  істинно успішним публіцистом. Що робило його таким? Власне, неповторне ставлення до мистецтва слова, непорушні життєві принципи, впевненість у високій вартості себе як письменника - ось що робить його цікавим читачеві. Саме в літературно-критичних працях письменника і відображається його власна естетика,погляди на те,якими повинні бути літературні твори, в особливості новели.

В написанні  новел письменник дотримувався принципу життєвої достовірності, він зазначав, що його справа - «станковий живопис, а не фрески»[27, с.11]. Оповідь, яку веде автор, ясна і безпосередня, його манера написання – об’єктивна. Герої – люди звичайні, не чиновники і не королі, адже, на думку Моема «сфера звичайного куди багатша для письменника. Її несподіванка, неповторність, її нескінченна різноманітність дають йому невичерпний матеріал. Маленька людина невичерпна. Немає кінця сюрпризам, які у неї в запасі» Кожен Моемівський герой неоднозначний, з розмаїттям різних якостей , але у своїй праці «Підводячи підсумки» Моем зазначає, що суспільство не сприймає людей багатоплановими, і скоріше навіть не хоче сприймати, не ідеалізуючи не лише улюблених героїв, але і реальних людей: «Не дуже приємно дізнатися, що рятівник вітчизни - скнара або поет, який відкрив нам нові обрії, - сноб. Ми хочемо, щоби вони були такими, як ми того хочемо… Цими причинами, мабуть, і можна пояснити, чому так холодно приймаються спроби зобразити людину у всьому різноманітті її, здавалося б, несумісних якостей і чому люди з переляку відвертаються, коли простосерді біографи оприлюднюють правду про великих світу цього».

У великій частині  новел Моема відчуваються настрої, типові для неоромантиків.

Неоромантизм - стильовахвиля модернізму, визначальною рисою якої є подолання розриву між дійсністю та ідеалом, характерним для романтизму, завдяки могутній силі особистості (надособистість), здатне перетворити бажане на дійсне [6, с.70].

Для неоромантичних творів характерні події, що відбуваються у незвичному, часто екзотичному  оточенні. Для неоромантизму Англії типовими є правдивість у зображенні подій і деталізація (за насиченістю  описів деталями англійський неоромантизм подібний до натуралізму). Це риси, притаманні і творчому методу С. Моема.

Для неоромантизму  типовим є не протиставлення дійсності  ідеалу, що знаходиться поза межами цієї дійсності, а пошуки ідеалу у  ній самій. Герої С.Моема знаходять свій ідеал у чарівних куточках Іспанії, Італії, у французьких та англійських колоніях ("Щаслива людина", "Мейх'ю", "Падіння Едварда Бернарда").

Неоромантизм  Англії, порівняно з іншими країнами, тісно пов'язаний з колоніальною тематикою. Для новелістики С. Моема колонії теж є типовим місцем дії ("Дощ", "Затон", "Гонолулу", "Людина, в якої було сумління" та інші). Екзотичний фон присутній не тільки у колоніальних новелах. Незвичайний колорит новел "Дещо людське", "У лев'ячій шкурі", "Людина, яка жила собі на втіху", "Три товстухи з Антібу" та інших досягається описом мальовничих краєвидів Франції, Італії, Іспанії.

Англійський неоромантизм тяжіє передусім до таких жанрів, як пригодницький (Дж. Конрад, Р.Л. Стівенсон) та детективний роман (А.КонанДойль). Літературознавець С.Ю.Дитькова вважає С. Моема пригодницьким автором. З цим не можна погодитися, оскільки таке визначення не відображає усього спектру проблем, поставлених у творчості С.Моема, і не враховує глибини психологізму його творів. Але треба визнати, що саме жага пригод і новизни примушує героїв письменника залишати рідний край і їхати на чужину ("Повернення", "Міраж", "Макінтош").

Неоромантики  вважали, що все залежить від кута зору, під яким розглядається дійсність, від уміння людини побачити красу, знайти гармонію. Героїв С.Моема теж не влаштовує сіра буденність, вони прагнуть втекти від неї, знайти гармонію з оточенням. Персонажі, яким це вдається, вважають себе щасливими і багатими, навіть якщо вони програють в матеріальному плані ("Щаслива людина", "Падіння Едварда Барнарда", "Сальваторе", "Мейх'ю", "Людина, яка жила собі на втіху")[22, с.48].

Переплетення  реалістичних і неоромантичних тенденцій  у новелістиці С. Моема забезпечує оригінальність звучання його творів, а з витонченим смаком підібрані художні засоби створення імплікаційної емоційної насиченості надають його новелам особливого колориту. У творах, як правило, присутній оповідач, який є або пасивним свідком, або учасником подій. Навіть якщо він описує певні події, вони не стосуються його особисто. Оповідач тільки констатує факти, уникаючи коментарів та вияву емоцій ("Німець Гаррі", "Джейн", Людина зі шрамом", "Сліди в джунглях" та інші).

Емоційний підтекст розкривається через ретроспекції, ключові слова, повтори, вдалий вибір  епітетів, влучні метафори.

Ось що пишуть англійські дослідники AnthonyCurtis та JohnWhitehead: «Maughamknowshowtoplan a storyandcarryitthrough. Competenceistheword. Hisstyleiswithout a traceofimaginativebeauty. Histoneofwritingisclear, cold, charmless,proficient; itisanoccasionalglitterofwit, orthesalttasteofirony»[29] (Моем знає, як планувати історію і довести її до кінця. Компетентність його в слові. Його стиль без сліду творчої краси. Його тон - ясний, холодний, грубий, вправний, є випадковим блиском дотепності, або солоним смаком іронії)

Історія,що її розповідає автор, стисла, як у А.Чехова, іноді  екзотична, як у Кіплінга, подекуди навіть пригодницька, як у Р.Л. Стівенсона та Д.Конрада.

Особливість новел  В.С.Моема полягає в присутності  глибокого психологізму поєднаного з гостросюжетністю розповіді, в умінні поєднати дію,що динамічно розвивається, і спостереження характерів героїв.

Ще однією з  заповідей Моема, яка стосувалась  саме короткої прози, було лишатись цікавим  без чудернацько-фантастичного, створювати захоплюючі історії, лишаючись вірним життю.

«Вивчення характеру  – моя спеціальність…я ж реаліст, і в своїх творах стараюсь бути вірним життю. Я ретельно уникаю всього чудернацького і фантастичного  – як і письменницького свавілля».

У цій цитаті дуже точно виділені ті принципи які сповідував Моем.

У книзі «Підводячи підсумки» ВІН говорить, що найбільше  імпонують йому такі ж зразки малої  прози як і його, і наводить вираз  Е.По, говорячи, що саме «батько детективу» найкраще сформулював закони побудови коротких історій. Підсумовуючи написане Едгаром По, Моем каже: «неважко побачити, що хороша новела, на думку По,- це літературний твір, який розповідає про певний ізольований епізод, реальний або спіритуальний, такий, який можна прочитати за один раз; оригінальний, яскравий, він повинен хвилювати і вражати, і, головне, рухатись по прямій, від експозиції до кінцівки».

З цієї ж автобіографічної праці ми дізнаємось, що ідею «екзотичних» сюжетів Моем запозичує у Редьярда Кіплінга: «Він перший почав писати так звані "екзотичні" новели і відкрив перед письменниками нову тему. Я кажу про новели, дія яких відбувається в якій-небудь віддаленій місцевості, незнайомій більшості читачів. Автор показує, як впливає на білу людину життя на чужій землі, спілкування з людьми іншої раси, іншого кольору шкіри. Пізніше інші письменники трактували цю тему кожен по-своєму, але першим проклав слід по нововідкритій території Редьярд Кіплінг, і ніхто з його послідовників не описав її так романтично прекрасно, не представив так жваво й кольорово. Прийде час, коли окупація англійцями Індії стане давньою історією і втрата цих колосальних володінь буде порушувати не більше гіркоти, ніж втрата Нормандії і Аквітанії в давні століття. І тоді Редьярд Кіплінг зі своїми індійськими оповіданнями, "Книгою джунглів" і "Кімом" по праву займе в нашій великій англійській літературі почесне місце»[25, с.178].