Криміналістична характеристика умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень

ЗМІСТ

ВСТУП

В Україні здоров'я людини визнається найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), що, у свою чергу, визначає зміст і спрямованість діяльності правоохоронних органів щодо реалізації охоронних функцій держави. Важливу роль у цьому відношенні відіграє юридична наука, яка забезпечує інтелектуальний потенціал і базис ефективної роботи цих органів.

Створення правової держави, гуманізація суспільства, реформування правової системи та зміна громадської правосвідомості змушують по-новому поглянути на діяльність, спрямовану на розкриття та розслідування злочинів. Тому, одним із найбільш важливих і актуальних для криміналістики як науки є питання щодо розробки нових, які б відповідали сьогоденню, тактичних і методичних рекомендацій стосовно розслідування злочинів, зокрема, злочинів, що посягають на тілесну недоторканність людини.

Серед злочинів проти особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Розслідування злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлено характерними рисами, що значно ускладнює процес слідства. Складність розмежування умисно заподіяних тяжких тілесних ушкоджень від замаху на вбивство або самого вбивства у слідчій і судовій практиці досить часто призводить до помилкової кваліфікації цих діянь. Визначальним чинником, що дозволяє кваліфікувати діяння як злочин проти життя або ж як злочин проти здоров'я є суб'єктивна сторона злочину. Тим часом, на практиці виникають великі труднощі щодо встановлення суб'єктивної сторони діяння. Відсутність теоретичних і методичних розробок щодо встановлення обставин нематеріальної природи впливає на якість провадження дізнання та досудового слідства, надає можливість злочинцям маніпулювати кваліфікаційними ознаками суб’єктивної сторони злочину на свою користь. У свою чергу, це формує громадську думку про неспроможність правоохоронних органів протистояти злочинцю, породжує відчуття несправедливості у потерпілих, їх родичів.

 У чинному Кримінальному кодексі (далі — КК) України у розділі II встановлюється кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи, серед яких є норми, що передбачають відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень: ст. 121 «Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень»,ст.122 «Нанесення умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень», ст. 123 «Нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання», ст. 124 «Нанесення умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця».

Актуальність проблеми полягає в тому, що такий злочин, як умисні тяжкі тілесні ушкодження існував протягом усієї історії людства, за різних умов і обставин. Дослідження історії розвитку кодифікації кримінального права, у тому числі питань відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, проводилася багатьма науковцями. Зокрема, цим питанням приділяли увагу такі вчені, як С. Абельцев, Ю. Антонян, М. Бажанов, Р. Базаров, М. Балудянський, С. Десницький, В. Дрюмін, А. Закалюк, В. Звирбуль, Ю. Карпа, І. Карпець, О. Кваша, Я. Ковельський, Д. Корецький, Н. Кузнецова, В. Кукольник, В. Кульчицький, Е. Побігайко, Д. Ривман, Є. Самовичев, В. Сташис, Н. Таганцев, В. Тацій, Б. Тищик, В. Туляков, В. Устинова, Л. Черепній, В. Шакун, М. Шаргородський та ін.

Об’єктом роботи  - виступає умисне тяжке тілесне ушкодження та умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

Предмет роботи - методика розслідування умисного тяжкого тілесного ушкодження та умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

Мета роботи – дослідити методику розслідування умисного тяжкого тілесного ушкодження та умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

1. Криміналістична  характеристика умисного заподіяння  тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень

Криміналістична характеристика є важливим елементом у структурі методики розслідування злочинів. Дотепер криміналістична характеристика злочинів залишається предметом наукових дискусій і досліджень. Визначення поняття криміналістичної характеристики відіграє важливу роль у науці. Розробка понятійного апарату є принциповим і важливим питанням для науки. Як було відзначено В. І. Сіфоровим, визначення поняття є результатом пізнання дійсності й інструментом подальшого наукового пошуку. [11, c.7]

Багато криміналістів присвятили свої роботи дослідженню проблем криміналістичної характеристики злочинів. Необхідно відзначити, що процес формування розвитку різних поглядів вчених-криміналістів на проблеми криміналістичної характеристики й їх аналіз показали у своїх роботах Р.С. Бєлкін, О.Н. Колесниченко, В.О. Коновалова, М.В. Салтевський, О.В. Старушкевич, І.Ф. Крилов, В.В. Клочков та інші вчені.

Вчені-криміналісти, що досліджують проблеми криміналістичної характеристики, не завжди однотипно підходять до визначення її поняття й системи.

Так, Р.С. Бєлкін відзначає, що криміналістична характеристика окремого виду злочину повинна містити в собі характеристику типової вихідної інформації, систему даних про способи вчинення і приховування цього виду злочинів, типових наслідків їх застосування, характеристику особистості типового злочинця, типових мотивів і мети злочину, особистості потерпілих, деяких обставин вчинення злочину (часу, місця, обстановки).

Як ідеальну модель типових зв'язків і джерел доказової інформації, що закономірно формується, розглядають криміналістичну характеристику злочинів В. Г. Гончаренко, Г.А. Кушнір, В.Л. Підпалий. Вони ж пропонують розглядати криміналістичну характеристику на філософському рівні, інтерпретувавши її як абстрактну інформаційну структуру розслідуваної події, закономірно і детерміновано відображеної в реальному світі [9, c.5]. У якості складових елементів криміналістичної характеристики злочинів автори пропонують такі елементи: тип (вид, рід, категорія) події; засіб вчинення і приховування злочину; типові джерела матеріально-фіксованої інформації; типові джерела вербальної інформації; коло осіб, де може знаходитися особа, що вчинила злочин; типові мотиви й мету вчинення такого роду злочинів.

О. Н. Колесниченко криміналістичну характеристику визначив як систему відомостей про криміналістично значимі ознаки злочинів даного виду, що відображає закономірні зв'язки між ними та служить побудові й перевірці слідчих версій для вирішення основних завдань розслідування. До істотних ознак її змісту він відносить: 1) відомості про криміналістично значимі ознаки злочину даного виду; 2) систему відомостей, що включає дані про закономірні зв'язки між ознаками злочинів; 3) систему відомостей, які служать побудові й перевірці слідчих версій для вирішення конкретних завдань розслідування.

П. М. Кубрак, розмежовуючи поняття криміналістичної характеристики на загальну і конкретну, розглянув конкретну криміналістичну характеристику злочинів як систему відомостей про сукупність криміналістично значимих ознак, згрупованих у залежності від типових особливостей виду або групи злочинів, і відображення сторін їхнього механізму в обумовлених життєвих ситуаціях і матеріальній обстановці, у яких вони відображаються.

Криміналістична характеристика злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень повинна включати такі елементи:  1) місце, час, обстановка вчинення злочину; 2) способи готування до злочину; 3) способи вчинення злочину; 4) мотиви і мету злочину; 5) засоби вчинення злочину; 6) сліди злочину (у широкому розумінні); 7) дані про особу, яка вчинила злочин; 8) дані про жертву злочину (потерпілого).

Одним з елементів криміналістичної характеристики злочинів є час і місце, обстановка їх вчинення. Як показали результати досліджень, 32 % навмисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відбуваються навесні, 26 % – зимою, 23 % – влітку, 19 % – восени. Щодо астрономічного часу вчинення навмисних злочинів даної групи було встановлено, що 36 % злочинів відбувається увечері (з 18 до 22 годин), 34 % – вдень (з 10 до 18 годин), 26 % – вночі (з 22 до 6 годин), і 4 % – зранку (з 6 до 10 годин). [9, c.6]

У більшості випадків злочини мають одноразовий характер. Злочинні діяння безупинні в часі. Одноразовим можна назвати злочин, який вчинено у конкретний час, де злочинне діяння мало разовий характер. Наприклад, засуджений К. у 23 години 05 хвилин вдарив кухонним ножем у ділянку черева гр. Б. Часто зустрічаються випадки, коли визначена сукупність (множина) злочинних дій, що настають слідом одна за одною, безупинні в часі. Наприклад, гр. М. через неприязне ставлення  завдав табуретом серію ударів потерпілій Т., заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої. Такі діяння відбуваються у визначений проміжок часу – в період із 1430 до 1440 годин. Зустрічаються злочини, пов'язані з «розривами» у часі, з тимчасовими проміжками більш-менш тривалого характеру. Наприклад, гр. К. 11 і 13 серпня 2013 р. бив потерпілу Б., чим заподіяв їй тілесні ушкодження середньої тяжкості. Або гр. О. після нанесення серії ударів потерпілій П., стала їсти і вживати спиртні напої, після чого знову продовжила побиття потерпілої.

Місце вчинення злочину можливо розглядати з двох позицій:

Місце вчинення злочину як природно-соціальні умови навколишнього середовища. За результатами досліджень, найбільша кількість тілесних ушкоджень – 51 % відбувається в житлових приміщеннях (квартира, будинок); 29 % – на вулиці, у провулках і на подвір'ях; 16 % – в інших приміщеннях (виробничих, навчальних, у під'їздах, прибудовах, підсобних помешканнях); 1 % – у громадських місцях (парки, зони відпочинку, вокзали); 1 % – на транспортному засобі; 1 % – у місцях проведення культурно-масових заходів (стадіон, клуб, дискотека, ресторан); 1 % – на відкритих ділянках місцевості (пустирі, посадки, поля тощо).

Місце вчинення злочину як місце, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження. Воно має умовні просторові межі, які визначаються, як правило, при проведенні огляду місця події. Вивчення й узагальнення судово-слідчої практики виявило, що при навмисному заподіянні тілесного ушкодження найчастіше місце вчинення злочину обмежено невеличкою площею або визначається межами різних просторових ділянок (інтеграційне). Рідко зустрічаються злочини, де місце вчинення має великі просторові межі. (Наприклад, при заподіянні тілесного ушкодження способом волочіння тіла людини прив'язаного до транспортного засобу, що рухається). Виключно зустрічаються злочини, місце вчинення яких не визначається чіткою просторовою межею. Такі злочини відрізняються за способом заподіяння тілесного ушкодження (наприклад, коли особа стріляє з пневматичної рушниці з покрівлі свого будинку і влучає в око жертві, що знаходиться на землі) або незвичайністю середовища, у якому відбувався злочин (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження в повітряному просторі при стрибку з парашутом).

Злочини про навмисне заподіяння тілесного ушкодження відбуваються, як правило, в умовах очевидності. Варто констатувати той факт, що в більшості випадків – 52% є свідки-очевидці злочину, й вони раніше були знайомі або з жертвою або з особою, яка вчинила злочин, або з ними обома. Такі свідки, як правило, не є співучасниками злочину. Проте, буває, коли вони фізичними діями або вербально сприяють чи перешкоджають вчиненню злочину. Зустрічаються випадки, коли тілесна недоторканність свідка-очевидця спочатку була об'єктом посягання, і йому завдали побої або легке тілесне ушкодження, а в наступному, особа, що заступилася за нього, стала або жертвою злочину, або особою, яка вчинила злочин. [8, c.55-59]

У криміналістичних характеристиках злочинів особливий інтерес становлять відомості про особу, що вчинила злочин. Не тільки для криміналістики, але і для психології, філософії є дискусійним питання про ті відомості, що характеризують особистість, про дослідницькі межі, в яких можна вивчати особистість. У цьому дослідженні обсяг, у якому вивчалася особа, що вчинила злочин, визначався відомостями, які являють собою криміналістичний інтерес, й особистість злочинця вивчалася в багатьох аспектах. Безперечно, що криміналістична характеристика особи, яка скоїла злочин, буде більш корисною для практики лише при комплексному дослідженні. Тому вивчалися біографічні дані, суспільні й службові характеристики, відношення особи до вчиненого, відомості про умови та спосіб життя обвинувачуваного, постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, психологічні риси характеру й інші дані.

Більшість умисно заподіяних тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень вчинялося особами у віці від 30 до 40 років – 30 %. У віці від 40 до 50 років – 24 % ; від 25 до 30 років – 15 % ; понад 50 років – 14 % ; від 20 до 25 років – 11 % ; від 16 до 20 років – 5 % ; від 14 до 16 років – 0,7 % і від 11 до 14 років – 0,3 %.

При цьому 87 % злочинів було скоєно особами чоловічої статі, а 13 % –  особами жіночої статі. 94 %  досліджуваних злочинів вчинялось однією людиною, 6 % – у співучасті (де 5 % злочинів вчинялось двома особами). Більше половини злочинів (51%) вчинялися особами, що перебували в стані алкогольного сп'яніння. 4,8 % зазначених злочинів скоєно особами, що не мають визначеного місця проживання, а 0,6 % злочинів вчинялось приїжджими.

В узагальненому вигляді, освітній рівень осіб, які заподіяли умисне тілесне ушкодження, можна охарактеризувати так: 24% осіб, що вчинили злочин, мали базову загальну середню освіту; 61% – повну загальну середню освіту; 9% мали базову вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст»); 6% – повну вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»). [8, c.55-59]

На момент вчинення злочину 40 % осіб, які його скоїли, були без визначеного роду діяльності, занять. В інших випадках 41 % – складали робітники; 11 % – службовці; 4 % – студенти та учні; 4 % – пенсіонери.