Інвестиції та шляхи їх підвищення в Україні

     Головним  критерієм державних вкладень в  економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

     В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та контролю за використанням централізованих державних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної відповідальності за прийняті рішення.

     Очевидно, що постала необхідність створення  принципово нових організаційних структур для успішного функціонування економічного механізму державної інвестиційної політики.

     Проте лише інституційного забезпечення недостатньо  для ефективної реалізації державних  інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

     Актуальним  для України залишається питання  щодо встановлення прав та обов’язків держави як суб’єкта інвестиційної  діяльності. Протягом останніх 4—5 років в Україні створені необхідні макроекономічні умови для формування сприятливого інвестиційного середовища, закладені основи інвестиційної інфраструктури, розроблена певна правова база. Однак слід відзначити, що накопичений в ці роки інвестиційний потенціал був використаний не повною мірою[6,c.51].

     На  відміну від приватного сектора, загальновизнаною першочерговою

задачею демократичного уряду, а відповідно i урядового інституту, або державного підприємства є максимальне зростання суспільного добробуту (добробуту громадян). Проте практичне вираження й остаточне досягнення цієї мети є дискусійним питанням, і знаходиться в центрі ідеологічних дебатів про роль уряду, природи і цілей державного втручання в економічну діяльність і величини державного сектора в сучасній ринковій економічній системі.

     Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективностi і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністью, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших[13,c.57].

     У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду.

     Отже, виправлення ринкових скривлень  через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створюєПарето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему

прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду.

     Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з'явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу.

     Всі інвестиційні складові формують, таким  чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи

розширеного відтворення[4,c.287]. 

1.3.Методи  оптимізації інвестиційної діяльності 

     Формування  структури джерел фінансування - це дуже складний процес, який залежить від  потужності кожного джерела в  той чи інший період часу, фінансового  стану та перспектив розвитку акціонерів, а також кон'юнктури ринку й актуальності інвестиційного проекту в перспективі.

     Під час передінвестиційних досліджень перед суб'єктами господарювання виникає  проблема визначення обсягу та структури  інвестицій для фінансування проекту, а саме:

     • яким має бути співвідношення постійних та змінних витрат на виробництво;

     • яким чином у перспективі буде формуватися основний та обіговий капітал;

     • яким має бути співвідношення власної , акціонерної та позичкового капіталу;

     • при якому співвідношенні фінансових ресурсів, що спрямовуються на фінансування інвестиційного проекту доходи від його реалізації будуть найбільшими.

     Найчастіше  для вирішення цих проблем  використовують ефект фінансового  важеля (левереджу)[3,c.322].

     Структура інвестиційного капіталу пов'язана із співвідношенням боргу та власного капіталу. Чим більшу заборгованість порівняно до власного капіталу має фірма, тим вищий її фінансовий левередж. Крім того, у тих випадках, коли ставка щорічних фінансових вигод від інвестицій, що здійснюються із залученням позичкових коштів, перевищує процент за кредит, левередж є позитивним. Якщо доходність з інвестицій не перевищує процент за позичковим коштам, левередж є нетативним. У випадках коли інвестиції приносять доход, рівний проценту за кредит, левередж є нейтральним.

     Іншими  словами, беручи в борг, інвестор отримує  вищі доходи, поки віддача від позичених коштів більша за процент, який треба сплатити за ці кошти. Такий ріст чистих доходів на акцію називається фінансовим леверіджом.

     Властивість фінансовою левереджу (важелю) заключається у тому, що виникає можливість використовувати капітал, взятий у борг під фіксований відсоток, для інвестицій, які приносять прибуток більший за відсоток за кредит.

     Ідею  фінансового важелю формально можна  представити за такими формулами, використавши такі економічні компоненти:

     Пг - прибуток після виплати податків;

     Е - власний капітал;

     В - довгострокова заборгованість;

     і -відсотки з довгострокової заборгованості;

     R - ставка доходності власного  капіталу;

     г - ставка доходності інвестованого капіталу (власний капітал + довгостроково заборгованість).

     Далі  визначимо ставку доходності власного капіталу:

     R=Пг/E                                                                                               (1.1)

     Чистий  прибуток представимо через його складові: 

     Пг=(Е + В)×г – B×i                                                                                   (1.2)

     де (Е + В)×г - прибуток на всю суму інвестованого капіталу;

     В×і - процентні платежі за непогашені частки довгострокового боргу з урахуванням податку.

     Відповідно  формулу ставки доходності власного капіталу представимо у такому вигляді:

     R= ((E+B)×г– B×i)/E=г+(B/E)×(г-i)                                                        (1.3)

     Цей вираз показує ефект важеля, який представлений позитивною величиною - другим доданком, тобто відношенням позичкового капіталу та власного капіталу помноженого на різницю між прибутком від чистих активів і вартістю оплачених процентів по кредитам з урахуванням податку. Таким чином, завдяки залученим коштам (В) доходність власного капіталу швидко росте при умові, що г - і.

     Розглянемо  чотири варіанти використання фінансового  важеля при умові, що і=8%; г =12%.

     1.В  = 0; Е= 100тис.грн.; R = 12 + 0/100- (12-8)= 12%;

     2. В = 25тис. грн.; Е = 75тис. грн.; R = 12 + 25/75 • (12- 8) = 13,33%;

     3. В = 50 тис. грн.; Е = 50 тис. грн.; R = 12 + 50/50 • (12 - 8) = 16%;

     4. В = 75 тис. грн.; Е = 25 тис. грн.; R = 12 + 75/25 • (12 - 8) = 24%;

     Як  видно з прикладу, при вартості позичкового капіталу після виплати  відсотків за кредит у 8% та наявності  реальної можливості при нормальних умовах одержати 12% прибутку після виплати  податків на інвестиційні чисті активи, ставка доходності власного капіталу у першому випадку склала також 12%, так як боргу немає, то весь прибуток є власним капіталом.

     Якщо  частка боргу у структурі капіталу збільшується, то ставка доходності власного капіталу росте, бо в кожному випадку  доходність інвестицій перевищує вартість сплачених банку відсотків.

     Враховуючи  інтереси власників компанії, підприємствам  необхідно мати реальну можливість оптимізації структури капіталу інвестиційного проекту за рахунок  вибору такого її варіанта, при якому  досягається максимальний рівень ефективності використання власних коштів та мінімізується фінансовий ризикх[6,c.155].

     У зв'язку з цим, слід навчитися визначати  оптимальну структуру джерел фінансування інвестиційних проектів, тобто визначати  якою має бути частка позичкових коштів з урахуванням ризику. Для цього використовується співвідношення «рентабельність - фінансовий ризик» (Я), як критерій оптимізації структури капіталу, який визначається за такою формулою:

                                                         (1.4)

     де  Р - річна величина проектного прибутку до оподаткування і виплати відсотків;

     БК - величина боргового капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

     ВК - величина власного капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

     l - середня ставка відсотку по позикових коштах фінансування, коефіцієнт;

      - безрискова  ставка рентабельності на фінансовому  ринку, коефіцієнт;

     tax - ставка податку та інших відрахувань  із прибутку, коефіцієнт.

     При цьому вважається оптимальним варіант  структури капіталу, в якому показник А, буде мати найбільше значення (І - max)[6,c.157]. 
 
 

РОЗДІЛ 2. Інвестиційна діяльність і інвестиційна політика підприємств

2.1.Проблеми  залучення інвестицій 

     Україна не має достатніх внутрішніх фінансових ресурсів для розв’язання економічних  і соціальних проблем. Навіть за приблизними підрахунками наша економіка щорічно потребує майже 40 млрд. іноземних інвестицій.

     Перше місце за дефіцитом інвестицій посідає  гірничоресурсний сектор, зокрема, вуглевидобувна та нафтогазова промисловість. Так, річна потреба у фінансуванні модернізації, реконструкції та закритті вугільних шахт перевищує 8 млрд. доларів. Цей дефіцит коштів критичний, оскільки понад 70 % їх потребують підприємства, розміщені в регіонах підвищеного соціального напруження. Щонайменше по 3 млрд. доларів річних інвестицій потребують програми дорозвідки та освоєння нафтогазових родовищ Дніпро-Донецької угловини та Чорноморсько-Азовського шельфу. Мінімальна потреба у фінансах для освоєння родовищ газу та нафти за кооперацією з країнами СНД становить 1,7 млрд. доларів. Дефіцит коштів для модернізації та розширення транспортної інфраструктури паливно-енергетичного комплексу становить 2 млрд. доларів у газовій, 0,7 млрд. доларів у нафтовій та 0,4 млрд. доларів у вугільній промисловості.