Інвестиції та шляхи їх підвищення в Україні

     Штучне  стримування приватизації, що має  місце в даний час, не є конструктивним. Воно позбавляє державу контрольно-регулюючих функцій, робить процес некерованим. Тому стратегічною установкою як Президента, так і в цілому виконавчої влади, є повна реалізація певних в 1995 році планів роздержавлення та приватизації, що включають 8 тисяч великих і середніх підприємств і 90% малих. Цьому повинні сприяти заходи, спрямовані на усунення складаючихся негативних тенденцій у цьому процесі. Зокрема, проведення у 1995 році індексації в 48 разів основних фондів підприємств робить значно вагомішим сертифікат на частку державного майна кожного громадянина в процесі приватизації. У той же час далеко не повністю вирішено весь комплекс проблем, пов'язаних з розміщенням цих сертифікатів, що залишає широке поле для шахрайства та зловживань. У зв'язку з цим вкрай необхідні законодавчі рішення щодо посилення правового захисту власників майнових сертифікатів, без якої не вдасться забезпечити реальну участь громадян у приватизаційному процесі, сформувати зацікавленого власника[5,c.87].

     Розвиток  підприємницької діяльності державних, колективних та приватних підприємств  тісно пов'язане з процесом зміни  форм власності, налагодження багатоукладної системи народного господарства шляхом приватизації. Світова спільнота накопичило величезний досвід в приватизації як великих виробничих комплексів, так і більш дрібних підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, які знаходяться у нас в комунальній власності міст, областей і районів.

     Розробки  вітчизняних вчених, свідчать про  те, що процеси приватизації будуть мати специфічні особливості в кожному  з намічених етапів структурної  перебудови економіки країни, які загалом займуть доволі довгий період часу. Якщо перший етап (етап стабілізації економіки), головною ціллю якого є при зупинка спаду виробництва та інфляційних процесів, створення умов для виходу економіки з кризового стану, передбачається подолати в 2-3 роки, то в другий (етап активізації економічного розвитку), передбачающий відродження позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності та науково-технічній перебудові виробництва, розвиток господарських зв’язків по новій більш ефективній схемі, формування активного торгівельного балансу і закріплення валютно-фінансової незалежності України,- може бути пройдений за 8-10 років, а третій (етап становлення раціональної структури економіки), має за ціль досягнення стійкого та ефективного функціонування усіх життєво важливих систем економіки країни і створення умов для забезпечення високої якості життя населення, активної мотивації до трудової та підприємницької діяльності і рівноправного партнерства України в світовому економічному співробітництві,-  не менш 10-12 років[13,c.25].

     На  етапі стабілізації процеси перетворення відносин власності будуть направлені перш за все на створення «критичної маси» ринкового сектора, а саме:

     - прискорення корпоратизації державних підприємств промисловості і реорганізація їх управління в відповідності з умовами ринкового господарства;

     - втілення «малої приватизації»,  приватизація підприємств промисловості,  будівництва та інших галузей,  найбільш пристосованих до функціонування  в ринкового господарства;

     - забезпечення масової участі в приватизації громадян України, формування приватизаційної інфраструктури.

     Етап  активізації економічного розвитку буде характеризуватись слідуючими особливостями:

- закінчення активних процесів приватизації;

- перепрофілювання  приватизованих підприємств в напрямку потреб ринку;

- банкротством  підприємств як державного, так  і ринкового секторів, які не  адаптувались в ринковому довкіллі;

- початком  процесів переформування відносин  власності в напрямку концентрації  капіталу, зосередженням контрольних  пакетів акцій у ефективних власників і стратегічних інвесторів;

- формування  господарських структур типу  концернів, холдингів, фінансово-промислових  груп, забезпечующих стійкість та  гнучкість ринкової економіки.

          В цей період передбачаються  найбільш суттєві зміни в розвитку підприємницьких структур, активізація їх діяльності, що буде сприяти  збалансуванню розвитку окремих галузей і виробництв, призведе до закріплення недержавного сектора економіки[13,c.27].

          На етапі становлення раціональної  структури економіки головні тенденції структурних зрушень в розвитку підприємництва будуть складатись в створенні раціональної, збалансованої  структури підприємницької діяльності як головного сектора ринкової економіки. Основу цього етапу  складуть процеси акціонування і приватизації  великих  державних підприємств, втілення заходів демонополізації виробництва і керування в базових галузях промисловості. Недержавний сектор економіки займе домінуючу роль на споживчому, товарному і інших ринках. Передбачається, що в цей період будуть повністю сформовані товарний, фондовий та інші ринки, створена цивілізована ринкова інфраструктура, діюча в відповідності з світовими стандартами, нормами і правилами.

           Виходячи з раціональної структури  економіки і враховуючи  досвід  розвинутих країн світу відносно відношення державної і приватної власності, оптимальний розмір державних основних фондів в цілому по народному господарству  України оцінюється приблизно на рівні 35-36%, в тому числі в виробничій сфері – 34%, невиробничій – 44-45%.

            Сукупність галузей по створенню  основних фондів в економічній  літературі ототожнюється з поняттям  інвестиційного комплексу, в склад  котрого входять: будівництво,  промисловість будівничих матеріалів, галузі машино будівництва, які випускають основне технологічне обладнання,  промисловість будівничого та дорожнього машино будівництва, матеріально-технічне забезпечення. 

               Потрібно відмітити, що всі  закони та підзаконні нормативні  акти , пов’язані з здійсненням  приватизації державної власності в Україні, мають загальнопромисловий характер; в них не враховуються особливості інвестиційного комплексу, перш за все, технологічні зв’язки виробничої бази будівництва, місце розташування підприємств, капіталоємність виробництва.

                Можна стверджувати, що в будівничому  комплексі, який разом з машинобудівництвом  складає матеріальну основу інвестиційної  діяльності, приватизація підприємств  повинна здійснюватись випереджуючими  темпами порівняно з іншими  галузями економіки[1,c.23].

                В умовах ринкової економіки  державні інвестиції різко скорочуються, швидко зростає малоетажне будівництво  на основі індивідуальних проектів  невеликих підприємств і виробничих  приміщень в промисловості, торгівлі, сільському господарстві.

                Вибір способу приватизації підприємств  будівничого комплексу залежить, перш за все, від стартових  умов приватизації. Аналіз роботи  організацій і підприємств цієї  галузі економіки показав, що  стартові умови переходу до  ринкових відносин характеризуються наявністю фізичних і морально застарілих, зношених машин і механізмів, обладнання і інших основних фондів.

                  Добре відомо, що істотна  відмінність  між цілями приватного і державного секторів дійсно існую. У приватному секторі, особливо при умовах конкуренції, вcі цілі підприємства зрештою пов'язані з одержанням прибутків. Є відомим, що першочергова мета керівництва фірми визначається як максимальне збільшення власності акціонерів – власників фірми, а це те саме, що максимальне зростання ринкової вартості акціонерного капіталу (або ринкової ціни акцій) фірми.

Відомо, що може існувати асиметрія в інформації, що породжує так звану проблему власника-агента, коли права власників щодо прийняття рішень передаються менеджерам, які, можливо, не мають належних стимулів для того, щоб діяти якнайкраще в інтересах акціонерів. Це лише підкреслює важливість ефективного контролю за керуванням з боку рад директорів (які мають захищати інтереси акціонерів/власників фірми), а також належного стимулювання менеджерів фірм, але не зменшує важливості максимального підвищення добробуту акціонера, як першочергової мети фірми. Максимальне збільшення власності акціонерів має бути  головним у довгостроковому стратегічному бізнес-плані, що враховує декілька чинників, таких, як термін надходження прибутків, урахування  ризику, організація одержання прибутку, фінансова структура і політика виплати дивідендів, а також темпи зростання фірми внаслідок її інвестицій[7,c.187]. 

1.2.Інвестування  державного сектору 

     Держава виступає суб’єктом інвестиційної  діяльності через свої інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації, фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет. В цілому державне інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації: оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури (магістралі, термінали тощо).

     У перехідний період функції інвестора  в соціальній сфері також повинні залишатися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією.

     Загальні  аспекти щодо державного регулювання  інвестиційної діяльності в Україні  викладено в Законі України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.). У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:

• державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності;
• регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
• застосування системи податків з диференціацією суб’єктів та об’єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;
• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів;
• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;
• впровадження державних норм і стандартів;
• вжиття антимонопольних заходів;
• роздержавлення та приватизації власності;
• проведення політики ціноутворення;
• інших заходів.

Відповідно  до світового досвіду існують  такі методи державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. 1.1): 
 
 
 
 

Таблиця 1.1

Методи  державного стимулювання інвестиційної діяльності

     Часто перелічені вище форми впливу держави  на інвестиційну діяльність класифікують як прямі і непрямі. Тип ринкової системи визначає співвідношення між ними. Світова практика формування ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об’єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики[16,c.63].