Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

     У боротьбі з ворогом козаки виявляли чудеса геройства. Одного разу, наприклад, невеликий козацький загін, відірвавшись від головних сил, був оточений турками. Козакам, що сховалися в печері між скелями, турки пропонували здатись, обіцяючи за це зберегти їм життя. Діставши відмову, вони заходились обстрілювати печеру з гармат і, нарешті, вирішили викурити козаків димом. Тоді ті вийшли зі схованки і сміливо кинулись на турків. Майже всі вони загинули в нерівному бою. Але на кожного з них, за переказом турецького літописця Наїми, припадало сім убитих турків. Полонених козаків султан наказав спочатку поставити на муки, а потім убити. Осман II, писав Собеський, «сам пускав... стріли в прив’язаних до дерев козаків». А тим часом військо Бородавки повільно, в безперервних боях з ворогом, наближалось до Хотина. Ті ж запорожці, що залишилися в Січі, теж взяли безпосередню участь у війні з турками. На початку червня 1621 року, коли султан з військом вирушив із Константинополя, запорозькі козаки напали на турецькі кораблі, що перевозили до Білгорода «облогові гармати, порох, ядра і провіант», і захопили все це. Рухаючись далі, запорожці з’явилися біля турецької столиці, зруйнували один з її фортів і вступили до Галати, після чого повернули назад. Турки кинулися в погоню, але марно. Їм вдалося захопити лише двох козаків. Полонених зараз же відправили до султана (під Андріанополь). За наказом султана козаків було посаджено на палі. Чутки про напад запорожців на Константинополь і про те, що вони «палять узбережні міста і селища», викликали занепокоєння у турецькому війську. Візири радили султанові повернутися назад до столиці.

     Запорожці не обмежились нападом на Константинополь. Коли турецька армія перейшла Дунай, вони розділились на дві частини: перша з них рушила на Трапезунд, друга — на білгородських татар. Рятуючись від козаків, татари з родинами тікали до Ізмаїла під захист турків.

     Проти козацьких чайок було послано  турецькі галери під орудою Галіла-паші, які стояли біля гирла Дунаю, охороняючи міст. Козаки на 18 чайках напали на галери, потопили їх, знявши перед тим з них 15 великих гармат: з числа моряків Галіла-паші, за словами турецького самовидця, мало хто повернувся.

     У той час, коли козаки самовіддано  билися з турками і татарами на суходолі і на морі, польське командування, хоч і мало досить великі військові сили, що були в його розпорядженні, ніяк не наважувалося перейти Дністер. Воно вирішило чекати підходу козаків Бородавки. Проте гетьман Бородавка відмовився приєднатись до коронного війська аж поки воно не вступить у Молдавію. Козаки, мабуть, побоювались, аби пани, за своїм звичаєм, не уклали мир з турецьким султаном і не навалилися на них спільними силами.

     За  таких умов коронне військо переправилось, нарешті (приблизно 15 серпня), по мосту (міст через Дністер, за словами Собеського, збудовано під наглядом тамтешнього мешканця, людини простої і бідної) на правий берег і стало під фортецею Хотином, що  охоронялась невеликою польською залогою. Табір Ходкевича був повернутий на південь. Своїми флангами він упирався в скелясті береги Дністра. В його тилу залишалась Хотинська фортеця. Щоб не дати ворогові довідатись про кількість свого війська, Ходкевич хотів поставити під хоругви обозну челядь, але пихата шляхта категорично заперечила. За кілька днів до Хотина з 16-тисячною армією прибув королевич Владислав.

     Та  обставина, що козаки досі не з’єдналися з коронним військом, дуже непокоїла  польських панів, бо, за словами самовидця, «кожен і найменший знав, як нам  потрібні козаки». «Пройшла чутка, —  писав Собеський, — ніби-то запорожці  зовсім не прийдуть. Відчай був на обличчях жовнірів і старшин: голови опустились, чути було тихе ремствування, коли ця журлива вістка пробігала по наметах».

     Невдовзі  з Варшави прибув Сагайдачний. По дорозі до козацького табору він наразився  на турків, був тяжко поранений  в руку і ледве не потрапив у полон. Прибувши до табору, Сагайдачний зустрів невдоволення козацтва Бородавкою, якого звинувачували в тому, що він посилав у бій малі козацькі загони, через що вони ставали легкою здобиччю турків. За наказом Сагайдачного Бородавка був схоплений, закутий в кайдани, звинувачений «у багатьох злочинах» і страчений. Арешт, а потім і страта Бородавки позбавили козацькі низи мужнього й відданого їм ватажка. Отже, прозвучав останній акорд боротьби лідерів двох різних угруповань в козацтві. До крайніх засобів, треба гадати, крім усього іншого, Сагайдачного спонукала військова потреба. В такий відповідальний час у таборі не могло бути двох вождів. Але сумління совісті, мабуть, не покидало гетьмана до останніх днів життя. На смертному одрі він наказав записати у поминальник «Якова», тобто, як гадають, Бородавку (І. Каманін, який перевірив запис у поминальнику, знайшов, що Максимович його подав не повністю: «Останні імена читаються так: «Якова гетьмана»; тією ж рукою і тим самим чорним на полях проти імені Якова є припис «Неродич Бородавка»). 1 вересня козацьке військо, тепер вже на чолі з Сагайдачним, стало на відведене йому місце з лівого крила польського табору. У польському таборі під Хотином, як свідчать одні джерела, було також 200, за іншими — 700 донських козаків.

     Наступного  дня, 2 вересня, до Хотина підійшли турки  і татари. Турки розташувались  табором на горі. Татари зупинилися поблизу. На великій відстані вздовж Дністра стояли турецькі намети, вози, хури тощо. Рядові вояки прилаштувались просто неба поміж коней і верблюдів. Посеред табору стояли пишно оздоблені намети начальників. Понад ними виблискували позолочені кулі, майоріли строкаті прапорці, сіріли опудала орлів з розпущеними крилами (орел у турків — символ могутності й вельможності). Коло наметів під охороною вартових стояли встромлені в землю бунчуки. Вночі біля наметів засвічувалися ліхтарі. На високому горбі була ставка Османа. Своїм розміром і розкішшю вона більше нагадувала, за словами самовидця, «палаци збудовані кількома монархами в мирні і квітучі часи, ніж військове помешкання одного султана». Вони мали, за словами того ж самовидця, широкі «вітальні і сходи, таємничі алькови, чудові зали». Стіни були обіпнуті золотим єдвабом. Ставка султана охоронялась численною вартою яничарів. Навколо табору, що не мав польових укріплень, стояли гармати, яких, за одним свідченням, було 200, а за другим — 500. Крім польових, у турків були облогові гармати, ядра яких важили до 55 кг. При стрільбі вони страшенно гриміли.

     Головну масу турецького війська становили піші. Найкращою частиною війська були яничари. Вони розташовувались у центрі табору, навколо ставки Османа і наметів першого візиря (головнокомандуючого) Гусейна-паші, муфтія (голови мусульманського духовенства), й інших близьких до султана осіб.

     Піші  яничари були озброєні ятаганами (криві  запоясники, гострі з одного боку) і  рушницями. Зброя яничар-вершників (їх було 8 тис.) — криві шаблі. Найчисленнішу  частину турецького війська становили  сипахи. До зброї сипаха належали лук, розсоха (різновид списа з довгим ратищем) і дротик (короткий маленький спис). Вогнепальної зброї у сипахів найчастіше не було. Кінноту турків під Хотином становили переважно білгородські, ногайські і кримські татари. Їх було близько 30 тис.

     Коронний  гетьман Ходкевич завжди віддавав перевагу, особливо коли мова йшла про придушення повстань, навальному нападові, проте у теперішній війні з турками він мав намір віддати перевагу тактиці оборони. Девіз Ходкевича, за словами Собеського, — «за будь-яку ціну дотримуватися оборони і обережно чекати військового щастя». Великі надії Ходкевич покладав на свої шанці, «з яких він розраховував, — за словами того ж Собеського, — обстрілювати ворога... і стримувати їхній (турків) наступ.

     З вересня, відразу по прибутті під  Хотин, не давши своєму війську відпочити, султан повів його на польський табір. Він упевнено оголосив, що буде обідати неодмінно в польському стані. Всю силу удару турки спрямували на козаків, вважаючи їх за найбільш боєздатну частину польського війська і бажаючи швидко розтрощити спочатку їх, а потім вже покінчити з поляками. Захоплені в полон поляками турки переказували, що султан більше рахується з козаками, ніж з усім коронним військом. Почалася запекла січа. Козаки, як повідомляв Пясецький, мужньо відбивали атаки турків. Зазнавши великих втрат, султан мусив відвести своє військо. Козаки почали переслідувати турків. 

     Між тим, навальна атака величезного  турецького війська викликала велике занепокоєння серед польської шляхти. До того ж королевич Владислав, прибувши напередодні з Варшави, «тяжко заслаб на хворобу» і через це не міг нічим допомогти.

     5 вересня на світанку, перешикувавши  своє військо, султан напав  на польський табір водночас  з кількох боків. Тепер турки  змінили свою тактику. Головний  удар було спрямовано на шляхтичів. Деякі з них від самого початку військових дій прагнули всіляко ухилитись від бою. «Багато шляхтичів, — писав ображений їхньою поведінкою Я. Собеський, — що належали до вельможних родин, ховалися на балагулах (возах) між провіантом; їх силоміць витягали з цих схованок».

     Коли  шляхта під натиском турків кинулась навтікача, або, як делікатно висловився Собеський, вдалася до відступу, дорогу ворогові заступила обозна челядь. Та, на яку пани дивилися з презирством. Вона не тільки відтіснила турків, а  й, з’єднавшись з козаками, погналася за ними і увірвалась у ворожий табір. Козаки і челядь рубали ворога, перекидали намети, брали полонених, зброю, коней. «Запорозькі козаки, — писав самовидець, — відбили кілька турецьких гармат, та не маючи можливості забрати їх (гармати були скуті ланцюгами), порубали під ними колеса». Ходкевич писав, що крім багатьох турецьких вояків (50 тис.) було вбито трьох пашів, двох взято в полон, знищено 16 наметів і захоплено понад 10 гармат.

     Успіх козаків і челяді трохи підбадьорив польське військо і послабив страх перед ворогом. Я. Собеський з почуттям гіркоти за шляхту писав: «Натовп черні... а не зброя могутнього лицарства розхитав грізну турецьку силу». 

     Увечері 9 вересня несподівано для ворога козаки разом з польською обозною челяддю, а також кількома гусарськими корогвами, знявши попередньо турецьких вартових, вдерлися у табір Османа. Тепер вже серед турків почалася страшна паніка. Султан з двома хурами утік з табору за три милі. За султаном побігли й інші. Втративши кілька тисяч людей, а також багато гармат, турки покинули свій табір, «Ходкевич, верхи на коні, — писав Я. Собеський, — стояв біля свого шанця, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з кількома польськими загонами захопили вже табір Османа і що для остаточної перемоги бракує тільки підмоги». Замість того, щоб надати козакам допомогу і цілковито розгромити турків, Ходкевич, посилаючись на пізній час (наближалась ніч), наказав, припинити бій. Таким чином, польський провід не дав можливості козакам одержати повну перемогу. Козаки, захопивши частину гармат й інші трофеї, повернулись на свої позиції.

     Події 9 вересня справили на турків сильне враження. «Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа, —  повідомляв Собеський, — турків охопила  паніка: люди всіх станів були в невимовній тривозі і сам Осман, який ще так недавно гадав, що нема на світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю непевність свого становища». Султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з козаками. В безсилій люті він проклинав своїх воєначальників і навіть свою долю, кажучи: «Ті, які присягалися мені битись, мов леви, самі ганебно втікали з жаху». За кожну козацьку голову Осман II обіцяв нагороду в 50 злотих.

     У той час, коли козаки билися з лютим ворогом, у польському війську почалося мародерство. Жовніри, особливо з найманих іноземних корогв, вважали за краще грабувати і вбивати мирних молдавських жителів, які шукали порятунку від турків поблизу польського табору, ніж ризикувати своїм життям у воєнних сутичках. Виганяючи з убогих халуп молдаван, жовніри, як писав Собеський, скидали з високих скель зовсім невинних людей, «не милуючи ні статі, ані віку». «Старі чоловіки і жінки, — додає він, — гинули в безодні річки, коли їх кидали з Хотинського мосту; кидали у воду і немовлят, відірваних від грудей матерів, і дітей, вихоплених з батьківських рук, а дівчат на очах у батьків віддавали на ганьбу. Стогін цих беззахисних людей, який долинав до самого неба, не пом’якшував жорстоких душ катів...». У відповідь на свавілля жовнірів Ходкевича в Молдавії почали з’являтися загони народних месників, які робили засідки, нападали на розрізнені польські загони і громили їх. Проти молдавських селян Ходкевич спорядив справжню експедицію. Керувати нею було доручено польскому шляхтичу Копачовському і молдавському дворянину Бичеку.

     Турки невдовзі остаточно впевнились у  тому, що поляки ухиляються від наступу. Доказом цього було ганебне поводження Ходкевича з козаками 9 вересня. Тому султан вирішив перейти до довгочасної  облоги польського війська, позбавивши його всякої можливості одержати підмогу. Тим часом татарські орди, що вирушили на Україну, грабували і спустошували Поділля, Буковину, Брацлавщину, Волинь і дійшли до Галичини. За словами Собєського, татарські мурзи заходились приганяти під Хотин ясир, захоплений в українських містах і селах, «так що стогін полонених сповнював турецький табір».

     Свавілля  татар на Україні і злочинна бездіяльність  польського проводу викликали обурення в козацькому таборі. «Ремство і  невдоволення, — говорить Собеський, — з кожним днем зростали серед козаків: щодня приходили вони зі скаргами до Петра Конашевича».

     Невдоволення  швидко набуло відкритого характеру. Сагайдачний  «повідомив, — пише Окольський, —  Ходкевича і комісарів (сейм 1621 року призначив дев’ять комісарів радниками при коронному гетьмані під час війни) про підготовку в його війську заколоту, прохаючи заздалегідь покласти цьому край». До козаків було послано представників Ходкевича, які умовляли запорожців, заклинаючи іменем королевича Владислава, воювати далі і давали звичні для польського уряду обіцянки.

     Після 9 вересня протягом майже трьох  тижнів між суперниками відбувались  порівняно невеликі сутички. Під  час однієї з них, вночі, козаки знов увірвалися в турецький табір. Сам  Гусейн-паша, захоплений зненацька, ледве спромігся вирватись з рук козака, що схопив його; під час втечі він загубив свій розкішний одяг, зброю, чалму і черес. Гусейн-паша цілу ніч блукав у лісі, знайшовши нарешті якусь схованку, де перебув до ранку.