Україна напередодні другої світової

1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.

 Геополітичні реалії початку XX ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.  

 Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою 1. 

 Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України, Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.  

 Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника «української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм, Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» 2. 

 Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.  

 Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її мирний договір з Четвірним союзом.  

 Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії. 

25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень. 

 Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні.  

 Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах: «Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в Україну» 

Територія, яку населяли близько 7 млн. українців, входила до різних держав. Східна Галичина перебувала під владою Польщі, Північна Буковина й придунайські землі - Румунії, Закарпаття - Чехословаччині. На всіх цих землях українцями керувала іноземна адміністрація, яка здійснювала колонізаційну політику. Землю роздавали переселенцям з Польщі, Чехословаччини та Румунії, переслідували українську мову та культуру. Зазнаючи постійної дискримінації, українське населення емігрувало до Північної і Південної Америки, Африки, Австралії, піднімалося на боротьбу проти поневолення. У 1925 р. було утворено Українське національно-демократичне об'єднання, на чолі з Д. Левицьким, яке ставило за мету досягнення незалежності України. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є.Коновальця була утворена Організація українських націоналістів, діяльність якої також носила антипольський характер. Певний вплив мала також комуністична партія Західної України, всіляко підтримувана ЦК КП(б)У, але у 1938 р. вона за наказом Сталіна була розпущена 

У 1938 р. посилився  національно-визвольний рух на Закарпатті. 11 жовтня Закарпаття отримало від Чехо-Словаччини автономію, але одразу ж на його територію вступили угорські війська. Українцям вдалося протриматися деякий час у Хусті, і 15 березня 1939 р. там була проголошена незалежна Карпатська Україна. Але того ж дня український уряд на чолі з Августином Волошиним змушений був залишити місто. Закарпаття повністю окупувала Угорщина. 

23 серпня 1939 р. Молотов  і Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалося розмеження сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони. 

1 вересня 1939р.  Німеччина напала на Польщу. Тим  самим було покладено початок  Другій світовій війні. 17 вересня  польський кордон перетнула Червона  Армія і зайняла територію  Західної України. Новий радянсько-німецький  договір у Москві 28 вересня 1939 р. встановив кордони між Німеччиною  та СРСР вдовж Сяну і Бугу. Тепер на переважній більшості українських земель утвердилась радянська влада. Вересень 1939 р. був реальним завершенням акту возз’єднання, який 22 січня 1919 р. уклали між собою Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Тільки здійснений він був іншою владою і за інших історичних обставин. На території Західної України, офіційно включеної до складу УСРР у листопаді 1939 р. було створено 6  областей - Львівську, Станіславську (тепер Івано-Франківська). Волинську,  Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку (об'єднана 1959 р, із Львівською). 

У 1939 р. в Західній Україні була заборонена діяльність усіх українських  політичних партій, громадських, культурних, наукових, торговельних та промислових товариств і установ. Ліквідувалася приватна власність. Було експропрійовано понад З  тис. промислових підприємств і  ліквідовано польське  поміщицьке землеволодіння. Розпочалася деколонізація  сфери суспільно-політичного та культурного життя. Була відновлена у правах українська мова. Разом  з тим розпочалася широкомасштабна  депортація - виселення людей в  інші місцевості без правових на те підстав. За даними істориків близько 10 відсотків західноукраїнського  населення було вислано в цей  час до Сибіру та інших необжитих  районів Радянського Союзу. 

Відповідно радянсько-німецьких  договорів вирішувалась і проблема Бессарабії. У червні 1940 p., враховуючи домовленість „про розмежування сфер”, Радянський Союз звернувся до Румунії з вимогою передати СРСР територію Буковини та Бессарабії. Німеччина в цей час була зайнята війною у Західній Європі і вважала, що час відмови від пакту Молотова-Ріббентопа ще не настав. Тому румунські війська швидко залишили Буковину та Бессарабію, і 28 червня Червона Армія перейшла Дністер. Буковина була включена до складу УРСР. Тепер східні й західні українці, за винятком Закарпаття, Холмщини та Лемківщини, опинилися в одному державному

утворенні. Але радянська  система запровадила на Західній Україні жорстокий

тоталітарний режим, тому національна боротьба в краї не припиняється. 

Водночас вона ускладнюється  внутрішнім розколом націоналістичних сил на

ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). 

Після возз'єднання  державні кордони на території України  були пересунуті далі на захід, де з  кінця 1939 р. розпочалося будівництво  нових оборонних споруд у зв’язку  з реальною загрозою нападу фашистської  Німеччини. 
 
 
 
 
 

2. Створення та діяльність ОУН

 Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес  ідеологічного визрівання і призвела  до створення Організації Українських  Націоналістів, що започаткувала  свій родовід з націоналістичної  ідеології, націоналістичного світосприйняття.  ОУН стала формальним завершенням  модерного українського націоналізму.

 Версальський  договір 23 червня 1919 гарантував національним  меншинам у Польській державі  всі основні права. Крім того  за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна  була поважати всі права української  національності. З погляду на  етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші  національності) Галичина повинна  була отримати статус автономії.  Проте польські власті вважали  не так і з 1919 року українці  перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий  жорстокому, навіть звірячому поводженню  з боку польських властей: понад  100000 осіб було заарештовано і  близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща".

 У такій ситуації  українці розпочали довгу боротьбу  за свої права. Вона точилася  в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.

 Важливою політичною  силою в Україні було Українське  Національно-демократичне Об'єднання.  Ця партія стала головною легальною  силою у Західній Україні.

 Другий щабель  української політичної драбини  займала Українська Соціалістично-Радикальна  Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив:  Українська Соціал-Демократична  Партія, Українська Національна  Католицька Партія, і, нарешті,  Комуністична Партія Західної  України, що входила до КПП.

 Перші намагання  перенести націоналістичну ідеологію  на грунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошюрі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.

 Але багато  молоді, особливо колишні вояки  повстанської армії, що не змирилися  з поразкою і виступали проти  політики репресій, вирішили продовжувати  боротьбу нелегальними і насильницькими  методами. Прихильники революційної  боротьби в 1920 р. заснували  підпільну військову організацію,  що називалася Українська Військова  Організація (УВО). УВО мала Начальну  команду за кордоном і Крайову  команду у Львові.

 УВО влаштовувала  замахи на представників польської  влади на Західній Україні  (Замах на маршала Ю. Пілсудського, на. Грабського, на президента Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі "Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес української нації й буде рішальний у її діяльності…". "Сурма" була незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожне слово сприймалося як свята істина. 

 Носієм ідеї  організованого українського націоналізму  стало покоління, що брало участь  у світовій війні. Це бев черен живого українського національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського народу.

 Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були:

 •Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій;