Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

     Навесні наступного року (1615) запорожці на 80 чайках з’явилися під самою турецькою  столицею. Це вважалось нечуваним  зухвальством. В столиці, крім моряків, завжди перебувало 24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів (сипахи — шляхетська кіннота турецьких султанів). Козаки спалили портові споруди Константинополя, і повернулися назад. Султан, що розважався в цей час риболовлею, сам бачив стовпи диму і вогню. В погоню за чайками було послано цілий турецький флот. Помітивши переслідувачів поблизу Очакова, запорожці напали на них. Взявши на абордаж кілька галер, у тому числі і ту, де плив старший експедиції, козаки швидко, знищила екіпаж, а судна спалили на очах очаківського гарнізону. Решта галер поспіхом повернула назад.

     Та  найбільшою на той час експедицією  був, очевидно, морський похід на Кафу (великий невільницький ринок  у Криму) в 1616 році, коли козацький  флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув цю турецьку твердиню — символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря — і визволив з полону кілька тисяч бранців.

     Характеризуючи  військовий хист і сміливість запорожців, що набули розголосу в світі, італієць д’Асколі, який довгий час жив у  Криму, писав: «Козаки такі хоробрі, що не тільки при однакових силах, але й 20 чайок не злякаються 30 галер падишаха, як це і буває щороку на ділі».

     Польський історик Пясецький писав у  зв’язку з цим: «Можна було б без  кінця перелічувати перевагу... міці, яка підриває силу турків і набагато перевищує будь-яке із європейських військ. За словами самих турків, нікого вони не бояться більше, ніж козаків».

     Не  менш цікаві слова турецького хроніста Наіми з приводу морських походів  запорожців. «Можна впевнено сказати, — пише він, — що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Як розповідають обізнані у військовій справі люди, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи». 

     Ненависть турецьких феодалів до запорожців, породжена страхом перед ними, не мала меж. Султан Мурад III (1546 — 1595), дорікаючи польським послам у Константинополі за те, що уряд не може стримати запорожців від нападів на турецькі володіння, кричав: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Персія, тремтять венеційці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною» .

     Ворог Туреччини, перський шах, за словами  Піетра делла Валле, казав наближеним особам про силу козаків: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі». Далі шах, міркуючи про можливий союз із козаками, говорив:  «Вони можуть для, нас зробити ще набагато більше прислуг».

     Як  відомо, з цього союзу нічого не вийшло, але ще в 1618 році нунцій Ф. Діоталеві  писав до Риму з Польщі, що туди прибув посланець від шаха, який передав  польському королю побажання перського  володаря, щоб Польща напала на Туреччину і, «крім того, просить  10 тис. козаків і обіцяє відвести їм добрі позиції та будувати для них замки, аби тільки вони не лишали ворога у спокої». В іншому листі нунцій підтверджує правдивість перського посольства в Польщі й переказує: «Шах ніяк не хоче укласти миру з турками, а намовляє Його Величність, (польського короля) також виступити війною проти них. Крім того, просить від нього 10 чи 12 тис. козаків, щоб розташувати їх на добрих місцях і тримати ними, як треба, постійно напоготові все Чорне море». Польський король не міг погодитися з пропонованими шахом умовами, бо боявся Туреччини, хоч остання, в свою чергу, побоювалась козаків і за обіцянку стримати запорожців від морських походів ладна була навіть відмовитись від своїх претензій щодо Польщі. 
 

Петро-Конашевич  Сагайдачний –  видатний організатор  козацтва, гетьман  війська запорізького 
 

     В Україні кожна освічена людина щось та знає про славнозвісного Петра  Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Принаймні повинна була б знати, бо про нього йдеться фактично в усіх шкільних і вузівських підручниках з української минувшини, де висвітлюється козацька доба. Зокрема, в стольному граді Києві ім'ям гетьмана названо вулицю, встановлено пам'ятник і меморіальну дошку; флагман українського військово-морського флоту — ракетний крейсер «Сагайдачний» — носить ім'я видатного полководця. А фахівці вже давно сперечаються, чи то йому присвячені рядки народної пісні:  

Ой  на горі та женці  жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки  йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде  своє військо,

Веде  запорізьке

Хорошенько!

А позаду Сагайдачний,

Що  проміняв жінку

На  тютюн та люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми  свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Мені з жінкой не возиться;

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Та  викрешем огню,

Та  потягнем люльки,

Не  журися!» 

     Архівні матеріали, опубліковані джерела, які  є у розпорядженні вчених, дають  підстави сказати, що гетьман Війська  Запорозького П. Сагайдачний відіграв помітну роль не лише в історії України, а й Росії, Польщі, Туреччини, а відтак і всієї Європи.

     Петро Конашевич-Сагайдачний народився  близько 1577—1578 років в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, в родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти набувалися ним у домашніх умовах.

     Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема, К. Гуслистий (1902—1973). Хоча дехто  дотримувався іншої думки. Наприклад, Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низького» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польського короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 року) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».

     Проте, вже майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного — польський літописець Й. Єрлич (1620—1671), тогочасні поети, літописи Львівський,    С. Величка свідчать, що він був «благородного» роду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, що було не доступно простолюду.

     Сперечалися вчені й про його місце народження. Одне припущення наведено вище, за іншим — це сталося поблизу Перемишля, у Підгір’ї. При цьому прибічники такої гіпотези покладалися на важливе джерело — панегірик К. Саковича (1578— 1647).

     Прізвище  Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні — сховок для стріл, обтягнутий козлиною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».

Приблизно через десять років після народження розпочав навчання в Острозькій школі.

     Острог  на той час був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут  діяла перша українська школа вищого рівня (з 1576), яку спершу очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем’ян Наливайко, духівник князя Костянтина Острозького, великий оборонець православної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей здобував освіту юнак. Очевидно, змалку його гострий розум формував сильну любов до рідної православної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдачний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він написав працю «Пояснення про унію», яка була названа литовським канцлером Левом Сапєгою у його листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.

     Після закінчення Острозької школи в 90-х роках П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана Ак-сака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи працював у канцелярії, чи вчителем його дітей, можливо був тим і тим.

Десь 1600 року, за гетьманування легендарного Самійла Кішки (1600—1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «непомітно». Брав участь у військових походах на Молдову та Лівонію (1600—1601), хоч про цей період його діяльності відомостей мало.

     М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх праць написав, що Сагайдачного обрали гетьманом на Січі 1598 року, а в іншій датував цю подію (всупереч собі ж) 1601 роком. Тоді козацькими ватажками були інші особи (до 1606 року включно).

     Вже на початку XVII століття Сагайдачний посідає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (можливо 1606) козаки обирають його своїм гетьманом. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький ватажок здобув завдяки своїм військовому таланту і хоробрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608—1609 роках він «огнем і мечем» спустошив побережжя Анатолії, а у 1612—1613 втрутився в міжкнязівську боротьбу Молдови та Валахії — васалів Туреччини.

     Певний  час перебував у польських  королівських маєтках, що дало змогу непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з козаками у Чорне море і «завдав багато шкоди» татарам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони татар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).

     Деякі історики, зокрема В. Антонович у коментарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотримувалися думки, що Кафу взято у 1606 році. У новітній історичній літературі найчастіше ця подія датується 1616 роком.

     Весною 1618 року Сагайдачний на чолі 20-ти-сячного  козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лівни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Москви українські загони об'єдналися з військом королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста.

     Заснована в ті роки міжнародна «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об'єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але несподівана смерть від рани перешкодила такому призначенню.

     Втім, свій вагомий внесок у боротьбу проти османського поневолення український гетьман зробив незалежно від планів та дій «Ліги християнської міліції». У вересні 1621 року Сагайдачний очолив 40-тисячну армію, яка, приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європі. 

     Бойові  перемоги Сагайдачного сприяли зростанню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систему на Запорожжі — партизанські ватаги перетворив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дисципліна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї України, а особливо Наддніпрянщини. До того запорожці не мали такої сили і слави, як за його часів.