Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного

     При цьому багато значив і особистий  фактор — постать самого гетьмана — талановитого полководця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів із прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами. Очевидно, не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально ввійшов у найтісніший зв'язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович,     М. Смотрицький та інші поборники православ'я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва.

     Петро Сагайдачний був добрим політиком  і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом. У 1617 і 1619 роках він уклав з польським урядом угоди (Вільшанську і Роставицьку), статті яких не задовольнили широкі верстви козацтва, викликали різке невдоволення і призвели до обрання в 1620 році гетьманом Я. Бородавки.

     Петро Сагайдачний дбав про мирні відносини  з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах  українців конфлікти шляхетської  влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління — автономію. Як громадянин Речі Посполитої, у складі якої перебувала більша частина українських земель, він був толерантним до польсько-шляхетського уряду, але саме він розпочав активну розбудову «козацької вольності», продовжував поширювати «свавілля» на Наддніпрянщині.

     Повернувшись  з Москви, Сагайдачний організовував по Україні козацькі полки. В окремих регіонах, зокрема, на Поліссі, де край був більш людний, а гніт шляхти особливо нестерпний, козацькі формування створював сам народ.

     У 1620 році завдяки наполегливості гетьмана та при активному сприянні єрусалимського патріарха Теофана III на українських землях було відновлено православну ієрархію, скасовану після Брестської церковної унії. Тоді ж він посилає до Москви посольство з пропозицією прийняти козаків на царську службу.

     На  початку Хотинської війни 1620—1621 років  на звернення короля Сигізмунда III Вази та його уряду про допомогу у війні з турками Сагайдачний поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії у складі Речі Посполитої. Вже в 1621 році нововисвячені владики вітали козаків спеціальним маніфестом, де було зазначено: «Це ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської церкви приймали». Цей зв'язок традицій Київської Русі і Війська Запорозького підніс авторитет козацтва, зміцнив його роль у суспільно-політичних і культурних процесах України.

     Помер П. Конашевич-Сагайдачний у Києві 20 квітня 1622 року від тяжкої рани, одержаної під час Хотинської битви. Похований на території Києво-Братського монастиря. Перед смертю Сагайдачний майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».  
 

Хотинська війна і Україна 
 

     Всі договори, що були укладені між Оттаманською Портою і Річчю Посполитою, завжди мали питання про запорожців, але козаки мало рахувалися як з Польщею, так і з Туреччиною, загострюючи своїми походами взаємини між ними. 1620 року, після поразки, якої завдали турки польському війську під Цецорою, Оттоманська Порта вирішила, що настав слушний час завдати Польщі вирішального удару і разом з тим покарати запорожців. У Туреччині почалися великі військові приготування. Перед султанським палацом у Стамбулі було піднято бунчук — це означало, що військо буде під проводом самого султана.

     Цікаво  підкреслити, що під час катастрофи під Цецорою магнати і їхні війська показали себе якнайгірше. Одним з перших втік Корецький, його втеча стала гаслом для інших. З Жолкевським залишилось кілька сот козаків і челяді. 

     У Варшаві звістка про поразку польського війська під Цецорою і смерть коронного гетьмана викликала паніку. І не дивно. Для опору ворогові уряд не мав відповідних збройних сил. За таких умов на початку листопада  1620 року у Варшаві було поспіхом скликано сейм, на якому мали вирішити єдине питання: про оборону Речі Посполитої від турецької навали. Сеймові посли звинуватили уряд і магнатів у тяжкій провині, дорікаючи вже мертвому Жолкевському, що він, засліплений пихою і ненавистю до козаків, не закликав їх до походу в Молдавію. Цим, казали вони, гетьман прирік на загибель польське військо. Не бажаючи ділити лаври майбутньої перемоги з козаками, Жолкевський, за словами сеймових послів, казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти».

     Незважаючи  на серйозну загрозу, що нависла над  Польщею, шляхта не хотіла йти ні на які пожертви. Відмовлялась вона і  сплачувати нові податки, потрібні для  збору війська. Особливо упертою, треба  думати, була великопольська шляхта, завжди зацікавлена в тім, щоб уряд замість найманого війська, або скликання посполитого рушення, збільшував козацький реєстр за рахунок «охочих». Останні ж, як відомо, набиралися з магнатських підданих і мешканців «королівщин» Східної України. Це звільняло шляхту Центральної Польщі від витрат на найняття війська і, що більш важливо, від особистої участі у війні. Козаків, говорили на сеймі, можна легко набрати тисяч двадцять. А головне — «ім’я їх, (у турків і татар) користується славою і повагою». Для заохочення козаків до служби пропонувалось відрядити на Україну «не коморника і не дворянина», а особу більш значну, «яка б могла викликати довір’я», — сенатора. Останній мав від імені короля обіцяти старшині, що їй будуть пожалувані староства і «держави», а козакам буде збільшено платню. Крім того, сенатор був зобов’язаний повідомити про готовність Речі Посполитої зробити поступки православним у релігійному питанні. Це у зв’язку з тим, що в Києві у цей час перебував, повернувшись із Москви, єрусалимський патріарх Феофан, якого, до речі, польська влада раніше збиралась заарештувати. Сеймовому посланцю належало просити у нього допомоги в справі набору козацького війська.

     Сейм  ухвалив постанову про збільшення коронного війська, а також про  набір 20 тисяч козаків, призначивши  їм 100 тисяч злотих на рік (цієї суми ледве вистачило б на набір однієї тисячі жовнірів). Булаву коронного гетьмана у зв’язку зі смертю Жолкевського було передано віденському воєводі Карлу Ходкевичу. До реєстрових козаків з королівською грамотою тут же відправили шляхтича Бартоша Обалковського.

     В Україні на той час, як відомо, тривала  боротьба між Сагайдачним і Яцьком Бородавкою, обраним козацтвом гетьманом. Небезпека турецької навали, яка  загрожувала страшною бідою насамперед Україні, наближалась. Це спонукало  обидві сторони піти на згоду. Певним стимулом до об’єднання козаків могла бути ухвала сейму 1620 року про збільшення реєстрового війська до 20 тисяч. Об’єднання, певно, відбулось навесні 1621 року, коли передні частини турків підійшли вже до Білгорода (у гирлі Дністра). Найближчим часом очікували прибуття головних турецьких сил під орудою самого султана Османа II. 15 червня обидва козацьких війська (одне на чолі з Сагайдачним, а друге — з Бородавкою) зійшлися на раду в урочищі Суха Діброва (Суха або Черняхова Діброва між Ржищевом і Білою Церквою).

     Тут зібрались, за словами сучасника, ксьондза Оборницького,  приблизно 40 тисяч  козаків. На раду прибули також митрополит Іов Борецький з численним  духовенством і королівські посланці. Останні оголосили козакам ухвалу сейму і, мабуть, за своїм звичаєм були щедрими на обіцянки. На раді виступив гетьман Бородавка, який нагадав козакам про те, що вони є могутня сила. «Перед військом запорозьким, — сказав він, — тремтить земля польська, турецька і цілий (ворожий) світ». Величезна кількість озброєних козаків і бурхлива обстановка, в якій відбувалася рада, справили сильне враження на ксьондза Оборницького. «Треба побоюватись, — писав він, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися тут, побачивши себе в такому зборі і силі... Борони, боже, тутешніх католиків... їм нікуди буде тікати... Все живе піднялося в козацтво».

     Рада  схвалила пропозицію сейму виступити  проти турків і відрядити своїх  представників до короля. Ними були Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич та дві інші особи, імена яких невідомі. Козацьке військо на чолі з Бородавкою вирушило на Молдавію назустріч Осману II, а козацькі представники — до Варшави, куди й прибули в липні 1621 року у дні роботи чергового сейму. Між 20 і 31 липня Сагайдачного зі старшиною кілька разів прийняв король. Про що була їх бесіда? Наскільки можна судити на підставі подальших подій, йшлося, без сумніву, про майбутню війну з турками і про усунення з гетьманства Бородавки. Під час переговорів козацькі посланці не добились від короля ніяких конкретних обіцянок щодо збільшення реєстру, забезпечення козацьких прав тощо. 

     У той час, як польські і литовські  пани з’їжджалися на сейм (липень 1621), а польське військо ще тільки збиралось, головна турецька армія на чолі з  Османом II підійшла до Білгорода. Турецьких сил, не рахуючи татар, як писав польський сучасник Юрій Вороцький, було 162 тисячі (75 тисяч турків, 30 тисяч арабів, 47 тисяч балканських християн і 10 тисяч гвардії — яничар) при 260 гарматах. Для залякування «невірних» Осман II вів із собою 4 бойових слони.

     Незважаючи  на наближення турків до кордонів Речі Посполитої, збір війська проходив украй повільно. Уряд змушений був  проти «спільних ворогів християнства»  турків шукати допомоги у своїх союзників  — папи Павла V і австрійського імператора Фердинанда II, але одержав відмову. Папа обмежився тим, що «висловив тільки співчуття благочестивому завзяттю Сигізмунда в справі захисту християнства». Австрійський цісар, від якого, за словами Пясецького, польський уряд над усе чекав допомоги, не дозволив навіть вербувати у своїй державі вояків до польського війська.

     Папа  у відповідь писав, що він неспроможний дати для боротьби з турками жодного  гроша, бо йому забагато коштують сутички (австрійського) імператора Фердинанда з повсталими єретиками (тобто з чехами і угорцями. — В. Г.) 35. Не краще йшли справи і в самій Польщі. Жовніри нізащо не бажали кидати «теплі» квартири. Начальники скаржились: якщо одних жовнірів «не тільки королівським універсалом, а й києм з дому не виженеш, (то) інші... просто розбігаються з-під корогв».  

     Під владою коронного гетьмана Ходкевича  у Львові навіть у квітні не було ніяких реальних сил. Він з тривогою писав литовському канцлеру        Я. Сапезі, що, незважаючи на близькість, ворога, війська не підходять, а про артилерію, не тільки нічого не чути, а й невідомо навіть, до кого треба звертатися щодо цього: «Якщо такі справи сьогодні, — песимістично писав Ходкевич, — то чого ж чекати завтра?».

     Нарешті військо у Польщі зібрали і  в середині серпня послали до Дністра. Власне військо, що налічувало приблизно 40 тис. чоловік при 38 гарматах, Ходкевич розташував на лівому березі річки, проти Хотина, біля села Браги.

     Серед турецьких військових не було згоди  щодо плану кампанії. Одні пропонували  переправитися на лівий берег Дністра і, підійшовши до армії Ходкевича з тилу, відрізати їй шлях до відступу. План був принадний, проте виконати його навряд чи було можливо. Знаючи, що козаки ще не прибули до польського війська, турецькі військові начальники побоювались опинитися між двох вогнів. Тому було вирішено спішно вирушити до Хотина і не вступати в бій з поляками доти, поки не з’являться козаки.

     Однак з козаками турки зустрілися набагато раніше, ніж передбачали. 40-тисячне  козацьке військо під орудою гетьмана Бородавки, маючи на озброєнні 20 мідних і 3 залізних гармати, переправилось через Дністер, зруйнувало фортецю Сороки, вступило до Молдавії і рушило назустріч туркам. Наляканий несподіваною появою козаків, молдавський володар Томша, ставленик турків, покинув свою столицю Ясси і втік до султана.

       Невдовзі козаки розпочали бій  з головними загонами турецької  армії. Незважаючи на очевидну  нерівність сил, вони, за словами  Я. Собеського, «щасливо і з  славою билися з турками».  

     За  свідченням іншого сучасника, вірменського хроніста Ованеса Каменецького, зустрівшись у Молдавії з турками і татарами, козаки «вісім днів вели кривавий бій проти них — доти, поки не вбили сіліетруського пашу, якого звали Гусейн, і багатьох інших.