Шпаргалка з "Історії України"

    Північна Буковина.

    26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Руунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади – повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити воз`єднати їх край з УРСР.

     2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”, а решта території Бессарабії відійшла до складу ноовутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей –райони;притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.

       15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.

Внаслідок нападу фашистської  Німеччини на СРСР у 1941 р. Буковина була окупована румунськими і німецькими військами, і 19 липня 1941 р. Й.Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії” та утворення з неї провініції Буковини, очоленої румунським губернатором з необмеженими повноваженнями. У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилась радянська влада.

72. Напад фашистської  Німеччини на СРСР. Україна в  перші місяці радянсько-німецької  війни.

73. Німецький окупаційний  режим в Україні у 1941-1944 рр.

74. Рух опору  в тилу німецько-фашистських військ  у 1942-1944 рр.

75. Наступ Червоної  армії в 1943-1944 роках і вигнання  німецьких агресорів з України.  Приєднання Закарпаття до Української  РСР.

76. Становище України  в останні роки сталінського  керівництва (1945-1953рр.).

77. Хрущовська ""відлига"  на Україні (1953-1964 рр.).“Шестидесятники”.

78. Кризові явища  у соціально-економічному житті  України в роки брежнєвського  "застою”. Прихід до влади  в УСРР В. Щербицького і наступ  на національно-демократичні сили.

79. Зміцнення і  розвиток дисидентського руху  в Україні у 1970-х - першій  половині 1980-х рр.

    Хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування.. Передова молодь, відчувши смак свободи, не хотіла зупинятись, а прагнула справжньої демократизації суспільства. Із середини 60-х до 80-х pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.   Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою. Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, що вели, як правило, представники забороненої у 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

      Представники українського опозиційного руху у своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності. Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. 3 метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання - «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті. Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді.

       Профілактичні заходи та арешти. Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» у пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали - застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи. Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення.

       Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту справжніх патріотів України: Михайло Горинь, Валерій Марченко, Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорно-віл, Микола Руденко, Іван Світличний, Степан Хмара.

      У 60-80-ті pp. окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні. Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена у листопаді 1976 р. До неї увійшли відомий письменник Микола Руденко Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін. Всього у складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік. УГГ створювалась як відкритагромадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися відвластей дотримання законодавства щодо прав людини. Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій. Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання.   Радянські конституції, прийняті у різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади у народі стала називатися «церквою укатакомбах» (тому що діяла нелегально). Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-ті pp. таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисиденства. На початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. У серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.

       Наприкінці 70-х pp. учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації. Репресії проти дисидентів не припинялись і в 1980-ті роки. У 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та ін.

        У 60-80-ті pp. опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурнее відродження нації. При цьому опозиційні сили, що виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.

Або

       Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу. 
       У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. 
      Шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові.  Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України. 
        Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи – першої сформованої організації українських дисидентів. Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було  розгромлено на початку 80-х рр.

80) Активізація суспільно – політичного життя у Радянській України в період  горбачовської ,,перебудова,,1985-1991

      Перебудова - загальна назва нового курсу радянського партійного керівництва, сукупності політичних та економічних змін, що відбувалися в СРСР з 1985 по 1991 роки.  Цей період безпосередньо пов'язаний з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, який ініціював великі, глибокі, неоднозначні зміни в усіх сферах життя радянського суспільства. Початком перебудови вважають 1987 рік, коли на січневому пленумі ЦК КПРС перебудова була вперше оголошена новим напрямком розвитку держави.  Перебудову умовно можна розділити на три етапи:

     Перший етап (березень 1985 - січень 1987). Цей період характеризувався визнанням деяких недоліків існуючої політико-економічної системи СРСР і спробами виправити їх декількома великими компаніями адміністративного характеру (т. н. " Прискорення ") - антиалкогольна кампанія, "боротьба з нетрудовими доходами", введення держприймання, демонстрація боротьби з корупцією. Будь-які радикальні кроки в цей період поки не робилися, зовні практично все залишалося по-старому. У той же час в 1985-86 роках була проведена заміна основної маси старих кадрів брежнєвського призову на нову команду управлінців. Саме тоді в керівництво країни були введені А. Н. Яковлєв, Є. К. Лігачов, М. І. Рижков, Б. М. Єльцин, А. І. Лук 'янов та інші активні учасники майбутніх подій. Таким чином, початковий етап перебудови можна розцінювати як свого роду "затишшя перед бурею".

     Другий етап (січень 1987 - червень 1989). Спроба реформування соціалізму в дусі демократичного соціалізму. Характеризується початком широкомасштабних реформ у всіх сферах життя радянського суспільства. У суспільному житті проголошується політика гласності - пом'якшення цензури в ЗМІ і зняття заборон з того, що раніше вважалися табу. В економіці узаконюється приватне підприємництво у формі кооперативів, починають активно створюватися спільні підприємства із зарубіжними компаніями. У міжнародній політиці основною доктриною стає " Нове мислення "- курс на відмову від класового підходу в дипломатії і поліпшення відносин із Заходом. Частина населення охоплена ейфорією від довгоочікуваних змін і небувалої за радянськими мірками свободи. Разом з тим, в цей період в країні починає поступово наростати загальна нестійкість: погіршується економічне становище , з'являються сепаратистські настрої на національних околицях, спалахують перші міжнаціональні зіткнення.

      Третій етап (червень 1989 - 1991). Заключний етап, в цей період відбувається різка дестабілізація політичної обстановки в країні: після З'їзду починається протистояння комуністичного режиму з виниклими в результаті демократизації суспільства новими політичними силами. Труднощі в економіці переростають в повномасштабну кризу. Досягає апогею хронічний товарний дефіцит : порожні полиці магазинів стають символом кордону 1980-1990-х. Перебудовна ейфорія в суспільстві змінюється розчаруванням, невпевненістю в завтрашньому дні і масовими антикомуністичними настроями. З 1990 року основною ідеєю стає вже не "вдосконалення соціалізму", а побудова демократії і ринкової економіки капіталістичного типу. "Нове мислення" на міжнародній арені зводиться до нескінченних одностороннім поступок Заходу, в результаті чого СРСР втрачає багато своїх позиції і статус наддержави. У Росії та інших республіках Союзу до влади приходять сепаратистськи налаштовані сили - починається " парад суверенітетів ". Закономірним підсумком такого розвитку подій стали ліквідація влади КПРС і розпад Радянського Союзу

81. Акт проголошення  незалежності України. Всеукраїнський  референдум та вибори Президента  України 1 грудня 1991 р.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

        Всесоюзні відомства поступово випускали владу із слабнучих рук, втрачали контроль над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України стала республіканською, створювалась національна валютна система.

       Вмираючий режим спробував взяти реванш: 19 серпня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), хоча завдяки русифікованим засобам масової інформації він більш відомий як ГКЧП.

       В Україні компартійне керівництво на чолі з Л. Кравчуком закликало до спокою і витримки. Та перебіг подій показав, що тільки опозиція була проти заколотників.

       Спроба путчистів здійснити державний переворот прискорила хід подій. Навіть людям, далеким від політики, стало зрозуміло, що ця влада вичерпала свої потенційні творчі можливості і давно вже стала ворожою своєму власному народові. Розпад СРСР як унітарної держави почався з Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991р.

        1 грудня 1991 р. сталися події, які визначили надовго долю української державності — понад 90% громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, проголосували за незалежність України; був також обраний Президент республіки—Л. Кравчук.

       7-8 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі у Білорусі лідери України,Росії , Білорусі (Кравчук, Єльцин і Шушкевич) констатували розпад СРСР  і підписали угоду про створення СНД .    21 грудня в Алма-Аті Декларацію про утворення СНД підписали керівники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану,Молдови,Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України.

      Засновники СНД визначили, що кожна з республік є  незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою, а нове міжнародне утворення не передбачає ніякого центру, ніяких наддержавних структур.

Україна вступила в новий  етап своєї історії.

      Основними чинниками, що сприяли незалежності України, були міжнародні, регіональні і національні фактори. До перших належать: поразка соціалістичної світової системи у "холодній війні"; втрата контролю за подіями в країнах соціалізму з боку країн Заходу; спалах міжнародних регіональних конфліктів, які відволікли увагу світового співтовариства від подій у СРСР (згадайте лише виступ М. Горбачова у зв'язку з початком війни у Перській затоці і наростання воєнного конфлікту в Югославії).