Шпаргалка з "Історії України"

      30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у в'язниці. Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

       Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась також невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтримували М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка. Правда, рішення ес-ефів не було принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на другий день звернулися до генерала ґренера з пропозицією змінити аграрну політику уряду і встановити тимчасову — до скликання Установчих Зборів — Державну Раду. Партія подала новий проект умов вступу до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента Республіки, ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного Василенком, і пропонували свою конституцію. У цій історії, — відзначає професор Д. Дорошенко, — цікаві два моменти: представники соціялістичних партій воліли пертрактувати з німцями, а не з Гетьманом, якого погоджувались визнавати за президента; другий момент — це те, що за справжніх українців вони визнавали тільки соціялісгів.

        Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у будуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави. 15 років пізніше з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що ес-ефи «побоялися забруднити свою соціялістичну чистоту». З ес-ефів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко писав про свою першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з ним про вступ до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалася сама суть: національно-державна ідея українська».

       Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д. Дорошенко, — кинулися мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець української державности?... Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не про "кінець української державности", а щонайбільше про зміну її форми».

       У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги втікачам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за «неблагонадійність».

        Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна й «Енциклопедія Українознавства». Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціялістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо трималися гасла: «непотрібна не-соціялістична Україна!» Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були. українцями.

61. Директорія в  початковий період діяльності (грудень  1918 р. - весна 1919 р.). Акт соборності 22 січня 1919 р.

      У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

        Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такийрадикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

   26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

      Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

   31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

       По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

   4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

      Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

      Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

     В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

        У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися. 
        В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту. 
       Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України. 
       Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу". 
       Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію. 
       Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу. 
         1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва. 
        Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. 
       Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду". 
      Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах. 
        Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу. 
        Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

62. Внутрішня і  зовнішня політика Західноукраїнської  Народної Республіки (листопад 1918 - липень 1919 рр.).

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

    - була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

     - в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

     - вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалисязалізниці;

       - за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

        - була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

    Зовнішня політика ЗУНР.

      Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

     Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

      Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

       На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між нимидемаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

        Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.