Шпаргалка з "Історії України"

     21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

63. Боротьба УНР  і ЗУНР проти іноземних загарбників  у 1919 р.

      Внаслідок Листопадового повстання1918 влада у Львові, а згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У відповідь на це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч.Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і в ін. західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були швидко ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим у Львові польським підрозділам додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю.Стахевича. Активна військова підтримка польських заколотників у Львові варшавським урядом спричинила початок українсько-польської війни 1918-19.

        Спочатку воєнні дії у Галичині проходили з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У серед. листопада 1918 до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням підполковника Токаржевського та ген. Б.Роя, що дало можливість полякам 21.11.1918 встановити контроль над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на ін. місцевості Галичини і Волині.

      У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918 створювалася Галицька армія (ГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації згідно з законом Української Національної Ради (13.11.1918). Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду УГА.

      У першій пол. грудня 1918 утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія (див. Українська Галицька армія) у грудні 1918– січні 1919 вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919,внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів-Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція зупинена 25.2.1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти.

       Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія ген. Бертелемі висунула вимоги відвести українські війська за “Бертелемі лінію”. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі, і 2.3. воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в р-н бойових дій значні підкріплення (група ген. Александровича) і у серед, березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова.

       У травні 1919 до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом ген. Л.Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії ген. Ю.Галлера (була сформована у Франції і призначалась тільки для боротьби з більшовицькими військами), 15.5.1919 розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами, відступила у Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. У кін. травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене відвести головні сили в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер.

       Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919 розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів (див, Чортківський наступ 1919).Українським військам вдалося потіснити польську армію налінію Дністер-Гнила Липа-Перемишляни-Підкамінь. У цих умовах Начальна Команда УГА відмовилася від дотримання умов нового перемир'я (див. “Дельвіга лінія”), що його уклала з представниками Польщі делегація УНР на чолі з ген. С.Дельвігом і яке командування ГА небезпідставно розцінювало як чергову спробу поляків виграти час для підтягування резервів на фронт.

      Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. Польське командування почало поспішно стягувати у район на пн.сх. від Львова всі наявні резерви. 28.6.1919 польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16-17.7.1919 частини ГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них створена Польська адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався ще тривалий час. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу. За ухвалою Найвищої Ради 8.12.1919 діяльність польської адміністрації допускалась лише на захід від Керзона лінії, однак це рішення повністю ігнорувалося польським урядом. 14.3.1923   Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі. Причини поразки української сторони в українсько-польській війні 1918-19 полягали як у помилках провідників ЗУНР і ГА, так і в несприятливих зовнішніх обставинах, які позбавили ЗУНР міжнародної підтримки

64. Причини поразки  Української революції 1917-1920 рр.

      Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичнілідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

     1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

     2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух  під час революції спирався  на дві наймінливіші і непостійні  у політичному відношенні соціальні  групи – солдат і селян.  Вони були ще не досить політично  зрілими, ще не осягнули ідею  національної незалежності в  повному обсязі і легко піддавались  демагогічним гаслам більшовиків.

     4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

     5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

      6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

      7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

      8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

      9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

      10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

      11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

      12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

     13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

    14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

     Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика здіаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

65. Встановлення  радянської влади на Україні.  Договір про утворення Союзу  РСР 1922 р. і статус у ньому  України.

     Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд -   Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М.Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

      Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянськоюреспублікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

     В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. Очолював Всеукрревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.

      Договір про утворення СРСР - договір про об'єднання в одну союзну державу - Союз Радянських Соціалістичних Республік, укладений в 1922Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республікою, Української Соціалістичної Радянської Республікою, Білоруської Соціалістичної Радянської Республікою і Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республікою.

       Договір був прийнятий 29 грудня 1922 на конференції делегацій від з'їздів Рад чотирьох республік РРФСР, УРСР, БССР і ЗРФСР. Затверджено 30 грудня 1922 на Першому з'їзді рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Остання дата вважається датою утворення СРСР. Затвердження договору юридично оформило створення нової держави у складі чотирьох союзних радянських республік. Згодом договір став складовою частиноюпершої радянської конституції.

      У травні ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження УСРР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади и управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до союзу.

Але реалізація задуму про  Союз як об'єднання суверенних і  рівноправних республік пішла іншим  руслом. Після смертіВ. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного керівництва Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік І звуження їхньої  суверенності.