Шпаргалка з "Історії України"

       Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської держави, зобов'язавши її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян. Варшава ніколи не дотримувала цих обіцянок.

       Під впливом суспільно-політичних обставин український політичний рух Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

     • прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних інституцій Польської держави для відстоювання прав і свобод українців;

     • прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;

    • прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за незалежну Українську державу, яку були готові виборювати всіма можливими засобами.

       До першої групи належало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), утворене внаслідок об'єднання різних політичних сил Галичини й Волині (лідер УНДО — Д. Левицький). Головною метою УНДО проголосило боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними засобами. Програмою-мінімум ця організація вважала досягнення автономії українських земель у складі Польщі, проте у зв'язку з антиукраїнською політикою польського уряду вона дуже швидко втратила своїх прихильників.

       Другий табір репрезентувала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та національного визволення. Виходячи із загальних інтернаціональних поглядів, керівництво КПЗУ вважало важливим союз із польськими трудящими. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки. Сталінське керівництво з недовірою поставилося до КПЗУ. 1938 року партія за рішенням Комуністичного Інтернаціоналу була розпущена у зв'язку з трафаретними сталінським звинуваченням — начебто в її ряди проникла фашистська агентура.

       1929 року у Відні завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала Організація українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні групи. Головою проводу був обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Дмитра Донцова, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН засуджувала соціалізм, капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший план революційний націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою.

        За підрахунками О. Субтельного, на початку 30-х pp. націоналісти організували сотні актів саботажу та 60 актів замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького).

        З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі.

       1938 року Є. Коновалець був убитий радянським розвідником, і його місце зайняв Андрій Мельник, який уважав за необхідне орієнтуватися на фашистську Німеччину й планував за допомогою Гітлера звільнити Україну від влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.

       Після трагічної загибелі Є. Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на два протиборчих крила: ОУН(Б) — С. Бандери та ОУН(М) — А. Мельника. Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з керівництвом нацистської Німеччини.

 

70. Буковина і  Закарпаття в 1920 - 30-х рр.

      У 1918-1919 pp., скориставшись громадянської війною, яка точилася на теренах України, Румунія захопила значну кількість українських земель. Українців, які опинилися в Румунській державі, можна поділити на три групи:

• населення теренів Бессарабії;

• жителі повіту Марамарош (колишня  територія Угорщини);

• населення Північної  Буковини.

      Українське населення зазнавало всебічного соціального й національного гноблення, тому час від часу піднімалося на боротьбу з окупантами. 1919 року відбулося Хотинське повстання, яке очолили більшовики. У ньому взяло участь понад ЗО тис. осіб, але встояти перед регулярною румунською армією вони не змогли. Частина повстанців перейшла на терени УНР.

       У вересні 1924 року в с. Татарбунарах та інших селах Південної Бессарабії спалахнуло антирумунське повстання. Загальна кількість учасників цього виступу досягла 6 тис. осіб, але після жорстоких боїв повстанців розбили. Над заарештованими вцілілими українцями був організований «Процес 500» (така кількість учасників опору потрапила в полон до окупантів). Для захисту підсудних проводили міжнародну кампанію солідарності, у якій узяли участь видатні науковці, громадські й культурні діячі А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Т. Манн та ін. Під тиском світової громадської більшість заарештованих звільнили.

       У 1918-1928 pp. на окупованих українських землях був запроваджений воєнний стан. Щоб румунізувати українців, Бухарест закрив усі школи, де викладали українською мовою, скасував українські кафедри у вищих навчальних закладах, заборонив українську пресу, переслідував церкву.

        Румунська влада грабувала українські села й міста. Наприклад, з Чернівців до Бухареста вивезено чимало промислових об'єктів, селянство обкладалося надподатками й розорювалося.

       На підвладних Румунії територіях діяли головні політичні сили:

       • Комуністична партія Буковини (заснована 1918 p.), яка боролася за возз'єднання з Радянською Україною. 1926 року вона об'єдналася з Комуністичною партією Румунії (лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк).

        • Угодовці з румунською владою представлені Українською національною партією (заснована 1927 p., лідер — В. Залозецький). Цій партії навіть удалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

        • Націоналістичний табір (лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський), який, використовуючи умови конспірації, зумів об'єднати навколо себе значну кількість молоді й селянства.

         1938 року в Румунії була встановлена військова диктатура й усі українські політичні організації перейшли на нелегальне становище.

Українські землі  у складі Чехословаччини

     Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці, значною мірою під впливом політичних подій у Галичині, стали на шлях політичного самовизначення. За приєднання до України висловилися народні з'їзди в Любовні (8 листопада 1918 року), у Сваляві (8 грудня 1918 року), у Сиготі (18 грудня 1918 року) і в Хусті, де 21 січня 1919 року зібралося 400 делегатів від майже півмільйонного українського населення краю. Під керівництвом братів Юлія та Михайла Бращайків з'їзд виявив волю мешканців Закарпаття приєднатися до УНР. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а Пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилася за приєднання до Чехословаччини. У 1919 році територія   Закарпаття перебувала під різними владами: східну частину краю окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана Гуцульська республіка), західну — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. 8 травня 1919року представники Ужгородської, Хустської та Пряшівської рад, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили приєднання Закарпаття до Чехословаччини. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції у США, речники якої вели переговори з Прагою, переважно з президентом Т. Масариком, для включення Закарпатської України до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних засадах. Серед закарпатських громад США був проведений плебісцит, на якому 2/3 голосів здобула ідея приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

       У складі Чехословаччини Закарпаття було окремим адміністративним краєм і спочатку називалося Підкарпатською Руссю, а згодом було перейменоване на Підкарпатський край.

      Уряд Чехословаччини обіцяв українцям широкі автономні права, щоправда, ці обіцянки здебільшого так і залишилися на папері.

      Чехословаччина була однією з небагатьох демократичних держав Європи, тому чеська влада ставилася до українців ліпше, ніж окупанти на інших землях. На Закарпатті ширилася українська освіта й культура, у школах дозволялося вибирати мову навчання, активно діяли такі українські організації, як «Просвіта» й «Пласт». Політика уряду не забороняла діяльності політичних партій та рухів, яких тут налічувалося понад ЗО.    Основними політичними течіями на Закарпатті стали:

     • мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини;

     • русофіли — українці (або русини, як вони себе називали), що вважали себе частиною єдиного руського народу;

     • комуністи Закарпаття, які були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України;

      • український народовецький (українофільський) табір, що розглядав населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боровся за автономію краю, а в перспективі — за возз'єднання із самостійною незалежною Українською державою.

       Чеський уряд убачав у Закарпатті тільки аграрно-сировинну базу своєї держави. Вага промисловості в економіці краю не перевищувала 2%. Чеська влада намагалася підтримати аграрний сектор Закарпаття, передаючи селянам окремі землі угорських поміщиків. Та сільському господарству катастрофічно бракувало капіталовкладень.

       За підрахунками українського історика О. Бойка, 90% селянських господарств потрапили в кабалу до банків і лихварів, а різноманітні штрафи та податки протягом 1919-1929 pp. зросли в 13 разів. Це викликало протест місцевих українців.

 

За час перебування  Закарпаття у складі Чехословаччини влада понад 90 разів віддавала  команду військам і поліції відкривати вогонь по українцях.

Проголошення Карпатської  України

       Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Делад'є та фашистськими диктаторами Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область і передано Німеччині. Почалася криза чеської державності. У жовтні 1938року Прага погодилася надати автономію Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій, а через кілька днів А Волошин, який виступав за будування автономної Карпатської України у федеративному зв'язку з чехами й словаками. Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії.

       Щоб заручитися підтримкою Угорщини в майбутній війні, 2 листопада 1938 року Німеччина та Італія провели у Відні арбітраж, який розділив Закарпаття. Гітлерівська дипломатія передала Будапештові значну кількість українських земель зі 180-тисячним населенням і найбільшими містами: Ужгородом, Береговим, Мукачевим.

       Уряд А. Волошина переїхав до Хуста. Йому вдалося провести кілька реформ, серед яких українізацію адміністративної влади та освіти. Був створений зародок збройних сил — «Карпатська Січ», до складу якої увійшли 5 тис. осіб.

       Виникнення Карпатської України викликало неабияке піднесення на інших українських землях. Багато молодих українців, особливо з Галичини, переходили кордон і вливалися до лав «Карпатської Січі».

      «Карпатська проблема» викликала новий розкол в ОУН. Галицький провід був готовий усебічно підтримати карпатоукраїнців, а оточення А. Мельника, знаючи реальні плани Гітлера, закликало до стриманих дій.

        У ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецька армія вступила на терени Чехословаччини. За угодою з Гітлером Угорщина почала окупацію всього Закарпаття. 15 березня 1939року Сойм Карпатської України проголосив незалежність країни й ухвалив Основний закон, який містив такі положення:

       • «Карпатська Україна є незалежна Держава;

       • Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА;

       • Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України;

       • Державною мовою Карпатської України є українська мова;

       • Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта...». Президентом Карпатської України став обраний під гуркіт гармат Августин Волошин. 14 березня угорські війська вдерлися на Закарпаття.

         Воєнізована організація, створена для охорони краю, — «Карпатська Січ», — незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії.

       Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, яку підтримувала фашистська Німеччина. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати.

       Попри морок окупації, який знову охопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення населення краю до возз'єднання в єдиній Українській державі.

71. Входження Західної  України і Північної Буковини  до складу Української РСР.  Радянізація західноукраїнських  земель у 1939-1941 рр.

1. "Визвольний  похід" Червоної армії в Польщу. 
2. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР. 
3. Позитивні і негативні зміни на приєднаних територіях. 
4. Радянізація західних областей України.  
     23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. 
     Радянсько-німецький договір розв'язав Гітлеру руки в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 
      17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася "визвольна місія" Червоної армії для захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. 
        22 вересня частини Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором - про дружбу і кордон. 
       У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.). 
 
       Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. 
      На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. 
       Менш як через рік було законодавчо оформлено і включення до складу УРСР територій, повернених у Румунії — Північної Буковини та придунайських земель. У червні 1940 p., враховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передачу йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної Армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони. 
      У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн. чол., а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. 
      З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи: 
      — до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення; 
       — з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення. 
       Зустріли підтримку: 
— ліквідація польського держапарату; 
— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв); 
— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо); 
— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я. 
      Викликали невдоволення: 
— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України; 
— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств); 
— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну); 
— розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як ''Просвіта"; 
— масові репресії. 
      Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців. 
       Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН. 
       Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: 
— в Сибір і Казахстан депортовано 400 тис. українців; 
— десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; 
— люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси. 
      З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих склала 16 %. 
      Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання фашистських загарбників (з 1944 p.). 
      Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави. 
Ключові дати 
17 вересня 1939 р. - початок походу Червоної Армії в Західну Україну 
листопад 1939 р. — закон СРСР про возз'єднання Західної України з УРСР 
червень 1940 р. — окупація Бессарабії й Північної Буковини і включення до складу СРСР