Шпаргалка по "Истории Украины"

Мишуга, Крушельницька, Менцінський  — це велика трійка, якою може погордитися  кожний народ.

Іван Алчевський (1876—1917), родом  з Харкова, драматичний тенор, артист петербурзької опери, виступав також  у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та інших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успіхом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського  в Парижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих французьких  критиків, але й серед композиторів.

58Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. на початку ХХ ст.

У 90-х роках XIX ст. національний рух  на західноукраїнських землях вступив  у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській  Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх  програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови  для формування масового політичного  руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй  діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними  проблемами, захистом інтересів селян  та національних інтересів українців  Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували  постулат політичної самостійності  України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну  партію.

Діяльність цих партій сприяла  пожвавленню суспільно-політичного  життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного  руху. Національно свідомі народні  маси поступово стають реальною основою  руху. Москвофільство втрачає зрештою  свої колишні позиції. Остаточно  стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Початок XX ст. розпочався для галицьких  і буковинських українців, одностайних  у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися  багатолюдні віча з вимогою об'єднання  Східної (української) Галичини з Буковиною  і створення із цих земель єдиного  українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська  молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках  галицької і буковинської преси.

З новою силою вічевий рух  розгорнувся в 1905—1907 pp. У вічі, яке  відбулося з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 p., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під могутнім натиском народних мас правлячі кола імперії  Габсбургів змушені були провести реформу  виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників  українських партій до Державної  ради і 29 — до крайових сеймів. Завдяки  цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в цих органах  влади.

Значні здобутки національного  руху й зростання незалежницьких настроїв у Галичині й Буковині стали  притягальною силою для політичного  підпілля й політичної еміграції  з Наддніпрянщини. Пристановище і  простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

59.Митрополит Андрей Шептицький в організації національного життя галицьких українців.