Шпаргалка по "Истории Украины"

53.Наукова та громадська діяльність Володимира Антоновича.

Володимир Антонович  серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в  українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для  розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. — професор російської історії  Київського університету; з 1881 р. —  голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів  Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко  знайти. Його сучасники і нащадки  залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте  всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний  самоконтроль, майже повну замкнутість  і рівність у стосунках з різними  людьми. Протилежність в оцінках  Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі  вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький  чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український  табір; отримує офіційну освіту в  російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й  різко змінює фах — здобуває історичну  освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і має чудові відносини з  ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — українознавства; під  своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні  праці; основну діяльність веде в  Києві, але покладає головні надії  на Галичину; порвавши з польським  рухом, виступає за "нову еру" в  україно-польських стосунках в  Галичині та ін. Єдине, в чому в нього  не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи  боротьби українського руху. До кінця  свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном  своего народа, так как я всё  готов разделить с ними..." І  вони його визнали!

54.Суспільно-політична концепція Михайла Драгоманова. Значення його діяльності.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) —  один з найбільш визначних українських  мислителів XIX ст., людина різнобічних  наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичних дій. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у  Києві, видавець українських безцензурних видань у Женеві, професор Вищої  школи у Софії — такі офіційні віхи біографії вченого, мислителя, громадського діяча.

Він належав до молодшого покоління  Старої київської громади. На час  приєднання до громадівців М.Драгоманов був переконаним демократом. В  український рух він влився з  палким бажанням допомогти своєму народу. М.Драгоманов відчував потребу вийти  за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв'язання політичних, соціально-економічних  та національних проблем. Таким чином, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію, в якій він намагався поєднати сучасні йому європейські політичні  вчення та ідеї вироблені його попередниками  в українському русі. Вона не одразу набула поширення у колі інтелігенції, але свіжі віяння благотворно  діяли на молодь.У суспільному  русі в Україні завдяки Драгоманову  з'явилась нова мета — досягти  рівня передових європейських країн. Він вважав, що український рух  мас поєднувати боротьбу як за демократичні, соціальні, так і за національні  права. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають з  природи українського народу, віками пригніченого і позбавленого своєї  еліти.

Для українського руху важливими були погляди Драгоманова на майбутній  державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від  Росії, стояв на федералістських  позиціях. Однак при цьому Драгоманов виходив з можливості реорганізувати Російську імперію. Її він вбачав не централізованою державою, а вільною  конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди виходили з положення, що він не бачив в українському суспільстві сил, які б могли  довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи народів. Драгоманов доводив самобутність українців, їх здатність самостійно вирішувати питання суспільного  життя. Сміливою була стаття Драгоманова "Пропащий час", в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він  робив закид тим, хто забуває  справу українського визволення, марнує надбання власного народу, відмовляючись  від мови й культури. З болем  у серці Драгоманов писав, що освічені українці, як правило, трудяться для  всіх, тільки не для України і  її народу.

Залишивши батьківщину. Драгоманов робив  усе, що міг, щоб підняти український  рух на новий політичний щабель розвитку. Його публіцистична, видавнича діяльність достойно репрезентувала український  рух у Європі і будила молоде покоління  українців до плідної праці в  боротьбі за кращу долю України.Драгоманов мав вплив не лише на українців у Росії, а й на галицьких українців. Його ідеї стали особливо близькими для молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську партію (Русько-українську радикальну партію).Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні постають молоді громади, в яких гуртувалась переважно студентська молодь. їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне визволення.Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність, послідовність у відстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова міцно ввійшли в суспільно-політичну думку другої половини XIX — початку XX ст.

55.Співпраця наддніпрянської та західноукраїнської інтелігенції.

Доба 80-х і першої половини 90-х  років XIX ст. була, мабуть, найглухішою  в історії українського національного  руху. Різні заборони з боку уряду  не дозволяли київській та й іншим  громадам на якусь ширшу діяльність і тому українські вчені на чолі з В. Антоновичем звернули свою увагу  на науковий місячний журнал "Кіевская старина", що його у 1882 р. заснував історик  і педагог Теофан Лебединцев і  який виходив російською мовою аж до 1906 р. Довкола того журналу згуртувалася велика група українських учених, а також поляків і росіян, які  працювали в ділянці українознавства  і друкували там свої наукові  праці з історії України, мови, етнографії, історії української  літератури, права тощо. "Кіевская старина" внесла поважний вклад в  українську науку й культуру. "Протягом 25 років "Кіевская старина" була єдиним друкованим органом української  думки в Російській імперії й  енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася  російською мовою". Велику фінансову  допомогу журналу надавали меценати української науки Василь Тарновський-молодший та Василь Симиренко (1835— 1915). В. Симиренко  залишив весь свій маєток вартістю близько 10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, мистецтву  й науці" з умовою, що з нього  можна буде витрачати на поточні  культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зреалізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України  більшовиками.

В. Симиренко був одним із найбільших українських меценатів, він підтримував  не тільки "Київську старину", але  також був одним із головних грошедавців  на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Львові та інших українських  часописів. Він також заснував і  утримував у своєму селі Сидорівці  один з кращих українських народних театрів.

Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі заборони з боку уряду, в Україні творилася  українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про українську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олександер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потебня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров.

Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло  Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші.

У XIX ст. збільшувалася кількість  українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема  після таємного Валуєвського указу  з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських  діячів, які включилися в російську  культуру, була дуже велика1. До них  слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з композиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря  й Володимира Грабарів, внуків Адольфа  Добрянсько-го, різьбяря Івана Мартоса  та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури.

Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати  за росіян (русских) усіх, що працювали  в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори  в російських часописах і т. д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Гетьманщини  зникла". У XIX ст. стала зникати  сама назва України, яку офіційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские  губернии" (Південно-Західний край, Південні російські губернії).

Вільне українське друковане слово  видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною  і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве  жевріло під гнетом утисків і  заборон, не припинявся постійний приплив  свіжих сил у ряди борців за національне  визволення, й кадри цих борців,—  як це твердив історик Дмитро Дорошенко,—  постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників". Хоча, правду сказавши, з-поміж українських  панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.

56.Український театр у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

В Україні існували російські театри, які на вимогу населення грали  також українські п'єси. Для них  у Києві збудовано новий театральний  будинок, а в Харкові він уже  існував раніше. Діяв російськомовний  театр в Одесі, який утримували графи Мартови.

Поява професійного театру українською  мовою в Україні пов'язана з  діяльністю І. Котляревського, Василя Гоголя-Яновського та Григорія Квітки-Основ'янснка. На початку XIX ст. в Україні було вже  чимало театрів російсько-польсько-українських  та інших, чужоземних. Особливо розвинувся театральний жанр французького типу, рід веселої вистави зі співом, т. зв. "водевіль". За таким зразком  князь Шаховський написав у 1812 р. водевіль "Козак-стихотворець", а  кілька років пізніше Іван Котляревський  скомпонував свій водевіль "Москаль-чарівник". На основі італійсько-французьких зразків  Котляревський написав "Наталку  Полтавку", яку перший раз показано на сцені в 1819 р. і то з великим  успіхом. Успіх українських творів І. Котляревського спонукав інших авторів  писати українські п'єси. Так з'явилися  такі твори, як "Любка, або Сватання в селі Рифмах", "Бувальщина", "Кум Мірошник", а також "Простак" — Василя Гоголя-Яновського, "Сватання на Гончарівці", "Щира Любов" та інші Гр. Квітки-Основ'яненка.

 У половині XIX ст. з'явилися також  п'єси історично-побутові, як "Назар  Стодоля" Т. Шевченка, драма  "Гаркуша" написана з наслідуванням  італійських розбійницьких драм. Яків Кухаренко (1800— 1862) написав  кілька п'єс з чорноморського  побуту, а Семен Гулак-Артемовський  скомпонував оперу "Запорожець  за Дунаєм", яку вперше поставлено  на сцені Петербурга 1863 р. Того  самого року побачила світ  драма Марка Кропивницького "Дай  серцю волю, заведе в неволю". М. Кропивницького вважають основоположником  модерного українського театру.

До 1880 р. окремих українських театральних  труп не було, а українські п'єси  ставили на сценах російських театрів  російські та польські трупи. Пізніше  уряд забороняв і переслідував українські п'єси взагалі й українські актори мусіли працювати на російських сценах. Кращими з них були Михайло Щепкін, приятель Т. Шевченка, Карпо Соленик та Марко Кропивницький. Михайло Щеп­кін (1788—1863) коло 15 років працював в Україні, граючи російські та з особливим успіхом українські п'єси. Карпо Соленик (1815— 1851) відмовився вступити на російську імператорську сцену і грав у Харкові та в інших містах Лівобережжя. Він став одним із фундаторів українського реалістичного театру.

Дещо пізніше вийшло розпорядження, яке дозволяло ставити українські п'єси за умови, що того самого вечора мала йти й російська п'єса  з такою самою кількістю акторів. Це дуже ускладню­вало працю, але  помимо того на початку 80-х pp. українське театральне мистецтво знову ожило.

Марко Кропивницький (1840—1910) написав  понад 40 оригінальних чи перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких відтворював побут України  та її колоніальне становище. Драматург  відзначався гострою обсервацією  народного життя й тому давав  надзвичайно живі й дотепні сцени.

Восени 1882 р. Марко Кропивницький  як талановитий актор і режисер  організував першу українську професійну театральну трупу з участю Марії  Заньковецької, Миколи Садовського  та інших. Пізніше до них приєдналися  ще два брати Садовських, Карпенко Карий і Панас Саксаганський. Ця група започаткувала нову добу в історії українського театру.

Михайло Старицький (1840—1904), письменник, пост і драматург, автор лібрет до Лисенкових опер "Гаркуша", "Чорноморці", "Тарас Бульба" та ін. Під тиском реакції мусів у 1878 р. виїхати  за кордон, але в 1880 р. повернувся й  розгорнув видавничу й театральну діяльність. У 1883 р. очолив перший професійний  український театр. Пізніше заснував театральну трупу молодих акторів, а з 1895 p. віддався повністю літературній творчості й перекладам з чужих  мов. Великий вклад Старицький зробив в українську драматургію, створивши  ряд побутових й історичних драм і романів, як "Ой, не ходи Грицю", "Талан", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Облога Буші", "Останні орли" та ін. Російською мовою він написав романи "Перед  бурей", "Разбойник Кармелюк". Деякі його ліричні поезії здобули  таку популярність, що стали народними  піснями, як наприклад "Ніч яка, Господи", "Туман хвилями лягає", "Ох і де ти, зіронько та вечірняя". М. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації  літературного і громадського життя  в 1890-х рр. З усіх драматургів XIX ст. він найкраще володів драматичною  концепцією.