Шпаргалка по "Истории Украины"

 

Крім Старицького, драматичні твори  писали М. Кропивницький та І. Тобілевич. Марко Кропивницький (1840—1910), закінчивши Київський університет імени  св. Володимира, працював у Єлисаветграді  дрібним урядовцем і брав участь як актор і керівник в аматорських  театральних гуртках разом з  І. Тобілсвичем. У 1871 р. вступив до професійного російського театру в Одесі, де грав переважно українські ролі, і працював також у російсько-українських  провінційних трупах. Очоливши першу  українську професійну трупу 1881 p., зорганізовану  в Єлисаветграді, започаткував нову добу в житті українського театру. В його трупі виступали видатні  українські актори: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін. Кропивницький виконував ролі різноманітного жанру, як ха­рактерно-драматичного, так і комедійного, і в цьому  він виявлявся найсильніше. З  театрального життя він відійшов 1902 p., однак продовжував письменницьку  роботу.

 

Славну роль в історії українського театру, у піднесенні його творчої  майстерності, відіграв великий український  драматург, артист і режисер, старший  брат Садовського і Саксаганського Іван Тобілевич (1845—1907), що виступав під  псевдонімом Карпенко-Карий. У 1883 р. Карпенко-Карий написав свій перший драматичний твір-драму "Бурлака", в якому розкрив соціальне  лихо і цілковиту безправність українського народу в Російській імперії. За цей  твір його засудили на п'ять років  заслання, яке він відбував у Новочеркаську. На засланні драматург створив для  театру низку сценічних творів: "Бондарівна", "Наймичка", "Мартин Буруля", "Безталанна". У 1887 р. Тобілевич  дістав дозвіл повернутися на свій хутір, а в 1888 р. він разом із Саксаганським  заснував новий український театр, тобто четвертий з ряду в Україні (в той час існували вже театри Старицького, Садовського і Кропивницького), який ставив переважно реалістично-побутові п'єси. Він виступав із величезним успіхом  у Києві, Одесі, Катеринославі, по різних містах і селах України і поза нею, — Мінську, Петербурзі, Варшаві, Кишиневі тощо.

 

У 1905 р. Микола Садовський, корифей  українського побутового театру, очолив у Львові театр "Руської Бесіди" і спричинився до піднесення театральної  культури в Західній Україні. Повернув­шись  до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який працював аж до 1919 р.

 

Під кінець XIX і на початку XX ст., незважаючи на заборони й обмеження з боку російського уряду, українське театральне мистецтво розвинулося, а в парі з ним й українська драматургія, які відіграли поважну роль в  українському національному русі. З  початком 1860-х pp. у ряді міст і містечок України організувалися аматорські театральні вистави. На початку 1870-рр. пожвавилося українське театральне життя в Києві, душею якого  були драматург Михайло Старицький і композитор Микола Лисенко. Вони спільно  організували Товариство українських  сценічних акторів, а разом з  ними співпрацював цілий гурт української  інтелігенції.

 

Видатним драматургом був також  Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис  Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші.

57.Українська музична культура другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала музична творчість  Миколи Лисенка (1842—1912), який народився  в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих  наук. Музичну освіту завершував у  Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив  у Києві. За активну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко  ціле своє життя присвятив українській  музичній культурі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори  Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють пороги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Енеїда" та численні інші твори. Як композитор, Лисенко тісно  співпрацював з театром і тим  спричинився до піднесення його музично-мистецького  рівня

 

М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінальності й багатстві  народної музичної творчості.

 

Записуючи та збираючи українські народні  пісні, обробляв до них музику. Він  написав наукову працю "Характеристика музыкальных особенностей малорусских  дум и песен, исполняемых кобзарем О. Вересаевым", а також праці  про музичні інструменти в  Україні.

 

У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка  відомих українських співаків. У  цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор  Олександер Мишуга.

 

Слідами Лисенка пішли й молодші  композитори-українці Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші.

 

Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив духовну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драматичній  школі М. Лисенка. Того ж року був  арештований за участь у громадській  праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості  застосовував багатомелодійність і  різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана  Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе  місце посідають солоспіви. Крім того, компонував музику до різних українських  п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова Тараса Шевченка.

 

Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний композитор й учитель  хорового співу й диригентури. У 1904 р. закінчив студії в Петербурзькій  Академії. Леонтович компонував музику для капели та хорів, оперту на українських  народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні  твори. Однією з найбільш відомих  не тільки в Україні, але і в  Північній Америці, є його композиція "Щедрик".

 

Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну  творчість композиторів наступних  поколінь. Ле­онтович був великий  музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з  рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася совєтська  влада.

 

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), композитор, педагог  і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзьку Консерваторію і з 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокального ансамблю. За своє коротке життя скомпонував  багато солоспівів на слова українських  поетів, сонати, сюїти на теми українських  народних пісень, хорові твори тощо.

 

На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Воробкевич на Буковині.

 

Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український композитор середньої  доби в історії української музики. Музична творчість Вербицького  охоплює важливіші ділянки церковної  і світської музики, і засвідчує  не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської  музики є "Заповіт" Т. Шевченка для  двох хорів, "Тост до Руси" на слова  В. Стебельського, "Де Дніпро наш  котить хвилі", "Поклін" на слова  Юрія Федьковича, різні солоспіви  тощо. У 1863 р. він написав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським  національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських народних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг  розвинути замолоду, бо жив у бідному  галицькому селі, музичну грамоту  опановував самотужки, з книжок, студіюючи  твори західноєвропейських композиторів.

 

Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Буковині, письменник, драматург  і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних  пісень і псалмів, а також компонував хорові твори, сольні пісні й оперети.

 

Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський  діяч, посол до галицького сойму  й віденського парламенту, педагог  — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені  Лисенка у Львові, та журналіст  — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також  співредактор "Діла". Він же автор  опери "Купало".

 

З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати священика  Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного громадського діяча, композитора й  диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без  суду в травні 1919 р. у селі Завадів  на Стрийщині, де він був парохом.

 

Філарет Колосса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор, автор кількох  праць з української музикології  й етнографії, здебільшого про  походження та розвиток укра­їнської народної творчості, зокрема українських  народних дум. Він досліджував стиль  українських пісень і дум в  їх історичному розвитку, компонував музику для хорів й обробляв народні  пісні.

 

Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний  композитор, музикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському  університеті й був викладачем Музичного  Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба  згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний революціонер" на слова Івана  Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та багато інших.

 

Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. небувалих успіхів  осягнуло українське хорове мистецтво. Так само велику славу здобули  українські оперні співаки-артисти.

 

Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, виступав у головних ролях з великим успіхом в  оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Києві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим  голосом та видатною майстерністю численних  слухачів як оперний та концертний співак,— Мишуга був великим патріотом  і громадянином. Міцна дружба єднала його з Іваном Франком. Тільки завдяки  коштам, які передав із своїх артистичних  зарібків Франкові, могла з'явитися  друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну частину своїх гонорарів  віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді1. Велика заслуга його і в тому, що він  одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з  ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків, а між  ними і славетного М. Микиша.

 

Мишуга навіть у зеніті успіхів  і слави ніколи не забував про  українську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в  історії українського концертного  виконавства, як один з кращих інтерпретаторів  і пропагандистів українських народних пісень, творів українських композиторів. В останні хвилини свого життя  він записав все, що надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка  у Львові.

 

Соломія Крушельницька (1873—1952), також  родом з Галичини, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях  на оперних сценах Європи й Південної  Америки. Про її виступи ар­гентинська  газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мислю заволодіє  людством, або як лицар, що великим  вчинком захопить широкі верстви  народу, так Соломія Крушельницька  своїм мистецьким талантом здобула  мільйонове місто Буенос Айрес". Вона була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камерному  мистецтві. Ті, кому довелося бачити і  чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії  були прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганна дикція. Коли вона співала, можна було зрозуміти  кожне слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Трубадур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав  італійський критик М. Іка-льяті,—  весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з  цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися".

 

Модест МенцІнський (1875—1935) був  одним з найкращих героїчних  тенорів (між іншим у славних  вагнерівських операх) європейських сцен. Він учився у консерваторії  у Львові, а закінчив студії у  Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку  кар'єру, бо на батьківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. МенцІнський  перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівському оперному театрі. Чим вище Менцінський піднімався на вершини мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Крушельницької, любов до рідного  народу, з якого вийшов і якому  завдячував своїм талантом. У 1925 р. МенцІнський  хотів приїхати на гастролі в Україну  і дирекція театру в Харкові на те погодилася, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Україні. В його концертному  репертуарі були також твори українських  композиторів — Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне радіо звернулося до нього з проханням  виступити в цей день і заспівати  те, що йому найдорожче. І він проспівав  для світу низку українських  народних пісень і Лисенкове "Мені однаково".