Шпаргалка по "Истории Украины"

Однак на конфіскації  книжки не скінчилося. Автори "Русалки  Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали переслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофіль­стві  та приналежності до якоїсь таємної  проросійської організації з  виразною тенденцією повалення існуючого  уряду. В одному із повідомлень керівника  Львівського Кримінального Суду говориться, що "Маркіян Шашкевич,—  людина чудових здібностей. Один із найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному  сумніву, що він є найманцем російського  уряду"2. Тому члени Руської Трійці були під наглядом поліції як небезпечні для імперії.

Шашкевич  був видатним українським постом, автором історичних і ліро-епічних  поем, ліричних віршів. Оповідання про  опришків "Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними опи­сами карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас  перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко3. Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова Головацького та на інших письменників, його сучасників. За літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і церковна влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хво­робу легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році життя. Але перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т. Шевченка, що вийшов у 1840 р.

Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів  чекати сім років, заки йому дозволили  висвятитися на священика і дали парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжувати свої наукові дослідження над українською  мовою. У міжчасі Вагилевич готував  розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не зумів докінчити, але  частинно використав її у своїй іншій  праці "Граматика малоруської  мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р. Обі ці праці були польською  мовою, що була тоді домінантною в  культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич виявив себе непохитним прихильником української національної ідеології1. Не витримавши переслідування з боку греко-католицької ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перейшов на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, помер у злиднях.

Головацький — автор наукових розвідок з філології, історії й етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух нації. Він  також зробив першу спробу наукової класифікації українських діалектів. У 1848 р. Головацький був одним  з учасників з'їзду руських учених і став першим викладачем на кафедрі  української мови й літератури Львівського  університету, а рік пізніше був  обраний ректором. Але згодом під  впливом Погодіна він захопився  ідеєю панславізму, приєднався до москвофілів, був змушений покинути професуру  й емігрував до Росії. Написав  низку наукових праць, з яких ще й  досі має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й  Угорської Руси", яка з'явилася  в Москві 1878 р. у чотирьох томах. Я. Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі.

Зерно, посіяне  Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній почин підхопили низка  молодих людей, охочих до праці на народній ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Григорій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901), Иосиф Левицъкий (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889), Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Иосиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Микола Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський  та інші.

46.Скасування панщини в Галичині.

Австрійський  уряд зробив ставку на селянство, яке  й так шляхті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською  інтелігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою  дарування панщини. За його порадою  вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар  підписав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинностей  й надання їм волі. Цей закон  проголошено народові на Великдень 22 квітня 1848 р. Скасування панщини викликало  великий ентузіазм на селі української  Галичини й запевнило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати  відшкодування з державної скарбниці  та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу  вартості панщини і всіх підданських  данин у грошах на основі податкового  виміру, які дідичі мали дістати  як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комісія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сер­вітути, тобто  ліси й пасовища, якими користувалися  селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними".

Скасування  панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм  панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно  велика кількість пасовиськ, що робило селянина залежним від дідича у господарському відношенні. Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Австрії  й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєтків, але  в той же сам час сільське населення  перманентно голодувало. Причина  лежала в тому, що 43% всієї управної землі припадало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало  заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр припадало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке забезпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пиво й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент скасував "примус побирання пива й горілки і  всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон  і намагалися витягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід  із пропінації виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми  обчисленнями українського вченого  Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можливість шкільної освіти майже сотні  селянських дітей.

Крайовий  бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі  селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнайменше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%.

Тим часом  галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імператорського закону від 17 квітня про необхідність укладання селянами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і  пасовищами, заборонили селянам користуватися  тими лісами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження права користування лісами й пасовищами. Навесні та влітку 1848 р. селяни почали відбирати  у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські  власті застосовували військову  силу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лісів і  пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Галичині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.

47.Український рух в Галичині час «весни народів» 1848 – 1849 рр.

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до повстання, але цим  разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й  Австрії. Галичина була переповнена  всякими революційними емісарами  й конспіративними гуртками і  під цим оглядом уважалася, поруч  італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном  різних змов і революційних приготувань. У зв'язку з цим польські революціонери  намагалися прихилити на свій бік  селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській  Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але австрійська  бюрократія в Галичині також не спала  й грала на антагонізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтримувати й боронити1.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познанському князівстві німці провели масові арешти польських революціонерів і  захопили також начального вождя  планованого повстання Людвика  Мєрославського, який там перебував  інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити  повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шляхтичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного руху, військову частину, однак під впливом непсревірсних  вісток, що до Кракова зближаються  великі повстанські відділи, командуючий  краківською залогою покинув  Краків і відступив аж до Тарнова. Це також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані  та Львові, таки розпочали повстання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи  з відсутності військ на території  Кракова, повстанчий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській  Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що земля, яка знаходиться  в посіданні селян, — стане  їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків.

Тим часом  селяни-поляки відмовили послуху  панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями  — стали виловлювати польських  шляхтичів-бунтівників, забирали від  них зброю й доставляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або  ледве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставленого повстанця. Мазури не тільки били й  мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати  всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук.

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прийшли  російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного  центру, Австрія, на пропозицію Росії, ліквідувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексувала Краків до Королівства Галичини й  Лодомерії. Краків, як "вільне місто", перестав існувати.

У Східній  Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до соціального гніту  приєднувався ще й національний. Але  завдяки великому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заворушень не було. У селі Горожані біля Комарна  селяни-українці відмовилися брати  участь у повстанні під впливом  місцевого українського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірського округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служити як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до повстання рішуче ворожо",—  каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в  селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову  команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці1.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і братерство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чудово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька  революція поширилася по всій центральній  Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської монархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили  до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь  Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., символ реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уникнути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для Прусії конституцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у  Відні новий уряд проголосив свободу  друку, дозволив поодиноким краям імперії  організувати своє військо, т. зв. "народну  гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційно­го державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському  Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсько-Венеційське  королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці  міста Мілана 18 березня почали повстання, яке австрійський генерал Радецький  намагався задушити. Міланці звернулися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт  виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Венеція, місто і  провінція, що також була складовою  частиною Австрійської імперії, проголосила  себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині надати автономію. Подібні заворушення  виникли у Празі.

Під впливом  усіх цих подій знову зворохобилися  поляки у Кракові та Львові. В  той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон  фон Вартгавзсн, який прихильно ставився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в  школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобалося, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про створення самостійної  Польщі, принаймні на території королівства  Галичини й Лодомерії. У Львові польська інтелігенція вже 18 березня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому  представила бажання відбудувати  Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фердинандом як польським  королем. Вони вимагали: завести польську мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Галичини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури  та амністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за організацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чужинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідальних посадах, а також знесення панщини2. Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інституту, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обуренням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови". За те, що Вінковський взагалі відважився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і москалем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство.