Шпаргалка по "Истории Украины"

 

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка  зовсім ігнорувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...

 

48.Українство в системі національно-політичних компромісів Дунайської монархії в другій половині ХІХ ст.

49.Москвофіли і народовці в українському політичному русі другої половини ХІХ ст.

Придушення  повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям  володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські  землі фактично були внутрішньою  колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило  українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному  житті.

 

У своїх пошуках  західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед  іншими пригніченими слов'янськими народами — чехами, сербами, болгарами. Усі  вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви - москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія  особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість  духовенства, яке мало величезний вплив  на суспільне життя. Русофільство стало  формою протиставлення ополяченню, засобом  самоствердження української духовності.

 

Українські  русофіли належали до тієї частини  представників українського руху, яка  зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців  і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування  української призводило до поширення  спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися  на малозрозумілій церковнослов'янській  мові. Русофіли мали значний вплив  на українські видання, їм належала найбільша  газета "Слово", низка українських  закладів. 1870 р. вони заснували політичну  організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

 

Українська  молодь поступово втягувалась у  конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності  виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з  середовища студентів, священиків, світської  інтелігенції захоплювалась творчістю  Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

 

Для народовців найпекучішим було питання мови й  літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну  від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню  організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою  народу.

 

Визначна  подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки  заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович  та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового  товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

 

Після нової  хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський  указ 1876 р.) народовці стали тісніше  спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом  народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

50.Петербурзька українська громада. Журнал «Основа».

Українське  народництво мало свої власні організаційні  форми, що існували у вигляді громад. Одна з перших українських громад виникає в Петербурзі, куди в 1858 р. з заслання повертаються колишні  кириломефодіївські братчики. Саме вони - Т.Шевченко, В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров - утворили ядро Петербурзької громади. її членами були також брати Лазаревські, Г.Честохівський, Ф.Черненко, П.Чубинський, Д.Каменецький, З.Недоборовський, О.Кістяківський, О.Андрієвський, О.Афанасьєв-Чужбинський, подружжя М. та О.Марковичів та ін.

 

Важливим  напрямком діяльності петербурзьких  громадівців була видавнича справа. Для просвіти народу, поширення рідної мови необхідні були підручники, словники, хрестоматії, популярні книжки. Видатна  роль належала друкарні П.Кулішу. Ним  було видано 40 випусків з популярної серії "Сільська бібліотека", де опубліковані твори Т.Шевченка. П.Куліша, Марка  Вовчка, Г.Квітку-Основ'яненка, Данила Мордовця, Ганни Барвінок та ін.

 

Діяльність  Петербурзької громади характеризується організацією громадських акцій, культурних заходів, спрямованих на підтримку  і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією українства став похорон  Т.Шевченка в Петербурзі. Організатором  траурних урочистостей був близький друг поета Михайло Лазаревський. Над труною Т.Шевченка з траурними  промовами виступили В.Білозерський, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Чубинський, П.Куліш.

 

Завдяки зусиллям Петербурзької громади в столичних  театрах ставилися українські п'єси  І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, С.Гулака-Артемовського, у водевільному виконанні яких брали участь найкращі артисти.

 

Головним  внеском Петербурзької громади  у розвиток українського народницького  руху було видання журналу "Основа" - першого українського двомовного журналу енциклопедичного характеру. Перший номер вийшов у січні 1861 р., протягом 1861 побачили світ 12 чисел, у 1862 - 10, 11 і 12 набрані, але не надруковані.

 

Серед авторів "Основи" старшу генерацію репрезентували колишні кириломефодіївські братчики, а молодшу - покоління "шестидесятників", що сформувалося в добу "великих  реформ". Ідейними лідерами журналу  були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-менеджером виступав В.Білозерський, помічником головного  редактора і секретарем редакції журналу був О.Кістяківський, технічно-господарську справу вів Д.Каменецький. Активну  участь у діяльності "Основи" брали  діячі Київської громади - В.Антонович, Т.Рильський, Ф.Панченко, А.Свидницький, Полтавської - О.Кониський, П.Кузьменко, ВЛобода, Харківської - В.Гнилосиров, Чернігівської - Л.Глібов.

 

Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна  програма українського руху. На відміну  від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне  питання розглядалося як складова загальнослов'янської  проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.

 

Петербурзька  громада та "Основа" виступали  організаційним та ідеологічним центром  народницького руху, який у цей  час набирав сили у вигляді  громад.

51.Київська громада.Недільні школи

 

Київська  громада, як і громади, що виникли  по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію  народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для  них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в  галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися  культурницькою діяльністю.Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися  або ж були офіційно заборонені.

Перші дві  чоловічі безплатні недільні школи  в Києві (на Подолі і в районі річки  Либідь), де здебільшого проживала  біднота, з'явилися вже 1859 р. Успіхові їх сприяла і підтримка видатного  хірурга М.Пирогова, котрий був попечителем  Київського навчального повіту. Вчителями  недільних шкіл були переважно студенти Київського університету, а учнями — молоді люди від восьми до ЗО років. Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися  щонеділі та у святкові дні з 10-ї  до 14-ї години. У січні 1860 р. була відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді — друга жіноча. Нові недільні школи в річних районах  міста Антонович та його друзі  відкрили й у наступні два роки: на 1862 р. їх налічувалося дев'ять.

 Користь  від них для поширення початкової  освіти була безумовною. Водночас  школи були центрами впливу  антиурядово настроєного студентства  на народ, насамперед на своїх  ровесників із малозабезпечених  суспільних верств. Це добре розуміли  представники влади, зокрема київський  губернатор І.Васильчиков, що  володів інформацією про поширення  громадівцями нелегальної літератури  і крамольні розмови, зокрема  й з учнями.

 Почалися  перевірки благонадійності викладачів  недільних шкіл: від навчання  усували тих, хто не викликав  довіри в начальства. 1860 р. містом  прокотилася перша велика хвиля  обшуків і арештів активістів  демократичного руху. Вилучали заборонені  книги. Репресії тривали і в  наступні роки. Але на початку  60-х царську владу хвилювало  не так "хлопоманство", як  поширення польського революційного  руху, східним центром якого став  Київ.

 

52.Польське повстання 1863 р. і Україна.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання поляків, спровоковане брутальною поведінкою російського  окупаційного режиму. Повстання засягнуло  і Правобережну Україну з її поміщиками-поляками. Поляки створили тимчасовий Національний Уряд, який намагався приєднати до повстання й українців і тому видав спеціальну відозву "до братів-русинів", закликаючи їх до спільної боротьби "за свободу і незалежність Польщі, Литви  і Руси." У квітні той уряд видав  т. зв. "Золоту Грамоту до сільського народу", в якій запевняв селян  Волині, Поділля й України, що дасть  їм свободу, рівність і наділить землею без викупу та всіма громадянськими правами, включно зі свободою віровизнання, як також уживанням рідної мови в  школах і судах. Полякам ішлося головно  про відбудову Польської Речі Посполитої у колишніх її кордонах.

 

Помимо всіх привабливих обіцянок, тільки деяка  кількість українських селян  і представників української  інтелігенції стали в лави повстанців, або активно допомагали їм. Назагал, українські селяни не підтримали повстання, знаючи вже з досвіду, що польські обіцянки не мають жодної вартості.

 

У квітні 1863 р. польське повстання було придушене  й коштувало полякам до ЗО 000 вбитими  повстанців і масових екзекуцій. Зліквідувавши збройною силою польські повстанчі загони, ро­сійський уряд знищив дощенту автономну адміністрацію  Конгресівки, яка ще залишилася після  повстання в 1830 р., та замінив її російською адміністрацією всеімперського зразка. Польську інтелігентську верству москалі  здушили залізною рукою, застосувавши до неї за участь у повстанні кару смерті, ув'язнення та заслання в  Сибір на каторгу.

 

На Правобережній  Україні російський уряд застосував супроти польських панів-поміщиків, які брали участь у повстанні, карні адміністративні й законодавчі  розпорядження, як конфіскація маєтків, а вслід за тим обмеження їхніх  культурних і політичних впливів. З'явився ряд урядових розпоряджень, спрямованих  на знищення польського землевласництва  та заміну його російським, що мало на меті русифікацію Правобережної  України (чи як це офіційно називалося — "обрусение края"). Надбавку 50% давали урядовцям, які народилися поза межами "Південно-Західного  краю" й мали русифікувати край. Уряд обкладав польських поміщиків 10% збором, з якого на 50% збільшувалося утримання  урядовців російського походження1.

 

Конфісковані  у поляків маєтки уряд роздавав російським офіцерам та урядникам, або продавав обов'язково особам російського походження, яким видавалися позики з особливого фонду у 5 млн. рублів, передані до петербурзького Товариства Взаємного Кредиту. Застосовано  пільговий продаж, ба навіть безплатну  роздачу конфіскованих маєтків  службовцям російського походження. Однак, як виявила практика, пільговий  продаж, чи роздача маєтків вищим  і нижчим урядовцям у багатьох випадках не виправдали урядових сподівань, бо місцеві, як і столичні урядовці не спішили йти на села й давали новонабуті маєтки в оренду полякам  чи жидам. Для зменшення польських  і скріплення російських впливів  у Києві й Житомирі засновано  російські бібліотеки. Заборонено вживати  польську мову в офіційних установах, в аптеках, ба навіть у при­ватному  листуванні чи в прилюдних розмовах.

 

У Києві 1864 р. засновано офіційний російський часопис щоденник "Киевлянин". Редактором став Віталій Шульгін, родом  з Калуги. Уряд давав значні субсидії журналу, девізом якого було: Правобережжя — це "край русекій, русекій". За своїм змістом "Киевлянин" спершу був антипольським, але згодом повів  боротьбу з "українським сепаратизмом".

 

Помимо того, що українці не підтримали польського повстання, російська влада, розгромивши  поляків, поставилася вороже й до українського національного руху та використала цю нагоду для придушення його. Михаш Катков, редактор часопису "Московские Ведомости" та журналу "Русекій Вестник", один з ідеологів  російського імперіалізму, доводив, що Україна "ніколи не мала окремої  історії, ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього часу не існує". Пізніше  він твердив, що коли уряд не зупинить український рух, поки ще не пізно, то вибухне колись й українське повстання, що буде гірше за польське. Катков, зрештою, не був одиноким у своїх судженнях. З'явилися також твердження, нібито український рух — це "польська інтрига", що "польська революція" — ніщо в порівнянні з національним і літературним рухом в Україні. Якби вибухла польська революція, то Росія, в найгіршому випадку, втратила б одну провінцію. Але, якби вдався національний і літературний рух в Україні, то це було б ударом у саме серце  Росії.