Шпаргалка по "Истории Украины"

44.Особливості політики віденського уряду в Галичині в другій половині ХVIIIст.

У ході поділів  Речі Посполитої західноукраїнські  землі перейшли до складу Габсбурзької імперії. Нове територіально-адміністративне  утворення у складі Австрійської монархії здобуло назву "Королівство  Галіції та Лодомерії" (Вол оди  мерії).До складу "Королівства" або "Коронного краю" увійшли Руське, Белзьке воєводства та окраїни Подільського і Волинського воєводств (землі Східної Галичини), також етнічні польські території - частина Краківського і Сандомирського та Любомирського воєводств (Західна Галичина). В такому штучному об'єднанні під єдиною назвою різних етнічних масивів корінилася реальна загроза політичних конфліктів і національно-культурних протистоянь.Колись квітуча польська провінція Галичина опинилася в повному занепаді. Для поміщицьких латифундій характерною була екстенсивна модель ведення господарювання. Ремесла і торгівля переживали кризу. За таких умов ініціативу в соціально-економічному житті Галичини перебрала на себе австрійська бюрократична машина.

Австрійські монархи Марія-Терезія та її син  Йосиф II усвідомлювали необхідність змін у соціально-економічному становищі краю. На першому плані у цей час стояло питання впорядкування земельних відносин через проведення ефективної селянської реформи. Наказ ("патент") Марії-Терезії 1772 р. започаткував укладання т. зв. інвентарів. У 1775 р. був введений рустикальний податок, тобто такий, який накладався на кожне окреме селянське (рустикальне) господарство.

Наступник Марії-Терезії, її син Йосиф II (1780-1790), ініціював проведення селянської реформи, що ставила за мету обмеження свавілля земельної аристократії і врегулювання поземельних відносин. Першим кроком стало скасування кріпацтва і заміна його "підданством". Патентом від 5 квітня 1782 р. ліквідовувалося "підданське невільництво" і селянам надавалися такі особисті права, як право одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або ремесла, право вільно пересуватися, шукати вільних заробітків, для чого пан повинен був надати безплатну відпустку. Земля залишалася у володінні панів, а за її користування селяни повинні були відробляти панщину, сплачувати оброк. Панщина була зменшена до 3 днів на тиждень, суворо заборонялося виконання повинностей поза панщини.

Зреформована  була і податкова система. До реформи  поміщику належало 80 % прибутків від  селянського господарства, а селянину залишалося відповідно 20 %. За новим  патентом Йосифа II 70 % прибутків мало залишатися селянину, 18 % належало пану (як еквівалент панщини та інших податків), 12 % сплачувалося державі при тому, що право на стягнення податку передавалося не поміщику, а війту.

Важливе значення для подальшого розвитку Галичини мала урядова церковна реформа. Перше, що зробив австрійський уряд, це зрівняв  у правах уніатську та католицьку церкви. У 1774 р. Марія-Терезія запровадила  нову офіційну назву уніатської Церкви - греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання. Ця ідея, якої свідомо  додержувалися Марія-Терезія, Йосиф  II та Леопольд II, була втілена в життя завдяки заходам економічного і культурницького характеру. Імператорський патент 1777 р. забороняв відробляти панщину священикам і дякам. Значно було покращено матеріальне становище і соціальний статус уніатського духовенства. Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Терезія у 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні заснувала семінарію для уніатів, яка в 1784 р. була перенесена до Львова. 1808 р. Львівському єпископату був наданий статус митрополії, що сприяло підвищенню авторитету греко-католицької Церкви в Галичині.

Реформи австрійського  уряду кінця XVIII - початку ХЇХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини. Але за часів правління Франца II почався відхід від суспільних надбань попередніх правлінь. У 1819 р. австрійський уряд уклав нові інвентарі, на підставі яких у 1821 р. був уведений новий земельний податок. З цього приводу виникало багато непорозумінь і конфліктів між селянами і поміщиками, за якими за новими інвентарями були закріплені лісові угіддя та випаси. Почалися численні судові процеси, в ході яких селяни посилалися на інвентарі, видані Йосифом II, а поміщики - на інвентарі 1819 р. Наслідком цих судових справ став економічний занепад галицьких селян.

45.Початки українського національного відродження в Галичині

Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важкою. Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і в обмеженій формі, як це мало місце на українських зем­лях під Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьманщину. Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже си­нонімом української національності. Саме вона стала основою українського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали поляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польських знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рідною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здобували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не дивно, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи національного українського відродження, ба навіть і його творці вийшли власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно називали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали себе складовою частиною українського народу.

У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляками взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив українського національного відродження в Лівобережній Україні, з іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала формуватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "ро­сійська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови, праця над українським словником, над вивченням історії свого краю під керівництвом професорів семінарії. Ця діяльність виявила "багато доказів щасливого життя цього краю під його власними руськими князями, і навпаки, під польським пануванням — низку переслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові барон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за українські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для літературних потреб вибрано діалект галицького Поділля, яке знаходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зрозумілий.

З такого власне середовища вийшли творці національного  відродження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали молоді студенти богослов'я Львівського  університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи  дар переконувати інших у своїх  поглядах, Шашксвич був головною постаттю "Руської Трійці". З "Руської  Трійці" найбільш практичною особою був Яків Головацький (1814—1888), який виявився також і найкращим організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив до кінця  не тільки свої власні задуми, але також  і своїх приятелів.

Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс в гущі українського народу й  був добре обізнаний з його положенням і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він  запізнався в бібліотеках з писаннями  апостолів національного відродження  слов'ян, головно чехів, як Иосиф  Добровський, Павел Шафарик та інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його мовою й  розвивати його культуру. Перед молодим  Шашкевичем мимоволі ставало питання: чому галицькі українці нехтують мовою  свого народу, чому її соромляться? Чому користуються чужою мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Енеїда" Кот­ляревського та збірник "Українські народні пісні" М. Максимовича  і з них він відчув красу  української мови і почав сам  писати по-українському. Вже на другому  році філософії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем  та Яковом Головацьким. Вони читали й  обговорювали прочитане, дискутували  й завжди говорили тільки українською  мовою. Зате їх спольщені товариші називали "Руською Трійцею". Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть філософські та релігійні  ідеї, Шашкевич в 1836 р. виголосив першу  українську промову в музею семінарії  перед духовною владою і запрошеними  гістьми. До того часу такі промови  виголошувано тільки в польській, латинській або німецькій мовах. Шашкевич перший відважився на такому зібранні говорити народною українською мовою. Це сподобалося  всім семінаристам і від того часу деякі з них стали говорити між собою українською мовою3. Коли ж того самого року прийшла  черга Шаш-кевича виголосити проповідь  на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також уложив її українською мовою. Крім Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді  того самого дня Юліян Величковський  в Успенській церкві та Микола Устиянович у церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ніколи не дозволив би проповідувати  українською мовою, молоді патріоти подали йому свої проповіді польською  мовою, але вивчили їх і виголосили українською1. Це була перша проповідь  українською мовою, виголошена у  тому храмі.

Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням  історії, етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунтував національні  аспірації українців, поєднавши  сучасне з минулим і традиції самостійності України-Руси, озброїв  національну думку логічними  і тривалими аргументами.

Під впливом  творів Івана Котляревського, Петра  Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Церетелєва, Михайла Максимовича та інших, які  появилися українською народною мовою під російською займанщиною, серед студентської молоді Галичини почав зростати інтерес до української  народної мови. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Олеська, в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини переконалися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів". Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій Україні, своїми збірками народних пісень показали багатство української мови.

Найбільше користі  з того мала "Руська Трійця", яка  в 1833 р. приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою "Син  Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного  пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном та волелюбними ідеями, але  вона так і не з'явилася друком.

Наступного  року молоді студенти підготували нову збірку "Зоря", яка мала загальноукраїнський  патріотичний зміст і закликала  українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опуб­лікувати  її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку вживали в  Російській імперії, і якою вже була надрукована "Енеїда" Котляревського та твори інших письменників. Але  збірку не пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично  загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося надрукувати в Будапешті  тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка  Дністровая". Тут були народні  пісні, оригінальні поезії та статті. "Добір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести визвольний рух, пов'язати його з рухом інших  слов'янських народів".

. І так  "Русалка Дністровая" опинилася  у Львові для вирішення ректорові  духовної семінарії і професорові  моральної богословії у Львівському  університеті, Венедиктові Левицькому, який з останньою посадою зв'язаний  був у тому часі обов'язком  цензора книжок і театральних  вистав у Галичині. Ле-вицький,  запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіскувати весь наклад. Але цього тоді не зроблено  і щойно в 1845 р. знайдено  скриню з примірниками "Русалки  Дністрової" і тоді "високим  розпорядженням президії від  22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці екземпляри, за винятком одного, який належить передати в бібліотеку університету".

Хто ж такий  був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в тому й "Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову" й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути ворогом руської, тобто української мови. Отже, дійсною причиною було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопсь­кою мовою, тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-слов'янську мову — мовою літератури українського народу Галичини. Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кирилицею, якою досі друкувалася вся церковна література, і в додатку до того — фонетичним правописом.

Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'язаний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р. Від  духовної семінарії його мав привітати  молодий теолог Антін Могильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав вірш "Радостное  привитаніє Єго ц. к. Височества Ерц-Герцога  Франц-Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української  мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи по-польськи: "Як можна такою простою мовою  вітати такого достойника?". Це були часи, коли вважали, що не всі народні  мови надаються до літературного  вжитку. Отже, народна мова, незвична азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були головним гріхом "Русалки  Дністрової". Крім того, цензор крилошанин Левицький мусів брати до уваги  й політичні моменти, як на появу  такої книжки зареагують поляки й  російський уряд. І власне внаслідок  того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно удалося поширити заледве  сто примірників.

Але ці, несконфісковані  примірники Русалки Дністрової" започаткували нову епоху в національному  житті на західноукраїнських землях під Австрією, даючи початок новій  літературі, а в парі з тим і  національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв Маркіян  Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній основі й написані поетичною  народною мовою, надрукував у "Русалці  Дністровій". "Писання Шашкевича  робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— писав Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить виразно... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися". Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова Головацького, який також писав вірші за мотивами народних пісень. Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана Вагилевича.