Маштаби і наслідки голодомору
Мільйони людей, які
загинули у 33 р. голодною смертю у часі
і просторі. Про них пам’ятають
ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам’ятають
про загиблих і вікова піраміда народонаселення,
яка складається із сукупностей
людей, народжених у кожному році.
Населення України за станом
на 17 грудня 1926 року у матеріалах
центрального статистичного відомства
кінця 30- х р. оцінюється в
18926 тис. чол. Ця величина на
117 тис. менша від даних, які
публікувалися відразу після
перепису.
Аналізуючи демографічні втрати,
звернемося до обліку народження і смерті,
який вели відділи ЗАГС. В архівному фонді
ЦОНГО.
Дані по Україні
Роки Зареєстровано Зареєстровано
Природній
народжень
смертей
приріст
1927 1184,4 522,6 661,8
1928
1139,3 495,7 643,6
1929
1081,0
538,1
542,3
1930 1023,0 514,7 484,9
1931 975,3 668,2 460,6
1932 782,0 18050,3 113,8
1933 470,7 483,4 88,2
1934 579,1 341,9 417,2
1935 895,0 361,3 533,7
Колективізація привела
до різкого падіння продуктивності
сільського господарства. У 1930 р.
валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т. , у
1931 р. – 18, у 1932 р. – 13. Цього ще вистачило,
щоб прогодувати населення республіки,
однак союзний уряд продовжував встановлювати
для України непомірні хлібозаготівельні
плани. У 1931 році республіканське керівництво
звернулося до Москви з проханням знизити
цифри. Сталін погодився на незначне зменшення
плану, але ще це не могло врятувати ситуацію.
Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні
почався голод.
Кількість померлих від голоду точно
підрахувати. Різні дослідники називали
цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками
Роберта Конквеста, автора книги про радянську
колективізацію і голодомор «Жнива скорботи»,
від голоду померло 5 млн. селян в Україні
і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х
років С. Кульчинський (Україна) і С. Максудов
(США) спробували ці цифри на підставі
щойно розсекречених матеріалів радянської
демографічної статистики. За оцінкою
Кульчинського, прямі втрати від голоду
1933 р. в Україні коливаються в діапазоні
від 3 до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням
зниження народжуваності) – від 4,4 до 5
млн.
На думку Максудова, від
голоду померло 4- 4,5 млн. осіб,
повні втрати становили 5,5-6. дослідники
дійшли висновку, що всі відомі
людству випадки геноциду за
своїми масштабами не йдуть
ні в яке порівняння з тим, що скоїлось
в Українській РСР на початку 30 – х років.
Голод 1933 р. – найстрахітливіший серед
численних злочинів сталінщини.
Аналіз даних демографічної
статистики 30-х років свідчить
про те, що прямі витрати населення
України від голоду 1932 р. становлять
близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933
р. – від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні
витрати, включили зниження народжувальності
під впливом голоду.
“В селі 1933 році померло 600
чоловік, в більшості хат були
мертві. Ховали у домовинах і без них. Урожай
був, але ходили по хатах спеціальні бригади
по викачці хліба, ходили із щупами і шукали
хліб. Я лежала на печі і піді мною було
зерно. Мене зігнали з печі і забрали зерно.
Щоб врятуватись, люди товкли кукурудзяні
качани, варили суп з акації, їли гнилу
торішню картоплю.” (Із спогадів очевидців.)
Голодомор в Україні був
добре продуманий, про це свідчить
політичне рішення не визнавати
голоду і не допустити на
Україну хлібну допомогу з
Заходу. Українські еміграційні
організації на Заході робили відчайдушні
зусилля звернути увагу своїх урядів на
голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашінгтоні
архів Держдепартаменту переповнений
зверненнями з проханням якось втрутитись
у цю справу, захистити український народ.
В липні 1933 року у Львові (тодішня Польща)
був створений Український центральний
допомоговий комітет, який надав нелегальну
допомогу потерпілим на великій Україні
продуктовими посилками.
Була спроба створити міжнародний
координаційний комітет для надання
гуманітарної допомоги на чолі з Віденським
архієпископом кардиналом Унніцером.
На звернення Комітету Червоний Хрест
відповів, що він не може діяти без згоди
уряду тієї країни, якої це стосується.
Представники американських та канадських
українських організацій зверталися до
тодішнього президента США з проханням
надати гуманітарну допомогу голодуючим
на Україні – у відповідь – нічого конкретного.
Уряд США зробив вигляд, що він не знає
про геноцид-голодомор. Дивно, що в розгар
голоду (1933 рік) США встановили з СРСР дипломатичні
відносини, та ще й підписали торговий
договір.
Були й такі, які привселюдно
замовчували голод. Представник
“Нью-Йорк Таймс” у СРСР Волтер
Дуранті був повністю обізнаний
з тим, що діється в Україні.
Однак у своїх статтях він
ні словом не прохопився про цю
трагедію, не бажаючи потрапити у немилість
радянської влади. Він був інтимно входячим
до всіх червоних главарів імперії в Москві.
Стоячи на варті голодомору 1932-33 років,
Дуранті дезінформував увесь світ: “Неправда!
Нема й не було голоду!”
Як не дивно, в цей час
він став лауреатом Пуліцерської
премії “за безсторонні, змістовні
репортажі з Росії”. Але були
мужні кореспонденти – Чамберлін,
Лойонз, Маггерідж, Геріт Джонс.
Їхні кореспонденції-звіти про
голодомор 1932-1933 років правдиво
інформували весь західний світ. Геріт
Джонс, колишній особистий секретар Ллойд
– Джорджа, в березні 1933 року побував на
Україні, пройшовши 40 миль від села до
села в районі Харкова. Про те, що він побачив,
він розповів у Берліні, давши інтерв’ю
представникам преси: “Тисячі людей померли
і мільйони загрожені голодовою смертю”.
Майже в усіх офіційних документах, опублікованих
в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені
трагедії українського народу. У різних
фондах, а найбільше в матеріалах ВУЦВК
збереглися листи , скарги селян. У найвищому
органі влади вони шукали захисту, допомоги,
відновлення справедливості. Писали про
колективізацію, розкуркулення, хлібо-
та м’ясозаготівлю, висилки людей, голодування
сімей. “Внаслідок острої потреби в продуктах,
яких бракує нашому колгоспові, кожного
дня виходить із строю (тобто помирає)
8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти
можливість і надати яку-небудь допомогу
в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей
опухлих. Погане становище з дит. яслями,
кидають дітей. Просимо відповісти на
нашого листа, чи можна розраховувати
на допомогу з району” (уривок з листа
голови колгоспу “Соціалістичні лани”
с.Олександрівки Харківської області).
Упродовж майже всього періоду
голодомору голодуючі були змушені
боротися з лихом сам на
сам, без будь-якої допомоги ззовні.
Лише навесні 1933 року в області почала
надходити мізерна допомога. Її розподіляли
між районами, які було розбито на дві
групи в залежності поширення голоду:
особливо важкі, важкі й такі, що потребують
допомоги. Зрозуміло, що мізерна допомога
не могла жодним чином покращити становище
голодуючих, тому люди гинули масово і
далі. Лише восени 1933 року, коли було зібрано
новий урожай, значно полегшено прес хлібозаготівель,
масовий мор припинився, і села поступово
почали оживати.
Радянський режим заперечував факт
існування голоду. У 1937 році у Радянському
Союзі був проведений черговий перепис
населення. Він виявив величезні демографічні
втрати в Україні, які сталися з попереднього
перепису (1926 рік). Сталін дав розпорядження
засекретити матеріали перепису, а тих,
хто їх проводив – розстріляти. Опубліковані
нещодавно дані перепису 1937 року показують,
що чисельністю населення в Українській
РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на 3
мільйони чоловік. Не можна відкидати
можливості й свідомої фальсифікації
даних щодо смертності з боку місцевих
органів влади, що було досить поширеною
практикою під час голодомору. Через довгі
десятиліття мовчання про голод 1932-1933
років до нас дійшла інформація про більш-менш
точну кількість жертв геноциду в окремих
селах, районах. Майже кожне село, де лютував
голод, втратило половину, або ще більше
свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік
мешканців села залишилось в живих лиш
троє. За підрахунками Роберта Конквеста,
у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло
5 мільйонів чоловік. Група російських
статистиків на підставі середньомісячного
рівня смертності стверджує, що в Українській
РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року
померло 2 мільйони чоловік. Однак є серйозні
підстави вважати цю оцінку заниженою.
За підрахунками нових досліджень число
жертв голодомору в Україні досягає 7 мільйонів
чоловік.
Голод 1932-1933 рр. став національною
трагедією українців. Не можна
не згодитися зі словами Богдана
Кравченка: “Найбільшим досягненням
українців у це десятиліття (30-і
роки) було те, що вони пережили його”.
Окрім очевидних людських втрат та величезного
морального удару, голод завдав невиправної
шкоди українському національному життю.
Він практично знищив старе українське
село з його багатими народними традиціями.
Замість нього з’явилося колгоспне село.
Яке вже ніколи не повстало проти радянської
влади. На декілька поколінь наперед голодомор
1933-1933 років імплантував у свідомість
селянства соціальний страх, політичну
апатію і пасивність. Голод перервав тяглість
поколінь у розвитку української національної
еліти. Голод призупинив “українізацію”
міст Сходу та Півдня України: після нього
поповнення міського населення відбувалося
в основному за рахунок міграції з Росії.
Наслідки голодомору були відчутні до
розвалу СРСР: втеча сільської молоді
з села, зникнення з карти України тисяч
населених пунктів. В українського селянина
появилася неповага до громадської власності,
що призвело до низької продуктивності
праці. Держава, з якими б законами і практикою
вона не була, – не п’яний, що ненавмисне,
з відключеною психікою, замахнувся і
вбив людину. У випадку розправи з Україною
в 1933-1933 роках – по-макіавеллівському
був продуманий кожен крок убивства.