Магдебурзьке право

Висновок до розділу 2

Магдебурзьке право не слід вважати єдиним зводом. Фактично це була узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах різних європейських країн. Найдавніший документ, який змістовно стосується маґдебурзького права – привілей архієпископа Віхмана м. Маґдебурґу від 1188 р., що містив правила процесуального і кримінального права. Міста з маґдебурзьким правом активно використовували загальнонімецьке джерело права – «Sachsenspiegel» («Саксонське зерцало») (1221 – 1225 рр.) та його пізніші аналоги «Швабське зерцало», «Німецьке зерцало» тощо. Зокрема, деякі положення «Саксонського зерцала» вже в XIII ст. ввійшли до правових книг Маґдебурґа, у тому числі в найбільш важливу з них – у «Weichbildvulgata» («Врядувальна книга міської людності»). Незабаром останню було перекладено латинською, польською, чеською мовами.

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВИЙ СТАТУС МІСТ ТА НАСЕЛЕННЯ ЗГІДНО З ПОЛОЖЕННЯМИ МАГДЕБУРСЬКОГО ПРАВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

3.1. Правовий статус міського  населення за магдебурзьким правом

Міська проблематика доби середньовіччя та ранньонового часу України, у вітчизняній історичній науці розроблені недостатньо. Маловисвітленою є проблематика малих міст, які в той період переважали на цих землях. Хоча доволі цікаві праці з історії окремих волинських міст, опубліковані вченими ХІХ ст. – О. Андріяшевим, П. Івановим, Л. Крушинським, П. Батюшковим, Ю. Крашевським, А. Сендульським, М. Теодоровичем, не втратили свого наукового значення й донині. У міжвоєнний період висвітленню цієї проблематики присвятили свої праці українські та польські дослідники О. Баранович, С. Іваницький, А. Яковлєв, С. Кутшеба, І. Яворський, Я. Птасьнік, В. Отамановський. Серед досліджень 1970−1990 рр. заслуговують уваги праці Г. Боряка, П. Саса. Якщо в польській історіографії другої половини ХХ ст. у цьому питанні зроблено доволі багато, то в українській − певні зрушення відбулися лише в останнє десятиліття. У зазначеному контексті слід відзначити ґрунтовну монографію А. Заяця [5, c. 70].

Аналіз наукової літератури дає підстави для висновку про те, що проблематика еволюції магдебурзького права в містах Лівобережної України, особливо малих, є маловисвітленою.

Сучасні дослідники місцевого самоврядування його виникнення пов’язують із бурхливим зростанням міст, яке розпочалося у Західній Європі в Х−XI ст. і тривало впродовж XIII–ХV ст. Тогочасний процес муніципалізму стимулювався спільною дією соціальних, економічних, політичних, релігійних і правових чинників. Так, із розвитком торгівлі міські поселення зростали за рахунок міграції сільського населення до міст. У цей же час зароджується рух міського населення за самостійність від феодальних сеньйорів. У результаті так званих «комунальних революцій», що прокотилися в ХІ−XIІ ст. у Франції, виникло десятки міських комун.

Становлення місцевого самоврядування в Європі в контексті його правового оформлення передусім розглядають через поняття «магдебурзьке право». Магдебурзьке право – це один із видів прав вільних міських общин у середньовіччі, що являв собою систему норм державного, кримінального, цивільного, процесуального права. Його назва походить від сак нського міста Магдебург, хартія якого була зразком для одержання тогочасних міських привілеїв.

Місцеве самоврядування України також пройшло надто складний та досить суперечливий історичний шлях. Започатковані ще у період Київської Русі елементи управління протягом століть постійно зазнавали впливу східної та західної політичних культур, що пояснювалося особливим геополітичним розміщенням держави [10. c. 112].

Лівобережна Україна як невід’ємна складова частина Європи, безумовно, не могла стояти осторонь поширення магдебурзького права в Україні. Після занепаду Галицько-Волинського королівства (1340 р.) розпочалася боротьба за Галичину та Волинь між Литвою і Польщею. Литовський князь Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир – Галичину. З цього часу магдебурзьке право проникає у сусідню Галичину за посередництвом Польської держави, у якій німецьке право було офіційно визнаним. Так, уже 17 червня 1356 р. магдебурзьке право було надане Львову [2]. Щодо Волині, то цей процес розпочався із ХV ст., зважаючи на її перебування у складі Великого князівства Литовського. Укладення в 1385 р. Кревської унії, за умовами якої литовський князь Ягайло став польським королем, відкрило німецькому праву шлях до Литви, до складу якої із середини ХІV ст. входили волинські землі. Цей процес активізувався за часів володарювання великого князя Олександра (1492−1506 рр.). Хоча, на думку окремих науковців, першим українським (відповідно волинським) містом, що отримало магдебурзьке право, був Володимир (1324 р.). Вони посилаються на грамоту Володимирської громади, писаної до громади м. Штральзунд та скріпленої зображенням св. Юрія на коні. З іншого боку, таке твердження не має ґрунтовного документального підтвердження, а тому не може вважатися датою надання магдебурзького права місту. Такої думки дотримувався і М. Грушевський [4, c. 80].

Магдебурзьке право надавалося і т. зв. державним містам: Луцьк, Ковель, Кременець (адміністративним центрам, що не перебували у приватній власності), і приватним, які належали окремим представникам соціальної верхівки – шляхти та магнатів: Рівне, Дубно та ін. Характеризуючи правовий статус міст згідно з магдебурзьким правом, учені вказують на дві їх категорії. До першої належать міста з «повним магдебурзьким правом» – Львів, Кам’янець, Київ, де формувалися міські представницькі органи влади – рада (виконувала адміністративно-господарські функції) і лава (здій-снювала судові функції, зокрема розгляд кримінальних справ). Ці органи зі своїми службами складали міський магістрат, тому такі міста в Україні називали магістратськими. Усі інші міста з «неповним магдебурзьким правом» належали до категорії ратушних. Такі міста складали більшість, у тому й волинські.

Магдебурзьке право надавав великий князь литовським або король польський, і оформлялося це так званими «магдебурзькими грамотами». Суть магдебурзького права полягала в тому, що міське населення звільнялося з-під урядової юрисдикції, місто отримувало можливість запровадження міського самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом, право власності на землю (зазначену у привілеї), пільги ремісникам і торговцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від деяких повинностей на користь держави. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну скарбницю зазначену суму грошей. Частина натуральних повинностей міщан ліквідовувалася, встановлювалися єдині податки з ремесел і торгівлі.

Так, грамотою, виданою польським королем Сигізмундом І про надання Ковелю статусу міста на основі магдебурзького права, дозволялося проводити у місті торги і дві щорічні ярмарки, кожна з яких мала тривати один тиждень, а згідно з привілеєм литовського князя Олександра місту Луцьку дозволено було влаштовувати три щорічні однотижневі ярмарки. Це дало поштовх розвиткові економіки та торгівлі. Німецьке право надавало можливість обирати місцеву владу, вершити суд, оскаржувати несправедливі дії місцевої влади аж до короля [17, c. 70].

Основними юридичними кодексами, які використовували міські судові установи України, були твори польських правників ХVІ ст. Павла Щербича «Право міське магдебурзьке» і Бартоломія Гроїцького «Порядок судів міських». Особливістю магдебурзького права на Лівобережній Україні було те, що певний вплив у них мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, багато з яких базувалися на звичаєвому праві. Все це дало підстави В. Антоновичу ще в ХІХ ст. наголосити на тому, що в Україні не було жодного магдебурзького міста, яке б за своїм устроєм було ідентичним німецькому взірцю чи будь-якому іншому українському місту. Так, на Волині повноваження представницького органу – ради були значно ширшими, ніж у класичному варіанті німецького права, термін її повноважень порушувався. Для прикладу, у Володимирі члени ради (радці) замість установленого правом одного року, перебували на своїх посадах від п’яти до десяти років. Замість обрання війта, який очолював магістрат, міщанами у більшості волинських міст він призначався або державною владою, або власником. А з часом війтівський уряд у містах Волині став спадковим.

Знову ж таки всупереч німецькому взірцю розмежування функцій ради і лави було формальним, що нерідко призводило до формування єдиної колегії – магістрату. Так, у Луцьку в середині ХVI ст. розглядом кримінальних справ займалася міська рада.

Прагматизм і універсальність магдебурзького права, з одного боку, та духовна спорідненість українців з європейською культурою, з іншого, − об’єктивно сприяли швидкому поширенню та укоріненню його на Волині. У 1420 р. магдебурзьке право було надане Перемилю (нині село Горохівського району), 1430 р. – Каменю-Каширському, 1431 р. – Кременцю, 1432 р. – Луцьку, 1440 р. – Ратному, 1501 р. – Литовежу (нині село Іваничівського району), 1507 р. – Рівному і Дубну, 1509 р. – Володимиру, 1518 р. – Ковелю, 1528 р. – Острожцю (нині село Млинівського району Рівненської області), 1531 р. − Порицьку (нині село Павлівка Іваничівського району), 1538 р. – Козину (нині село Рожищенського району), 1540 р. − Торчину і Сомину (нині село Турійського району), 1541 р. – Любомлю, 1543 р. − Фалемичам (нині село Володимир-Волинського району) і Миляновичам (нині село Турійського району), 1547 р. – Берестечку, 1548 р. – Вижві (нині село Нова Вижва Старовижівського району), 1557 р. – Мацейову, Локачам і Свинюхам (нині село Привітне Локачинського району), 1559 р. – Чарторийську, 1563 р. – Жидичину, 1564 р. – Олиці та Соколу (нині село Рожищенського району), 1567 р. – Рожищам [5, c. 122]].

Міста у складі Великого князівства Литовського зберегли український характер, а великі міста, зокрема Луцьк, отримали привілеї, які забезпечували їм розвиток ремесел і торгівлі. З поширенням магдебурзького права швидко розвивалася цехова організація. У кожному місті нараховувалося від кількох до кількох десятків цехів. Так, у королівському трактаті про підтвердження та розширення магдебурзького права Володимиру від 21 жовтня 1570 р. надавалося право «для дотримання порядку в міській обороні» мати цехи, зокрема столярний із малярами. Це перша (поза Львовом) згадка про професійні об’єднання майстрів малярства на українських землях. У Любомлі в 1564 р. нараховувалося дев’ять купців, 26 ремісників, 14 крамарів, 20 пекарів на міському праві. У 1566 р. у Соколі працювало 39 ремісників, що становило 18,7 % населення, серед них були навіть ювеліри, діяло 10 мукомельних млинів і три рудні. У королівському акті 1571 р. був підтверджений цеховий статус луцьких ковалів [9, c. 70]. За даними А. Заяця, в 1624 р. в Острозі вже було 16 ремісничих цехів.

Забудова тогочасних волинських міст, що здійснювалася на засадах європейських урбаністичних досягнень доби Ренесансу, відрізнялася від архітектурних традицій Лівобережної України. Вона була позначена відцентровою системою планування вулиць, прямокутними кварталами, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок. Центром міст була ринкова площа з ратушою і торговельними рядами, від якої променями виходили вулиці, зорієнтовані на міські брами, відповідно до напрямків головних доріг. Радіально-кільцева система планування поєднувалася з прямокутними кварталами.

Слід зазначити, що з часу Люблінської унії 1569 р. й утворення Речі Посполитої, політичні та економічні умови для розвитку волинських міст, особливо малих, погіршилися. Малі містечка, яких було набагато більше ніж великих, хоч і мали свої статути і привілеї, залишалися у феодальній залежності. Так, грамотою, виданою містечку Горохову 26 липня 1600 р., фактично встановлювався порядок, за якого горохівчани залишалися, як і раніше, кріпаками, але тепер уже у «вільному місті». Однак, незважаючи на це, процес надання німецького права волинським містечкам тривав: 1585 р. – Остріг, 1600 р. – Горохів, 1638 р. – Опалин (нині село Вишнівка Любомльського району), 1693 р. – Любешів, 1759 р. – Турійськ.

Крім того, у Речі Посполитій магдебурзьким правом максимально скористалися польські колоністи, яким воно надавалося без будь-яких застережень. Самоврядування ж українського міщанства штучно обмежувалося різними заборонами, для українців уводилися принизливі обмеження у міських правах (місця проживання); права займатися окремими ремеслами; обіймання посад у міському самоуправлінні, що проіснували аж до середини XVIII ст. Тоді як управління містами віддавалося полякам, українцям діставався лише невеликий квартал для помешкання. У містах виникали цілі квартали або вулиці, на які не поширювалося міське самоврядування. Так, Луцьк як центр воєводства, за даними подимного реєстру 1662 р., поділявся на такі юрисдикції: королівську, міську, луцьких прелатів (католицьких і уніатських) «та інші різні юрисдикції» – національні, світські та духовні, які мали власну адміністративно-судову владу [11, c. 45]]. Все це підсилювало соціальне і національно-релігійне розшарування та загострювало протистояння між православними жителями міст і католиками.

Загалом тодішнє економічне становище міщан було надзвичайно складним через різноманітні заборони й обмеження політичного та культурного характеру. У таких умовах реальна міська влада зосереджувалася в руках некорінного населення. Це призвело до того, що навіть у найбільших містах

України не було сформовано економічно сильної і політично впливової української міської верстви, на відміну від західноєвропейських країн, де міське населення заклало підґрунтя соціально-економічних перетворень, створення нового буржуазного суспільства.

Історичні оцінки поширення магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не були однозначними. В історико-правовій літературі XIX – першої половини ХХ ст. велися широкі дискусії щодо наслідків запровадження магдебурзького права в Україні. Українські історики та юристи Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Р. Лащенко, Л. Окіншевич, І. Крип’якевич негативно оцінювали це право, вбачаючи в його запровадженні причину порушення єдності традиційної української громади. Натомість В. Антонович, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, А. Яковлів позитивно оцінювали його вплив на розвиток українських міст.