Магдебурзьке право

У 1620 році магдебурзьке право одержало місто Стародуб (тепер Російська Федерація), 1623 року - Чернігів, 1627 року - Ніжин, а 1666 року - Погар [Ю.с.45-53]. Полтава отримала привілей у 1752 році від останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, а Новгород-Сіверський - 1758 року. Окремі дослідники вважають, що привілей для Полтави 1752 року був повторним. Магдебурзьке право мали н інші привілейовані міста Лівобережної України -Почеп. Остер. Млин. Козелець та ін. [9,с.391-402].

Поряд Із наданням траплялися н випадки позбавлення магдебурзького права, наприклад, у Білій Церкві 1589 року, коли міщани надали зброю і продовольство козакам. Магдебурзьке право тут відновили на прохання війта лише через 30 років. Схожі випадки 1595 року зафіксовано у містах Корсуні та Брацлаві[11.с.297].

Отже, поширення магдебурзького права у Центрально-Східній Європі пов'язують Із кількома факторами. Зокрема це спільні риси у розвитку міст на даних територіях та швидкість розвитку нових торгівельно-ремісницьких центрів. Правителі Центрально-Східної Європи сприяли наданню містам магдебурзького права, яке підвищувало їх соціально-економічний статус та збільшувало доходи державної казни

Іншою передумовою став середньовічний правовий принцип, за яким кожна особа могла жити за законами своєї батьківщини. На його основі німецькі колоністи з Саксонії, що переселилися у Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину та Україну, використовували власне право. Третьою причиною поширення магдебурзького права у слов'янських землях стали спільні риси між слов'янським та німецьким правом [12.с.129-130 ].

2.2. Географія поширення  та джерела магдебурзького права

Землі України в кінці XVI – першій половині XVII ст. займали особливе місце у відносинах між Річчю Посполитою та Московським царством. Знаходячись на кордонах двох держав вони постійно переходили із рук в руки. Користуючись «смутою» в Московському царстві Річ Посполита приєднала до свого складу смоленські, новгород-сіверські та чернігівські землі, які остаточно були закріплені за нею Поляновським мирним договором 1634 р. Ці території мали стратегічне значення для Речі Посполитої. Включення їх до складу держави дозволило захистити східні кордони від нападів татар, а освоєння багатих природних ресурсів регіону принесло значні прибутки.

Зазначені території мали різні рівні економічного розвитку. Північна частина Лівобережної України була порівняно густіше заселеною і включала більше населених пунктів, зокрема, такі міста як Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Почеп, Остер і Любеч. Південна частина, навпаки була, мало заселеною, а її населення проживало переважно у слободах [27, c. 80].

Приділяючи особливу вагу цим територіям уряд Речі Посполитої намагався привернути до себе симпатії місцевого населення шляхом надання йому різних пільг та привілеїв. Звичайною формою цих привілеїв було жалування магдебурзького права містам і містечкам, а також надання пільг зі сплати податків та відбування повинностей у новозаснованих містах.

Така практика добре себе зарекомендувала на білоруських землях, де з розвитком міст, як центрів ремесла й торгівлі, утворився прошарок купецтва, що вів зовнішню і внутрішню торгівлю, а також склалися економічні й торгівельні зв’язки, що об’єднали міста Білорусії в єдину економічну систему. Оскільки у XVI ст. податки з міст і митні збори з торгівельних операцій стали важливим джерелом поповнення королівської скарбниці, сприяння економічній діяльності міст було помітним елементом міської політики уряду та великих землевласників. Тому містам Лівобережної України, які повинні були стати опорою влади Речі Посполитої в цьому регіоні, видавалися грамоти на магдебурзьке право й інші привілеї, що сприяло швидкому зростанню населення міст і його економічної діяльності.

Значний внесок у дослідження питань пов’язаних з поширенням магдебурзького права в міста Лівобережної України зробили Д.І. Багалій, М.П. Василенко, Н.П. Ковальський та інші дослідники. Проте у своїх дослідженнях вони зосередили головну увагу лише на окремих аспектах проблеми. Так, взявши за джерело магдебурзькі грамоти, Д.І. Багалій дослідив структуру міських органів влади, сферу їх повноваження та місце у системі державних органів влади Речі Посполитої. М.П. Ковальський приділив головну увагу дослідженню видової характеристики магдебурзьких грамот. Метою даної статті є висвітлення питання умов поширення магдебурзького права містам і його ролі в формуванні правового статусу станів, зокрема міщан Лівобережної України, які недостатньо вивчені.

Аналіз магдебурзьких грамот, показав, що пожалування магдебурзького права містам Лівобережної України відбувалося у два етапи: 80 – 90 рр. XVI ст. і 20 – 30 рр. XVII ст.

Поразка Московського царства у Лівонській війні дала змогу Речі Посполитій колонізувати територію Середнього Подніпров’я на Лівобережній Україні, на якій згодом було відроджено місто Переяслав і засновано міста Лубни та Пирятин [6, c. 88].

Першим на Лівобережній Україні отримало магдебурзьке право місто Переяслав. У 1585 р. король Стефан Баторій видав привілей київському воєводі Костянтину Острозькому, яким жалував «в панстве нашом на Украине, за Днепром городище, местце пустое, называемое Переяславль» і дозволяв «замок збудувати, места и села людьми осаживати… яко тем всем людям з ласки нашей надаем право Немецкое называемое Майдебурское». На початку грамоти зроблено наголос на головних причинах необхідної колонізації, зокрема першою з них виступають часті напади від татар. Для запобігання розоренню південних територій Речі Посполитої Стефан Баторій у привілеї зазначав, що «на Украине при границе земель простороних досить немало месць пустых, а к будуванию замъков и осаженью людьми пристойных …. есмо тамтые места пустые будоваты, людьми осаживати, от наездов неприятельских панством и подданимъ нашимъ за помочью божою оборону чинити». Другою причиною виступає необхідність економічного розвитку даного регіону з якого державна скарбниця не отримує доходів.

У 1592 р. князь Сигізмунд ІІІ на ім’я князя Олександра Вишневецького, старості черкаському, канівському, любецькому і корсунському, видає привілей на заснування міста Лубни у «врочыщу Любне, … на власной маетности своей вечистой … для убезпечения и заслоны панств коронных подлуг прав посполитых тверджу замок потребне будует и место садит и закладает… и право Майдоборское и вольность мейскую надаем». Як і в привілеї для міста Переяслав тут також повторюються основні причини заснування міста – захист від татар і необхідність економічного розвитку регіону. У цих і наступних грамотах особливо наголошувалося на необхідності освоєння значних масивів території. Так, новозаснованим містам жалувалися прилеглі до них території «з грунты вшелякими, з городищами, селещами, з реками, водами, боры, лесы, пущи, дубравами, с польми, з ловы звериными, рыбными и вшеляким пожитками». Усім жителям вищезазначених міст надавалися пільги у сплаті податків і відбуванні повинностей на 30 років [10, c. 70].

Освоєні території жалувалися у володіння Костянтину Острозькому і князю Олександру Вишневецькому та їхнім дітям і онукам, однак після смерті останніх, ці землі переходили у власність держави. Слід зазначити, що пожалуване магдебурзьке право було обмеженим і міське життя багато в чому залежало від його власника. Так, «при обиранье войта и уряду местского подаванье, фундованье и опатренье ни откого иншого бытии не маеть, только от менованого княжати Констентина Острозского».

В 20 – 30 рр. XVII ст. пожалування магдебурзького права здійснювалося залежно від інших обставин. За Деулінським перемир’ям 74 а1618 р. до Речі Посполитої відійшли чернігівські, новгород-сіверські і смоленські землі, з такими містами як Смоленськ, Дорогобуж, Ярославль, Серпейськ, Трубчевськ, Неволь, Себеж, Красне, Стародуб, Попова Гора, Почеп, Новгород-Сіверський, Чернігів, Мглин, Моровськ, Монастирище, Остер, Ніжин та ін.

У магдебурзьких грамотах, які були пожалувані містам Стародубу, Чернігову, Ніжину, Липовому Городищу, Гоголіву, Мглину, Миргороду, Остру, Чигрин-Дубровську та Кролевцю з 1623 по 1644 рр., зазначався їх особливий прикордонний статус. Тому, окрім звичайних повинностей, які покладалися на магістратські міста Речі Посполитої, на міщан зазначених міст покладалася відповідальність за спокій на кордоні: «смотреть тщательно дабы покой тек з соседи яко из пограничними людьми, а именно з Москвой ненарушим был, так чтоб никаким московским людем защиты небыло, также граници их пустошены небыли».

Слід зазначити, що міста Лівобережної України набули магдебурзьке право як від королів Речі Посполитої, так і приватних осіб. Міста Стародуб, Чернігів і Ніжин отримали магдебурзьке право від короля Речі Посполитої Сігізмунда ІІІ. Для кращого розвитку торгівлі й ремесла міщанам було надано низку пільг, які повинні були стимулювати економічний розвиток зазначених міст. Однак найважливішим було те, що жителі цих міст «все месчане, купци и ремесники, шинкари и перекупне» вилучалися з під юрисдикції королівських старост і передавалися під управління міського уряду – магістрату, влада якого поширювалася ще й на приїжджих купців, ремісників й «іншої міської забави люди», а також на шляхтичів, службовців й козаків, котрі почали б займатися міськими промислами. Як зазначав акад. Д.І. Багалій, зміна підлеглості при проведенні її в життя зустрічала великі перешкоди з боку шляхти, оскільки вона мала особливі права й владу в Польсько-Литовській державі, а тому ні за яких обставин не хотіла визнавати над собою владу магістратів [13, c. 96].

Міста Липове Городище, Гоголів, Мглин, Миргород, Остер, Кролевець також отримали магдебурзьке право від королів польських, але за клопотанням приватних осіб (власників міст). Міста Липове Городище, Гоголів і Остер були відносно віддалені від кордону, тому головною причиною надання їм привілею був економічний чинник. Для прикордонних міст Мглин, Миргород і Кролевець повторюється мотивація необхідності захисту кордонів, надання магдебурзького права повинно було забезпечити їх економічну, а разом з тим і оборонну міць.

Магдебурзьке право найчастіше відповідало інтересам міщан, які становили основну частину міського населення і були рушійною силою економічного розвитку. Тому не поодинокі були випадки, коли населення міст зверталося до власників міст з проханням надати їм магдебурзьке право. В таких випадках обсяги пільг, податків, повинностей та правового становища міщан визначалися його власником у кожному випадку окремо і багато в чому залежали від місця розташування міста, його розмірів і ролі, яку воно мало відігравати в регіоні. Так, у грамоті, наданій князем Єремією-Михайлом Вишневецьким населенню м. Чигрин-Дубровськ у 1636 р., зазначалося «просили меня мещане мои чтобы ми права и вольности так яко и иным городов надать». Населення міста було на 20 років звільнено від сплати податків «а висидевши двадцать лет на свободе отдавать и отправлять имели» [5, c. 111-112].

Оскільки м. Чигрин-Дубровськ було прикордонним містом, на міщан покладалась ще й функція прикордонників. У привілеї окремим пунктом зазначено «к обороне города и креп ости все надлежат имеют» і якщо хтось із жителів ухилявся від цієї повинності на нього накладався штраф. Окрім того міщани повинні були контролювати непорушність кордону.

Вся влада в м. Чигрин-Дубровськ належала князю Вишневецькому, чи його наміснику. Міщани були позбавлені права самостійно обирати міський уряд, мати власний суд і збирати кошти на міські потреби. Всі дії, що стосувалися міського життя, як то вибори до міських органів влади, збір податків на користь магістрату та ін., здійснювалися лише із санкції князя Єремієї-Михайла Вишневецького «а кто тому противился смертию казнить быть имеет».

Найбільш важливою особливістю використання магдебурзького права міщанами є їх намагання виокремитися у самостійну соціально-економічну одиницю, що мало узгоджуватися з державним ладом Речі Посполитої, де кожному стану відводилося певне місце у соціальній ієрархії. Кожен стан являв сталу групу населення з відповідними правами й обов’язками, а також становими органами влади.

Органом самоврядування міщан був магістрат, на чолі якого перебував війт. На відміну від інших привілейованих міст Речі Посполитої посада війта в містах Лівобережної України не була виборною. У всіх містах і містечках, яким було пожалувано магдебурзьке право, війт призначався королем, чи власником міста. Лише після входження Лівобережної України до складу Московського царства міщани отримали право самостійно обирати війта та інших міських урядників. Війтом, зазвичай, ставав місцевий староста, який обов’язково мав бути католиком. За грамотами бурмістри, лавники і райці в містах Ніжині і Чернігові повинні були обиратись як з католиків, так і з православних, тоді як у м. Стародубі на ці посади мали право бути обрані лише католики або уніати18. На війтівство переважно призначалися місцеві старости (обов’язково католик), які після обрання зосереджували у свої руках військову й цивільну владу. Призначення старост на посаду війта пояснюється тим, що оборона міста чи окремої ділянки кордону не могла бути ефективною за умови коли цивільна і військова влада були представленими різними людьми. До обрання першого міського уряду й принесення війтом присяги, містом керував королівський ревізор. Офіційною мовою діловодства у містах була польська мова, а в м. Стародуб – латина.

Бурмістри, райці й лавники повинні були обиратися міщанами із свого середовища. При цьому, релігійний чинник у при виборах до магістрату в деяких містах відігравав вагому роль [28, c. 78].

У м. Стародуб на всі посади в міському уряді могли претендувати лише католики і греко-католики, а в м. Чернігів католики і православні мали рівні права20. Функції міських урядників у грамотах викладено недостатньо, оскільки, вони були добре сформульовані у правових кодексах «Speculum Saxonum» i «Porządek sądow», якими користувалися уряди міст Речі Посполитої, з магдебурзьким правом.

Щодо апеляції на суд війта, лавників і бурмістрів у справах більш, ніж на 50 злотих, міщани, м. Ніжин і Стародуб мали право звертатися до короля, тоді як мешканці м. Чернігів – спочатку апелювати до суду королевича Владислава, який був адміністратором замків Сіверщини, а далі – до короля.

Права міщанина могли набути особи, які: були особисто вільні і проживали у місті на момент надання йому магдебурзького права; придбали в місті земельну ділянку, будинок чи будь-яку іншу споруду; бажають займатися торгівлею чи ремеслом у місті [8, c. 145].

Особи, які переходили до стану міщан, повинні були скласти присягу на вірність місту та бути внесеними до міських книг. Ці основні принципи зберігалися впродовж другої половини XVII – і до 80-х рр. XVIIІ ст.

Надання магдебурзького права містам Лівобережної України мало позитивне значення для економічного розвитку регіону. Збільшується чисельність населення у привілейованих містах. Зокрема, факт, що міщани м. Переяслав у 20-х роках XVII ст. для оборони міста повинні були власним коштом спорядити 200 коней, свідчить, що місто, відроджене лише 40 років тому, економічно зміцніло, а його населення могло виконувати не лише повинності, які були покладені на нього, а й додаткові на випадок надзвичайних подій. Переписні книги 1666 р. свідчать, що у містах Переяславі було 274 двори, Острі – 139, Лубнах – 205, Ніжині – 643, а в Стародубі – 91127.

Таким чином надання магдебурзького права містам Лівобережної України відбувалося у два етапи. Якщо під час першого етапу 80 – 90 рр. XVI ст. Річ Посполита надавала магдебурзьке право новозаснованим містам, то під час другого етапу 20 – 30 рр. XVII ст. магдебурзьке право надавалося містам, що були відторгнуті від Московського царства. Закріпивши за Поляновським мирним договором значні території Річ Посполита намагалася їх зберегти назавжди. Однак побоюючись, що Московське царство пред’явить претензії на ці території в майбутньому, держава надавала містам цього регіону особливі привілеї і цим самим заручалася підтримкою місцевого населення. Така політика себе виправдала. Міста регіону успішно розвивалися і збільшувалася чисельність населення в них. Відповідно зростали надходження до державної скарбниці. Проте Річ Посполита змогла володіти цими землями тільки до початку Національно Визвольної війни 1648 – 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Однак, за цей час магдебурзьке право змогло вкоренитися в містах настільки, що всі наступні політичні, економічні й соціальні перипетії не змогли його ліквідувати.