Магдебурзьке право

У дійсності, введення магдебурзького та іншого права в містах було покликано відвернути населення і розвинути у нього приватні корисливі інтереси.

За допомогою магдебурзького права можливий розвиток громадської думки локалізовався в рамках окремих міст, що не дозволяло їй надавати значного впливу на деспотичну влада царів та правителів.

Оскільки організація міського життя не виходила за межі феодальної залежності, магдебурзьке та інше німецьке право дозволяло зберігати політичний устрій, наповнювати державну казну і, фактично, не накладало ніякої відповідальності на центральну владу за життєдіяльність міст.

Причина неприйняття східнослов'янськими феодалами норм і духу німецького права пояснюється досить просто. У ті часи Німеччина не була цільною державою, а являла собою щось на зразок федерації окремих міст (фактично, міст-держав) і їх околиць. У німецькій традиції міст була незначна залежність від центральної влади, і вони володіли широкими права і повноваженнями. Суспільно-політична вільність міст не влаштовувала німецьких князів, але зате їх цілком влаштовувала економічна активність городян [3, c. 15].

Існувала велика різниця у відношенні до німецького права між німецькими і слов'янськими містами. Німецьке самоврядування виникло в містах, і німецьким князям доводилося рахуватися з його традиціями на своїх територіях, а слов'янам німецьке право нав'язувала центральна влада; німецькі городяни звикли покладатися на себе, а слов'яни покладалися на милість князів і королів.

Висновок до розділу 1

Історія свідчить, важливим етапом процесу становлення організації міських жителів як зовнішньо оформленої системи суспільної регуляції стає формування середньовічного міського права–магдебурзького права. Не дивлячись на те. що як «самоврядування» цей тип управління може бути охарактеризований до певної міри умовно, це перша історична форма (модель) організації влади. Ні імунітет, ні ринок, а міське право на основі норм магдебурзького права є поєднанням юридичних наслідків різних аспектів суспільного життя, утворює місто (а не поселення). Його отримали міста, оформлюючись так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль статутів (хартій) західноєвропейських міст.

Історія інститутів і органів суспільної самоорганізації феодальної епохи (магдебурзьке право) знаходить подальший розвиток в інших формах самоврядування, є передісторією становлення сучасного місцевого самоврядування. В умовах розбудови демократичних Інститутів громадянського суспільства в Україні корисним є аналіз історії виникнення та джерел магдебурзького права, прав міст, що користувалися цим правом, їх органів влади, впливу магдебурзького права на розвиток Української держави, її правової системи, а також узагальнення відповідного позитивного і негативного історичного досвіду.

РОЗДІЛ 2

ПОШИРЕННЯ МАГДЕБУРСЬКОГО ПРАВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

2.1. Особливості поширення  магдебурзького права у слов'янських  народів

Магдебурзьке право є однією із найвідоміших систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні, соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалася у Центрально-Східній Європі, відтак і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування - на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства. Великого князівства Литовського. Речі Посполитої та Російської Імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII - на початку ХГХ століття.

Однак, не зважаючи на широке застосування магдебурзького права в Україні, воно є не в повній мірі дослідженим у вітчизняній історико-правовій науці. Все це засвідчує про необхідність опрацювання та вивчення магдебурзького права в ракурсі історико-правового досвіду для удосконалення діяльності державних органів влади, місцевого самоврядування в сучасній Українській державі. Відтак, зазначені обставини актуалізують дану проблематику у сьогоденні [15, c. 123].

Слід наголосити, що магдебурзьке право є різновидом німецького міського права й пов'язане зі створенням та розвитком німецьких і європейських міст. Воно було впроваджено на українських землях разом з появою німецьких колоністів. Перші німецькі колоністи з'явились на території України ще XII ст. У 1234 - 1244 рр. Німецькі сільські колонії були створені над річками Дунайцем і Попрадом на Лемківщині. Значно збільшилася кількість німецьких колоністів на території Галицько - Волинської держави, коли король Данило Галицький, після навали кінноти хана Батия у боротьбі з монгол о-татарами, поляками, литовцями й угорцями, зробив ставку на спорудження добре укріплених міст. Він заохочував переселення німецьких колоністів різними привілеями, бажаючи також пожвавити торгівлю та підвищити економічний статус держави. Тогочасний літописець писав: «Німці з Силезії, Саксонії та Рейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувались або будувались заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало» [1,с.843].

Першим українським містом, яке отримало магдебурзьке право на основі існуючого привілею, стало місто Новий Сонч на Лемківщині (воно належало Польщі). У 1339 ропі останній галицько-волинськнй князь Болеслав Юрій П Тронденович наддав магдебурзьке право місту Сяноку. Цей привілей уперше опублікував професор Бреславського університету Р. Роепель. У привілеї князь також дозволив провести локацію міста війтові Бартку. Привілей написано латинською мовою. За змістом та структурою він відповідає документам, що видавалися керівниками інших європейських держав у випадку надання магдебурзького права, а також засвідчує відповідну правову освіту писаря Галицько-Волинської держави. Серед міщан згадувались українці, угорці, поляки та німці [З.с.82].

У свою чергу, про можливість надання Львову магдебурзького права стверджують більшість українських дослідників [4. с.67 - 69]. Ще один аргумент, про який мало згадується. - більшість населення тогочасного Львова становили німці, зацікавлені у самоврядуванні міста за німецьким зразком. Польський дослідник А. Янечек стверджує, що за даними міських книг вони становили понад 70% мешканців міста. Німецькі науковці наполягають на кількості, що досягає 80% до середини XV ст. Упродовж XIV - XV ст. у нормативно-правових актах вживали переважно німецьку назву міста - Лемберг. Усе це дає підстави стверджувати, що у Львові в останні роки існування Галицько-Волинської держави створено самоврядування на основі магдебурзького права з війтом і радниками, яке. можливо, поширювало юрисдикцію на всіх мешканців міста. На думку М. Грушевського, у першій половині XIV ст. німецьке право було загальновідомим на території Галицької України [2,с.22б].

У 1356 році король Казимир Ш Великий надав Львову привілей про магдебурзьке право. Завдяки цьому місто вивільнено з-під влади каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних та інших службовців. Мешканці були підзвітні перед війтом. Війт, своєю чергою, відповідав перед королем або старостою, якого той призначав. Магдебурзьке право поширювалося на всіх мешканців міста: вірмен, русинів, єврей, татар та сарацинів. Для поліпшення матеріального стану міста йому надано 70 франконських ланів у лісах, виноградниках, ланах і пасовиськах. Відтак, українські дослідники Т. Гошко і М. Капраль вважають привілей 1356 року повторним, так званим релокційним документом [5,с.27;б,с.41].

Після Львова король Казимир ІІІ Великий надав магдебурзьке право ще низці міст і сіл Галичини, що увійшли до склад)' Руського Королівства, таку назву носили західноукраїнські землі до 1434 року у складі Польського королівства. Крім того, сюди можна додати населення Лемківщини. Підляшшя й інших українських етнічних територій, розміщених за межами зазначених польських воєводств і князівств.

На Лемківщині локація на основі магдебурзького права відбулася наприкінці ХІП - початку XIV ст. До 1370 року було надане магдебурзьке право місту Коломиї та селу Винничкам.

Зі смертю Казимира ІІІ Великого завершився своєрідний перший етап локації українських міст і сіл за магдебурзьким правом у складі Польщі.

Політику локації українських міст на підставі магдебурзького права продовжив король Владислав Ягайло. який після підписання польсько-литовської Кревської унії у 1385 році та одруження з Ядвігою став главою об'єднаної держави і засновником нової королівської династії Ягеллонів. Так. у 1393 році магдебурзьке право отримує місто Жидачів. у 1397 - місто Щирець. Наприкінці XIV - на початку XV ст. значно збільшується кількість сіл Галичини, котрі переходять на магдебурзьке право. Наприклад, у 1418 році його одержало село Добрівляни біля Дрогобича, м. Долина, у 1421 році - с. Блажів, у 1422 році -с. Вуйковичі, у 1423 році - с. Вільшана, у 1431 році - м. Стрий. Отже, на початку XV ст. разом із містами, яким надано магдебурзьке право, збільшується кількість сіл на Холмщині та Підляшші.

У 1469 році магдебурзьке право одержало місто Бібрка. де у привілеї зазначено, що тут скасовується руське (українське) та польське право і встановлюється тевтонське (магдебурзьке).

На відміну від інших українських земель у Галичині, поряд з містами магдебурзьке право було чинне і в селах. Це було пов'язане із значно швидким його поширенням на західноукраїнські землі та наявністю тут німецьких колоністів [6, c. 147].

Керівниками сіл, що використовували магдебурзьке право ставали солтиси, у їх руках зосереджувалася адміністративна і судова влада. Першими солтисами сіл Галичини, котрі використовували магдебурзьке право, були німецькі колоністи.

Найвищий рівень розвитку магдебурзького права на західноукраїнських землях відбувся впродовж XIV - першої половини XV ст. Правовий статус сіл магдебурзького права Галичини частково обмежили у середині XV ст. після виступу солтисів та втручанням органів державної влади І шляхти у діяльності сіл.

Як бачимо, поширення магдебурзького права на українських землях було пов'язане із загальноєвропейськими тенденціями розвитку міст та заселенням німецьких колоністів, котрі з'явилися на території Галицько-Волинської держави.

У свою чергу, на українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, магдебурзьке право почало поширюватися трохи пізніше і не такими швидкими темпами. На розвиток магдебурзького права у Великому князівстві Литовському, зокрема на українських землях, чималий вплив мав Бельський привілей 1564 року, підтверджений актом Люблінської унії [7,с.74].

Отже, у 1503 ропі Великий литовський князь польський король Сигізмунд І видав локадінно-магдебурзький привілей для міста Тучина. а 1513 року надав владиці берестейському та володимирському Никифорові магдебурзький привілей на локацію міста Квасова. але ця локація була невдалою. У 1514 році привілей на локацію міста за кульменським (різновид магдебурзького) правом присвоїли місту Дорогобужу. У 1518 році князь Василь Сангушко отримав привілей, за яким він мав провести локацію Ковеля за магдебурзьким правом. Власник міста Покидька - Олександр Збаражський отримав 1532 року привілей на запровадження магдебурзького права. Міста Комер (1610 р.), Княгин (1580 р.), Локачі (1611р.) перевели на магдебурзьке право їхні власники. У 1540 році Сигізмунд І видав для луцького єпископа привілей на локацію міста Торчина на основі магдебурзького права, а 1559 року це право одержало місто Берестечко, 1562 року - Торговиця. 1564 року - Олика, 1600 року - Горохів, 1616 року – Хлопатин [7,с.4б-56]. Треба зазначити, що більшість волинських міст, яким надано це право, були приватновласницькими. Так, 1598 року магдебурзьке право присвоєно місту Колкам, власником котрого був берестейський воєвода Андрій Лепринський. У 1583 році Констянтин Острозький наддав це право місту Козятину, що підтвердив королівський привілей. У 1590 році власник Нового Малина - Вацлав Єлович-Малннськнй надав йому магдебурзьке право, що також підтверджено королівським привілеєм [7,с.59-61].

У 1631 році князь Григорій Четвертинський одержав привілей на заснування міста на вільних землях, якому дали назву Базилія із наданням йому магдебурзького права. Того ж року, магдебурзький привілей одержало місто Кашовоград. власником якого був Ян Косовськнй.

Стосовно Києва, як вказує сучасна російська дослідниця Т. Круглова. магдебурзьке право було впроваджено 1498 року, однак певні привілеї були надані ще 1494 та 1497 років. Наступною стала грамота 1514 року, за якою Сигізмунд І - Великий литовський князь і водночас польський король підтвердив привілей Великого князя Олександра про надання місту магдебурзького права, значно розширивши права киян [8.с. 126-128]. Окрім того, литовські князі й королі Речі Посполитої видали ще низку нормативно-правових актів, які регулювали діяльність органів міського самоврядування Києва до введення його у склад Московського царства.

Зауважимо, що велику кількість міст Волині, яким надано магдебурзьке право, становили міста, котрі були власністю родини Острозьких (вона володіла основними маєтками і була фактичним володарем цієї території). Варто наголосити, що під Волинню маємо на увазі не лише сучасну Волинську область України, а територію, яка належала до склад)' Волинського Воєводства Великого князівства Литовського, а згодом - Речі Посполитої. Серед міст власності Острозьких, яким надано магдебурзьке право - Смолдерев (1596 р.), Кузьмин (1517 р.), Красилів (1517 р.), Чернехів (1529 р.), Сурож (1599 р.), Коломищиці (15б1р.)[7,с.б2].

Приватновласницьким містам магдебурзьке право надавали й інші магнати. У 1560 році князь Андрій Вишневецький отримав локаційно-магдебурзький привілей для міста Вишнівця, його брат Констянтин - для міста Дорофіїва. 1563 року на основі привілею Великого Литовського князя - міста Андріїва (Нового Вншнівця) та містечка Попівці (локація останнього виявилася невдалою) [7, с. 73 – 77]. У 1583 році князі Яким і Михайло Заславські одержали королівський привілей на магдебурзьке право для Нового Заслава. 1633 року Юрій Заславський мав привілей для міст Фоненова І Славути [ 7,0.82-87].

Треба вказати що на відміну від Галичини, де на магдебурзьке право переходили здебільшого Існуючі населені пункти, на Волині чимало міст, котрі здійснювали самоврядування цим правом, утворювалися на вільних незаселених землях. Усі привілеї на магдебурзьке право містам Волині до середини XVI ст. написано староукраїнською мовою - державною мовою Великого князівства Литовського.

На Лівобережній Україні магдебурзьке право стало поширюватися у середині XVI ст. Першим містом Лівобережжя, яке отримало магдебурзьке право, став Переяслав (1585 р.) - на основі привілею короля Стефана Баторія. Привілей видано на ім'я власника Костянтина Острозького, де зазначено, що він на пустій місцевості в городищі Переяславі мав право будувати міста і села. Щорічно в місті можна було проводити двотижневі базари, три ярмарки. Поселенці мали податкові пільги впродовж ЗО років, що було найбільшим терміном, який траплявся на українських землях. Привілей надавали для поліпшення економічного стану міста та розбудови фортеці у боротьбі з татарськими нападами [9,с.388-389].