История восточных единоборств

Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини - власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села частину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ більший, ніж піші селяни.

Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей. Піші господарства - 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. В Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській - 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні - 7,5 і 9,25 % [10, с.258].

Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1 % у гірських карпатських селах - 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини) [10,  с. 260].

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податків необхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) - для сім ї. Отже, більшість селян України не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додаткових заробітків.

Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками».

Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінська забороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки після повного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля для посіву озимих.

Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.

Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки - прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.

Багато таких видів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокрема місцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прясти нитки і вал, ткати і білити полотно.

Одним з найтяжчих видів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах, число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщики експлуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщину одночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривали селян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників з мізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктами харчування.

Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку - на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промислового підприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя. [13, с. 230].

Часто поміщики, влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, які продовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собі поміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більше одержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбували панщину на підприємствах [23, с. 85].

Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей.

Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов'язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов'язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.

Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого - солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні. Працюючи майже цілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні і грошові побори [12, с.148].

Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів.

За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючи своє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів. Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість та непідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини [14, с. 246].

Під час польського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на Правобережній Україні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання мало революційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідації кріпосництва, ні забезпечення селян землею. Ось чому селяни лишались осторонь від цієї «консервативної революції», вважали її з самого початку за «панську справу» і під виглядом боротьби з польськими «бунтівниками» селяни вели боротьбу проти кріпосного гніту. Антикріпосницькими виступами селян під час польського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинської губерній [2, с. 105-112].

Незважаючи на постійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання 180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух на Правобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступ на Україну, особливо на Правобережжя.

З кінця 30-х років Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д. Бібікова (1838 - 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодо колоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівським генерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). Південною Україною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 - 1844 рр.).

Для підсилення армії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. було створено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисяч селян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків, конфіскованих під час польського повстання. [28, с. 357].

Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов`язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові. [19, с.147].

Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей.

Все це ще більше зміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив його адміністративного і судового апарату.

Наляканий селянським рухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведення інвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, з одного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, з другого - створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху.

1.2. Сутність та особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр.

Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.

На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов'язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов'язковим для правобережних поміщиків [3, с. 146].

26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.

Суть інвентарних правил сходила до такого:

1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;

2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.

Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди - тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові - два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;

3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.

Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів» і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов'язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартових днів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік [32, с.89].

У зв'язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян [27, с.25].

Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті було зареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійних порушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостей про розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість нею селян.