История восточных единоборств

Відповідно до реформи, за поміщиками Правобережної України закріплялось 7 638,3 тисячі десятин, або 65,3% всієї кількості землі, а за селянами - тільки 4 060 тисяч десятин, або 34,7%. В середньому на душу в них припадало по 1,2 десятини, але фактично основною частиною надільної землі користувались тяглі селяни.

Взагалі інвентарні правила не поліпшили та й не могли істотно поліпшити становище селян. Не враховуючи кількості необхідної для селянського господарства надільної землі, вони не встановлювали співвідношення між розміром наділу і повинностями, які вимагались від селян. Часто повинності селян перевищували попередні розміри, а наділи залишались без змін або навіть зменшувались. Поміщики, не задовольняючись навіть тими високими нормами експлуатації, які були узаконені інвентарями, постійно порушували їх, змушували селян виконувати надмірну панщину. На випадок скарги селян поміщики «доводили», що не вони, а селяни порушують інвентарні правила. [8, с.83].

Таким чином, правила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певної міри поміщицьку сваволю, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали демагогічну мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизму проти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньої шляхти Правобережжя.

Інвентарні правила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861 р., а в деяких місцевостях - до 1863 р. [22, с.456].

Але в основному заведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролю над проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їх поміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих кар було ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли, що інвентарі залишили все по-старому [19, с.184].

Таким чином, інвентарі зовсім не були обов'язковими для поміщиків, а в деяких маєтках інвентарі зовсім не існували. Тому вони аж ніяк не могли захистити селян від сваволі володільців. Інвентарна реформа на Правобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхом регламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.

1.3. Наслідки проведення інвентарної реформи

Уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р. проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селян села Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішим від того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди на сторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні не тільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, як помсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро, жорстокіше б'є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори на сплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло за кордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, яке віщує їм тільки неминучу загибель.

По-перше, панщину вимагають не по черзі і в усьому не згідно з правилами інвентаря, а за сваволею поміщика і зверх визначених днів, а хто суперечить цьому або не встигне відробити обтяжливої і непомірної роботи, того поміщик Гаєвський жорстоко і нелюдськи карає нагаєм.

По-друге, податі та інші побори стягуються з селян просто за сваволею і визначеням поміщика надмірно великою сумою. Таке визначення і стягування податей і поборів буває кілька разів на рік; квитанцій або розписок про сплату грошей не дають; до сплати примушують жорстокою екзекуцією, а іноді й покаранням…

По-третє, в літній робочий час, селяни, відробляючи постійно панщину, позбавляються можливості зручно і своєчасно обробляти власні землі і збирати врожай з полів.

По-четверте, розрахунку між поміщиком і селянами, згідно поданих до нього претензій, ніколи не буває.

По-п'яте, облік відробленої панщини проводиться в неділю і святкові дні.

По-шосте, в селян дуже мало орної землі, та й ту поміщик Гаєвський перемінив, наділивши селян на пагорбах, в піщаних і неврожайних місцях.

По-сьоме, одну копу жита або пшениці селяни обмолочують протягом кількох днів, бо снопи величезні.

По-восьме, вилучення хліба в запасний магазин провадиться вдвоє більше порівняно з селянами інших маєтків, але допомоги і найбіднішому не подається, та і в магазині запасу немає, бо поміщик забрав собі» [9, с. 84-86].

Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків, відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшення селянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селян необхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахунку за перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконання уроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушує інвентарні правила - все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селах Правобережної України.

Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприянні місцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в яких визначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а також закріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволю поміщиків посиланням на існуючі інвентарні правила присікалися кріпосниками якнайжорстокіше.

Таким чином, ми бачимо, що абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вони справедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини, а тому рішуче виступили проти них. [7, с.67].

Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78 [7, с.69].

Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв'язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права. Стихійні повстання селян руйнували підвалини феодально-кріпосницької системи господарства.

Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами - всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду - кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу проти поміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.

Одночасно з цим на зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніях великий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селян почали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею і знищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу, домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. На Правобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне становище.

Особливо широкого розмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян, і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина 1855р.

В Києві військам роздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити за поведінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась у приватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, які будуть приховувати свої мисливські рушниці.

Але, незважаючи на всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни, відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами, повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опір поміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основною вимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення від кріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарні правила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всі кріпаки оголошені вільними.

Отже, введення інвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабило суперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни, розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести вперту боротьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявся в різноманітних формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючи збройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте через властиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках були швидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вони яскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності і були передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський уряд приступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.

1.4. Боротьба проти кріпацтва на українських землях у першій половині ХІХ ст.

Політичні вимоги, що висувалися гуртками й товариствами в середині ХІХ ст., не знаходили відгуку у великому морі селянства, яке долало темну ніч кріпосного права. Без звільнення селян від кріпацтва годі було сподіватися на реалізацію будь-яких домагань української різночинної інтелігенції. Боротьба селян проти кріпацтва була політичною  основою консолідації української етнографічної маси.

У першій половині ХІХ ст. відбулися чисельні антикріпосницькі селянські виступи, які часто переростали в масові рухи. Вони мали місце в 1820-1826, 1830-1831, 1847-1848, 1854-1856, 1859-1861 роках.

Найбільше селянських повстань відбувалося на Правобережній Україні. У 40-х .роках ХІХ ст. тут відбулося 78 селянських повстань. Селяни боролися проти збільшення .панщини, введення додаткових повинностей, пограбування й обезземелення, насильного переселення, особистих катувань з боку поміщиків тощо.

У першій половині ХІХ ст. хвилю селянських повстань викликала організація військових поселень. Рух у військових поселеннях не припинявся до 1857 року.

У 1835 р. був створений таємний комітет, в якому керівна роль належала М.М. Сперанському та П.Д.Кисельову. Комітет висунув план повільної, яка б не зачепила інтересів поміщиків та держави, ліквідації кріпосного права. Для впровадження цього плану було створено особливе V-те відділення канцелярії імператора на чолі з Кисельовим, а в 1837 р.  – Міністерство державної власності, яке займалося селянським питанням.

У 1839 р. створили ще один таємний комітет, який регулював стосунки між поміщиками та селянами, а також займався розподілом наділів та визначенням повинностей селян. Однак ці заходи принципово не змінили становище селянина.

Представники різночинної інтелігенції посилили розпочату декабристами боротьбу проти самодержавства і кріпосництва. Вони вважали своїм завданням перебудову суспільства шляхом реформ:

― соціальних (ліквідація кріпацтва, рівні права для всіх станів);

― національних (рівні права для всіх у розвитку мови та культури, побудову власної держави)

Селянству царський уряд не .забороняв спілкуватися українською мовою. В основному заборона торкалася літератури та освіти, тому що різночинці  через розповсюдження освіти змогли б залучити селянство до засвоєння бунтівливих думок про побудову власної держави. Але це не було можливо через відсутність у селянства свободи. Тому боротьба більше велася в соціальній сфері, а саме  –ліквідації кріпацтва.

Протести селянських мас проти поміщицького гноблення в 40-х рр. ХІХ ст., як і в попередні десятиліття, проявилися в різних формах. Тільки з 1843 по 1847 роки з Київської губернії втекло більш 15 тисяч селян, а у 1850 р. втікачів становило 33 570 чоловік. Збільшилась кількість убивств поміщиків, посесорів та економів, частішими стали підпали поміщицьких маєтків. Зросла чисельність селянських виступів, які охопили в 1840-1848 рр.більше 130 поміщицьких економій, що в два з половиною рази більше, ніж у 30-х рр.ХІХ ст.

Найбільшими з них були виступи селян у селах Русанівці та Охранному (Радомишльський повіт), Швейківці (Житомирський повіт), Семаці та Роженах (Літинський повіт). Потужні виступи селян відбулись у селах Чутівка (Полтавський повіт), Василівка (Суразький повіт), Хрустова (Ольгопільський повіт, Подільська губернія), Бузова (Київський повіт)

На початку 40-х років ХІХ ст. селянський рух розгортається на теренах Південної України. У 1847 р. селянські виступи відбулися в селах Кустовці й Заливанщина Вінницького повіту та у Сквирському повіті. У 1848 р. повстали селяни сіл Кримно і Дубечне Володимирського повіту на Волині, Ребедайлівка Чигиринського повіту, містечка Жаботин та інших. Введення інвентарних правил 1847-1848 рр. не виправдало сподівань царського уряду, не заспокоїло селянства. Антикріпосницька боротьба селян у другій половині 40-х рр. посилилась. Зростала увага до постатей Залізняка, Гонти, Кармалюка

У боротьбі проти кріпосництва відзначився С.М. Олійничук (1798-1852), селянин з села Антонополя Вінницького повіту. Він належав до тих небагатьох представників селянської інтелігенції, яка підтримувала домагання селянства, засуджувала панщину. Багато років Олійничук подорожував по Правобережній Україні, бачив соціальне й національне гноблення простого народу поміщиками та царськими урядовцями. Його книга «Історична розповідь природних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам’янець-Подільської й Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття» (250 сторінок)  – це вистражданий протест проти кріпосного права [21, с.54].