История восточных единоборств

2

Зміст

Вступ..............................................................................................................................3

Розділ І.  Загальна характеристика українських земель І пол. ХІХ ст....................6

1.1. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи.....................6

1.2. Сутність та особливості проведення  інвентарної реформи

1847-1848 рр. ..............................................................................................................14

1.3. Наслідки проведення інвентарної реформи......................................................17

1.4. Боротьба проти кріпацтва на українських землях

у першій половині ХІХ ст..........................................................................................21

Розділ ІІ. Таємні товариства та селянські рухи за часів

царювання Миколи І...................................................................................................24

2.1. Київське таємне товариство «Друзі людства»..................................................24

2.2. Національно-визвольний характер селянського руху

«Київська козаччина».................................................................................................25

2.3.  Особливості селянського руху «Похід селян у Таврію за волею».................26

2.4. Значення масових селянських рухів ХІХ ст......................................................27

Висновки......................................................................................................................29

Список використаної літератури...............................................................................31

Вступ

Актуальність дослідження. Розв’язання потреб державотворення в Україні на сучасному етапі неможливі без вивчення й узагальнення набутого досвіду, об’єктивного і неупередженого аналізу позитивних і негативних моментів, пов’язаних зі становищем українського селянства. Ця проблема має важливе наукове і практичне значення.

Актуальність її випливає з тих обставин, що відродження українського села вимагає об’єднаних зусиль не лише аграрників-практиків, учених-економістів, політиків, а й професійних істориків. Адже творче використання досвіду минулого допомагає уникати зайвих помилок, а врахування історичних уроків гарантує здійснення державного курсу без запровадження ризикованих економічних експериментів, соціальних катаклізмів і виснаження ресурсів. Необхідність поглибленого вивчення різних аспектів діяльності селянства ХІХ ст., коли воно було основним виробником сільськогосподарської продукції в Україні та Росії, а в країні діяли ринкові механізми, має для сьогодення практичне значення.

До того ж рівень розвитку історичної науки вимагає уточнення і доповнення офіційної концепції висвітлення подій першої половини ХІХ ст., зокрема з’ясування стану української села за часів царювання Миколи І. Використання сучасних методів дослідження, введення до наукового обігу нових архівних матеріалів дозволяють значно ширше і об’єктивніше висвітлити економічне, політичне та соціальне становище селянства України доби в ХІХ ст.

Мета роботи полягає в аналізі становища українського селі І половини ХІХ ст..

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі передбачається розв'язати такі завдання:

― вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою курсової роботи та виявити наявність історичних джерел;

― дослідити причини та передумови проведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;

― з'ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російської держави на Правобережній Україні;

― простежити втілення в життя та виконання інвентарних правил;

― з'ясувати значення впровадження реформи як для українського селянства, так і для царського уряду;

― дослідити вплив таємних товариств за часів царювання Миколи І.

― проаналізувати значення селянських рухів на українських землях в ХІХст.

Предметом курсової роботи є селянське питання на українських землях в І пол. ХІХ ст.

Об'єкт роботи ― вплив діяльності царського уряду за часів царювання Миколи І на економічне та соціальне становище українських селян.

Хронологічні межі зазначеної роботи (ХІХ століття) дають змогу розглянути особливості селянського питання на Україні в ХІХ ст.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності, історизму, пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об'єктивний опис і аналіз подій.

Історіографія питання. У ході написання даної роботи була використана різноманітна література. Це були книги з історії України, нариси з розвитку різних верств населення, зокрема селянства, енциклопедична література, періодичні видання та збірники документів. Але не зважаючи на різноманіття праць, присвячених означеній темі, у історіографії немає загальної теорії цього питання.

Над селянським питанням на Україні у ХІХ ст.. працювати такі дослідники, як Губарев В.К. «История Украины», Дорошенко Д. «Нарис історії України», Кормич Л.І., Багацький В.В. «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.», Єфименко А.Я. «Історія українського народу», Борисенко В.Й. «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.», Мельник Л.Г., Гуржій О.І. «Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст.», Рубльов О.С., Реєнт О.П. «Україна крізь віки», Румянцев В.А. «История Украины. Всемирная история» та багато інших вчених.

Так Дорошенко Д. В своїй праці «Нарис історії України» особливу увагу приділив політичній боротьбі українського селянства проти національного та економічного гноблення.

Наступні діячі української історичної науки - Кормич Л.І., Багацький В.В. в дослідженні «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.» описують економічне та політичне становище селян в цілому та зокрема, питання українського селянства.

Єфименко А.Я. в компелятивному зводі історії України під загальною назвою - «Історія українського народу», звертає увагу на еволюцію селянської верстви населення на українських землях.

Рубльов О.С., Реєнт О.П. в багатотомній праці «Україна крізь віки» звертають увагу на соціально-правовий статус селянства в ХІХ - ХХ ст. Автори надають аналіз нормативних документів, що регулювали життя і діяльність українського селянства за часів царювання Миколи І.

Борисенко В.Й. в праці «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.» теж повертається до питання правового регулювання селян на землях України.

Також при написанні курсової роботи були використані праці з історії Росії загального характеру. Це такі дослідження, як История России (ІХ-ХХ) під редакцією А. Дворниченко, В. Измозика; История России (ІХ-ХХ в.) Я.Перехова та інші.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на базі досягнень вітчизняної історіографії та аналізу доступних джерельних матеріалів ставлення царського уряду щодо селянства України розглядаються як предмет спеціального й комплексного історичного дослідження.

Практичне значення курсової роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладені в дослідженні можуть бути використані учнями й студентами для підготовки до практичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей, рефератів, різноманітних виступів.

Розділ І.  Загальна характеристика українських земель

І пол. ХІХ ст.

1.1. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Царювання Миколи І ― це період найвищого розквіту абсолютної монархії в її військово-бюрократичній формі у ХІХ ст. Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII ― до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия". Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства [22, с.225].

На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі ― Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі ― Волинська, Київська і Подільська; на півдні ― Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, до яких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське ― правобережні, Новоросійське-Бессарабське ― південні, а також Бессарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р. [22, с. 227].

Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень ― установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії була остаточно впроваджена та зміцнена царська влада на підвладних територіях. Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол., органічною частиною Російської імперії.

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля - основний засіб виробництва - належала поміщикам, головна виробнича сила - селянство - було залежне від феодала чи держави [14, с. 181] .

Основними володільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії, за даними на 1845 р.. 1 266 поміщиків володіли 3 631 139 десятинами землі, або більше як  всього простору губернії.

Звичайно, розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В одних розмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а в інших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половина поміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загального числа поміщиків. У Волинській губернії з 6 930 778 десятин всієї землі в 1847 р. поміщикам належало 4 635 066 десятин, або 66,9%.

На Правобережній Україні близько 3/4 всієї землі перебувало в руках поміщиків, а частка орної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельних багатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.

Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам. У Київській губернії в 1847 р. з 1 266 маєтків 156, або понад 12%, були в оренді. Значного поширення набрало орендування маєтків у Подільській та Волинській губерніях.

В Полтавській і Чернігівській губерніях поміщикам належало понад 70% всієї кількості землі. Згідно з даними за 1846 р., в Полтавській губернії налічувалось всієї землі 3 732 234 десятини, з яких 2 694 869 перебувало в руках поміщиків і лише 1 037 365 у володінні або в користуванні державних селян. Отже, у володінні поміщиків перебувало 72,2% всієї землі. Разом з цим їм належав основний масив лісу [7, с.55].

В Харківській губернії за даними 1844 р. поміщики зосереджували в своїх руках 2 625 481 десятину обробленої і 173 078 десятин необробленої землі, а державні селяни мали в своєму користуванні 1 206 136 десятин і 117 401 десятину у власному володінні. Отже, в руках поміщиків перебувало 81% загальної кількості землі. [9, с.58].

Таким чином, відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.

Щодо володіння поміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину дають відомості зібрані під час 10 ревізії.

Згідно цих відомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, що володіли селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% - від 21 до100 душ, 16,12% - від 100 до 500 душ, 2,51% - від 500 до 1000 душ і 1,41% - понад 1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% від загального числа кріпаків, друга - 3,36%, третя - 12,65%, четверта - 33,82%, п`ята - 16,32% і шоста - 33,68%. Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиків припадала на губернії Лівобережної України.

В губерніях Правобережної України була в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одного поміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селяни розподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні: Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна 31,28% і Південна Україна 12,31%. В руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян [9, с.61].