История восточных единоборств

У листопаді 1849 р. жандарми заарештували Олійничука й вилучили в нього рукопис згаданої книги. Микола І наказав заарештувати Олійничука й відправити в Шліссельбурзьку фортецю, де він і помер 27 липня 1852 р. Він, як і кирило-мефодіївці, був прихильником освіти народних мас. Кріпак, який одержав освіту, залишається нещасною людиною, бо його фізичні й розумові можливості поміщик використовував для власних вигод, принижуючи цим людську гідність.

Таким чином, визвольний рух, спрямований проти кріпосництва й царизму, посилився в другій чверті ХІХ ст. Окрім селянства, в боротьбу включалася інтелігенція. Намітився перехід від дворянського до різночинного періоду визвольного руху.

Розділ ІІ. Таємні товариства та селянські рухи за часів царювання Миколи І

2.1. Київське таємне товариство «Друзі людства»

За часів Миколи І вважалося, що освіта і кріпацтво ― несумісні. Так, за наказом уряду, місцева влада здійснювала масові екзекуції над селянами, кидала їх до в’язниць. Микола І наказав стежити «за духом та поведінкою» студентів Київського університету, які ставали агітаторами та підбурювали сільське населення до боротьби проти кріпосництва та самодержавства.

Агентам ІІІ відділення вдалось викрити в Києві таємне товариство «Друзі людства», в якому провідну роль відіграла полячка Е.Волянська. На її квартирі відбувалися конспіративні зустрічі членів таємного товариства. Його членами були студенти Київського університету Ю. Котковський, Л. Совинський, Г. Качковський, Й. Розенталь, К. Креховецький, Гурко, Боровський, Ніжицький, В. Поржезинська, Раковська та інші. На чолі товариства стояв Ю. Котковський.

Читання заборонених творів супроводжувалося обговоренням політичних питань. Сперечалися про становище селян, Кримську війну та інше. Студенти, члени таємного товариства, переодягались у селянський одяг, відправлялися в села та вели антивійськову та антиурядову агітацію. Активними агітаторами були Ю. Котковський, Л. Совинський, Г. Качковський, Й. Розенталь.

Продовжуючи традиції кирило-мефодіївців, таємне товариство «Друзі людства» намагалося використати поразку царизму в Кримській війні для його повалення. Використати Кримську війну для повалення царату намагався польський аристократ М. Чайковський. Ще до початку війни він звернувся до султанського  двору з пропозицією створити під османською зверхністю козацький військовий підрозділ для боротьби з Росією. Пропозиція була прийнята, і Чайковський отримав титул Мірміран-паші  – традиційна назва козацьких отаманів на службі султана.

М. Чайковський організував з останків запорожців на Дунаї декілька військових загонів. Був сформований полк, що складався із шести рот, близько 1400 солдатів. Чайковський планував вступити в Україну і підняти антиросійське повстання.

Він прагнув відновити Гетьманщину під турецьким протекторатом, наслідував традиції таких козацьких ватажків як Петро Дорошенко (1666-1676), Пилип Орлик (1710-1742).

Таким чином, Київське таємне товариство «Друзі людства», акцентували свою діяльність на тому, що пам’ять про козаччину та козацькі вольності жила в народі і консолідувала повсталих у боротьбі з кріпацтвом. Козацькі традиції цементували початки творення модерної нації. Саме тому різночинна інтелігенція товариства широко використовувала у своїх намаганнях козацтво та його боротьбу за волю.

2.2. Національно-визвольний характер селянського руху «Київська козаччина»

Серед великої кількості селянських рухів, які відбулися на Україні в роки царювання Миколи І, найбільш масовими були «Київська козаччина» (1855) і «Похід селян у Таврію за волею» (1856).

У 1855 р. в Київській губернії цей рух охопив кілька повітів, а протягом року вже 16 губерній. Найбільше від цього руху постраждали поміщики Київської губернії.

Наприкінці травня ― на початку червня 1855 р. селянський рух розгорнувся в південних губерніях України. 12 жовтня 1855 р. повстали селяни села Олександрівка Херсонської губернії, які належали поміщику Л.Милорадовичу [31, с.85].

У цей час у селах говорили про прихований поміщиками й священиками указ, за яким нібито всі селяни переводяться в козаки і звільняються від кріпацтва з передачею їм у власність земель та майна поміщиків. Розглядаючи запис в ополчення й відправку на фронт, як звільнення з-під залежності від поміщиків,  селяни відмовлялись виконувати панщину, створили свої самоврядування («сільські громади») і складали списки козаків.

Ватажками «Київської козаччини» були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М.Гайденко, П. Швайка та інші.

Виступи селян були зі співчуттям зустрінуті в усіх колах суспільства. У студентських аудиторіях Київського університету відбувались так звані «летючі зібрання», на яких обговорювалося питання участі студентів у селянських заворушеннях.

Рух селян турбував царський уряд не тільки своєю масовістю, але й тим, що він відбувся в умовах війни. На придушення «козаччини» російський уряд кинув регулярні війська. За офіційними відомостями, під час придушення цього руху в Київській губернії було вбито 36 і поранено 57 селян.

Таким чином, «Київська козаччина» набула рис національно-визвольного руху, бажання відновити козацькі порядки.

2.3. Особливості селянського руху «Похід селян у Таврію за волею»

У період царювання Миколи І масовим був також селянський рух «Похід селян у Таврію за волею». Він розпочався в квітні 1856 р. Серед селян почали поширюватись чутки, що царський уряд нібито закликає бажаючих переселитись на Кримський півострів і, що кріпаки-переселенці одержуватимуть від уряду значну допомогу, матимуть високу плату за казенні роботи і, головне, всі вони стануть вільними.

Ініціаторами цього руху були селяни поміщиці Богацької (Верхньодніпровський повіт), які 27 квітня вирушили в Крим за «волею». За ними слідували селяни інших поміщицьких сіл Верхньодніпровського, а потім і Катеринославського повітів.

Якщо в квітні і в травні селяни вирушали в Крим таємно, то в червні вони почали переселятися вже легально, в масовому порядку. Херсонський губернатор 8 червня 1856 р. повідомляв цареві, що близько 700 селян поміщиків Велецького і Кузмицького (Херсонський повіт) залишили свої домівки й подалися в Крим.

Найбільших розмірів «Похід селян у Таврію за волею» набрав у Катеринославському, Верхньодніпровському, Херсонському, Бобринецькому, Олександрівському і Єлизаветградському повітах. З одного лише Верхньодніпровського повіту вибуло близько 15 300 чоловік, тобто більше третини кріпаків повіту. У Катеринославському повіті з 128 маєтків селянським рухом було охоплено 123. Число учасників руху в Херсонській губернії у червні досягло 3 тис. чоловік.

Влітку 1856 р. біля Перекопу зосередились десятки тисяч селян. Ті селяни-кріпаки Катеринославської й Херсонської губерній, що залишились на місці, відмовились виконувати повинності й чекали нагоди, щоб вирушити у Таврію за волею.

З допомогою військової сили й чисельних загонів поліції царському урядові вдалося до кінця року встановити в Південній Україні спокій.

2.4. Значення масових селянських рухів ХІХ ст.

Масові селянські рухи середини ХІХ ст. справили вирішальний вплив на політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково, що саме в 1856 р. Олександр ІІ (1855-1881), виступаючи перед депутацією від московського дворянства, заявив: «...існуючий порядок володіння душами не може лишатись незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасовуватись знизу» [1, с.77].

За даними ІІІ відділу, в Росії у 1858 р. відбулося 86 великих селянських виступів, у 1859 р. –90, а в 1860 р. чисельність селянських виступів досягла 108.

Скасування кріпосного права робило селянина вільним. Він міг купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани.

Із землевласників знімались відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов’язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях.

Проте селяни залишались нижчим станом: отримували паспорти лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками, збереглися селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управління. Проте права селян залежали від дворянства й чиновників, землевласники вважалися попечителями сільської громади.

Реформа 1861 р. викликала царистські ілюзії в основних верствах суспільства й дали можливість царизму перевести український національно-визвольний рух у площину культурництва.

Соціальні суперечності були основою політизації українського відродження. Ліквідація кріпацтва усунула основну перешкоду на шляху українського національного відродження.

Висновки

В результаті дослідження селянського питання за часів царювання Миколи І можна впевнено сказати, що царизм під натиском селянського руху 1830-х рр. змушений був вдатися до таких заходів, які хоч би в деякій мірі послабили гострі суперечності між поміщиками та селянами, а саме ― запровадити інвентарну реформу. Окрім цього, царський уряд прагнув створити в особі селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху, який знайшов великий відгук серед поміщиків Правобережної України. Саме це було поштовхом до проведення у 1847-1848 рр. інвентарної реформи поміщицьких селян Правобережжя.

Прослідковуючи втілення в життя інвентарних правил, ми бачимо, що насправді вони, формально регламентуючи панщину, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали за мету заручитись підтримкою селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. Насправді ж заведення інвентарних правил не поліпшило становища українського селянства і не принесло очікуваних результатів, так як контролю за проведенням інвентарів зі сторони органів влади не здійснювалося. Інвентарна реформа була спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин шляхом регламентації селянських повинностей.

Зрозуміло, що розчаровані у своїх сподіваннях на звільнення й одержання землі селяни піднялися на боротьбу. Запровадження інвентарних правил викликало на Правобережній Україні у 1848-1849 рр. понад триста селянських виступів. Через свою стихійність та роздробленість вони були придушені за допомогою царських військ, але, незважаючи на поразку, демонстрували кризу всієї феодально-кріпосницької системи, яка вимагала радикального реформування.

Отже, підводячи підсумки ще раз нагадаємо, що в 1847-1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану «інвентарну» реформу. Тут кріпосницьке гноблення селян поміщиками було найжорстокішим. Рятуючи феодально-кріпосницькі порядки, царизм спробував законодавчо врегулювати відносини поміщиків і кріпаків. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого, до всього, залишалася недоторканною. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що інвентарні правила, що були покликані стабілізувати напружені відносини між поміщиками і селянами та зменшити кількість селянських виступів, стали головним селянським питанням царського уряду Миколи І на шляху до зміцнення кріпосних відносин на Правобережній Україні.

Список використаної літератури

1.      Антонович М. Історія українофільства // Український історик. – 1981. – №14. – С. 76-78.

2.      Баженов Л.В. Участь поляків Правобережної України у листопадовому повстанні 1830-1831 рр.// Укр. слов’янознавство. Респ. міжвід. наук. збірник. - 1974. - Вип.. 10. - С. 105- 112.

3.      Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). - Львів: «Світ», 1996. – 256 с.

4.      Геллер М. История Российской империи. В 2-х томах. Т.1-М., 2001.- 512 с.

5.      Головаха І.П. Т.Г.Шевченко і російські революційні демократи 50-60-х років ХІХ ст.–К., 1953. ― 124 с.

6.      Гунчак Т. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-и томах. Т.5., кн. 1 (ХІХ ст.).–К., 2001. ― 231 с.

7.      Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). - К.:Радянська школа, 1958. – 89 с.

8.      Гуржій І.О. Селянський рух на Україні в 1856 році. – К., 1956. ―  166 с.

9.      Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. - К., 1954. – 158 с.

10. Історія господарства: Україна і світ:  Підручник / Б.Д. Лановик, З.М.Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995. – 410с.

11. Искандеров А.А. Российская Монархия, реформы и революция. // Вопросы истории. ― 2009. ―  №2.― С.87-89.

12. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990. – 288 с.

13. Лановик Б.Д., Лазаревич М.В. Історія України. - К., 2006. – 330 с.

14. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М. Економічна історія України і світу. – К., 2004. ― 364 с.

15. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – К., 1995. ― 86 с.

16. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х тт., Т.1.–К., 1994. ― 235 с.

17. Марахов Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы ХІХ века. – К., 1979. ― 217 с.

18. Марахов Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 50-60-е годы ХІХ века.– К., 1981. ― 226 с.

19. Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. - М.,1949. – 230 с.

20. Підкова І.З. Довідник з історії України / І.З.Підкова,р.М.Шуст: У 3-х тт., Т.2: К-П.– К., 1995 ―458 с.

21. Притуляк П.П. Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин (друга половина XVIII  – перша половина ХІХ ст.).–К., 1992. ― 263 с.