Господарство українських земель від найдавніших часів до V ст. н.е.

Контрольна  робота

на тему:

Господарство  українських земель від найдавніших часів до

V ст. н.е. 
 
 
 

План 

1. Розвиток  трипільської культури.
2. Економічний розвиток східнослов’янських племен до V ст. н.е.
3. Література.

        1. Розвиток трипільської  культури. 

       Територія України була заселена із найдавніших  часів. Перші людські поселення  з’явилися тут приблизно 1,5 млн. років тому. До них відносяться  Королеве, Кокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївна у Донбасі, Каїк-Коба в Криму тощо. Оскільки клімат був суворий і холодний, люди селилися в основному на півдні сучасної України, їхнє житло нагадувало курені, накриті шкурами звірів. Важливим досягненням тогочасних людей було вміння видобувати та підтримувати вогонь, обробляти кремінь, кістку, ріг. Основними заняттями були збиральництво та полювання. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

       Таким чином можна зробити висновок, що територія України в добу палеоліту (ранній кам’яний вік) належала до високорозвинених регіонів світу, а господарські досягнення її населення були значними.

       У добу мезоліту (середній кам’яний вік) природнокліматичні умови проживання людей змінилися, важливим заняттям стало рибальство. У цей же час було винайдено гарпуни, лук, стріли, рибальські снасті. Велике значення мали спроби приручити диких тварин, створити водні транспортні засоби (плоти, човни). В Україні мезолітичні пам’ятки датуються IX – VI тис. до н.е. і зустрічаються по всій території.

       В епоху неоліту (новий кам’яний вік) відбулася так звана неолітична революція, значення якої в історії людства важко переоцінити. У цей час відбувається перехід до відтворюючого господарства. Неоліт тривав в Україні з другої половини VI до II тис. н.е. Найвідомішою культурою цього періоду була трипільська (IV – III тис. до н.е.), найменування якої походить від с. Трипілля на Київщині. Трипільці селилися майже на всій території сучасної України: від Карпат до Південного Бугу, на Подніпров’ї, Волині, в Степовому Причорномор’ї.

       Для поселень характерним було кругове  розташування жител. Поселення здебільшого  розташовувались поблизу річок, на мисах заплавних терас. Також  оселялись на високих берегах  річок біля джерел питної води. Поселення  нараховували по декілька десятків жител та господарських споруд, розташованих кількома рядами або колами з великим майданом посередині, припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. На поселенні проживало від декілька сотень людей до 50 тисяч у так званих протомістах. Трипільці мали постійне житло чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та отвір для диму. Підлогу вимощували глиняними випаленими блоками, які потім обмазувалися глиною. Частіше за все будівлі складались з двох або трьох кімнат, з однією великою глинобитною піччю, навколо якої знаходились лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як усередині, так і ззовні. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища.

       Основним  заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, жито, пшеницю, просо, вирощували садово-городні культури, які сьогодні добре відомі в Україні. Також є підстави вважати, що трипільці  вирощували бобові та льон. Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше – ралом, що дозволило перейти до перекладної системи землекористування, а також до введення ярових та озимих посівів. Земельні ділянки трипільців знаходились поблизу їх поселень. Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Зерно на борошно мололи кам’яними зернонотерками (жорнами).

       Займалися трипільці розведенням великої  та дрібної рогатої худоби, а також  коней та свиней. Продукти скотарства йшли на забезпечення потреб у м’ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велику рогату худобу використовували як тяглову силу під час орання землі, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.

         У трипільців було добре розвинене  ремесло. Виготовляли керамічний посуд, який піддавався випаленню в спеціальних печах. Посуд виготовлявся двох типів: кухонний та столовий. Керамічні вироби йшли на задоволення господарських  та побутових потреб на окремої сім’ї чи поселення, а цілої групи поселень визначеного району. Виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою рук майстрів-професіоналів, які досконало володіли складною технікою його виготовлення, а керамічне виробництво – спеціалізованою галуззю общинного ремесла. У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Також зародилися прядіння і ткацтво, завершилося формування технік обробки каменю.

       Великий попит на кременеву сировину для виготовлення знарядь праці, мисливської зброї а також предметів побуту, сприяв виникненню окремої галузі виробництва, пов’язаної з видобуванням кременю. Видобутий кремінь перевозили до трипільських поселень, де працювали спеціальні майстри з виготовлення кременевих виробів. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент кременевих виробів, які використовувались у різноманітних галузях господарства а також у побуті. Це кременеві та кам’яні відбійники, ретушери, точильні камені. Для обробки деревини, яку використовували у будівництві, з каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесла, свердла, скобелі та інші вироби. Трипільське населення широко використовувало серпи. Вони складався з невеликої кременевої пластинки-вкладишу, встромленої в зігнуту рогову чи дерев’яну оправу. Різноманітні знаряддя праці виготовляли також з кістки, ріг, деревини та глини. Це були знаряддя для обробки шкур, пошиття одягу, для плетіння та в’язання. Трипільські племена використовували перший механічний пристрій – ручну лучкову дриль для свердлення різноманітних матеріалів. Трипільці серед перших на території сучасної України використовували вироби з міді. Оскільки родовища міді були відсутні на території трипільських поселень, мідні вироби були привозними. Серед них головним чином можна назвати риболовецькі гачки та прикраси. Трипільці вдосконалили лук, стріли, сокиру, застосовували наземний транспорт – лижі, віз, сані, волокушу.

       Трипільці були праосновою українського народу, їхні господарські здобутки ставлять трипільську культуру поруч із шумерською, мікенською культурами, дають підстави сучасним науковцям вважати трипільців одним із найцивілізованіших народів неолітичної доби.

       Бронзовий вік в Україні припадає на ІІ тис. до н.е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

       Початком  залізної доби в Україні вважають ХІІ – VІІІ ст. до н.е. Вона пов’язана з кіммерійською, скіфо-сарматсько-античною та ранньослов’янською культурами. Основою господарства залишалось землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення України підтримувало тісні контакти із стародавніми сусідніми цівілізаціями. У ранній залізний період в Україні виділяється декілька культур, серед яких важливе значення мали Пшеворська,   Зарубинецька  і  Черняхівська.  Вони  охоплюють  І ст. до н.е. - VІІ ст. н.е. У цей час удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у ІІІ – ІV ст. н.е. зумовила появу одного з перших могутніх утворень – держави антів.

        2. Економічний розвиток  східнослов’янських племен до V ст. н.е. 

       Українці  становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний час еволюції від най  простіших до висококультурних форм людських спільнот. Предками українців  були праслов’яни, походження і етногенез  яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватися як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у ІІ тис. до н.е. й відносять до них племена тшинецько-комарівської культури (ХV – ХІ ст. до н.е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та звичаях. Населення тшинецько-комарівської культури оселялося поблизу водоймищ, у заплавах рік. Люди сіяли пшеницю, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней. Розвиненим було прядіння та ткацтво, гончарство. Є відомості, що свідчать про наявність місцевої металообробки. Але питома кількість металічних виробів надходила шляхом обміну. Високого рівня досягла обробка каменю. Існували спеціальні майстерні по виготовленню кам’яних знарядь.

       З плином часу тшинецько- комарівська  спільність розпалася на окремі племінні об’єднання. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної  України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність, відому під назвою племен білогрудівської культури (ХІ – ІХ ст. до н.е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися східні слов’яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані. Білогрудівці оселялись у місцях, придатних для землеробства, оскільки займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кинджали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ.

       Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської  культури успадкувало населення  чорноліської культури (Х – VІІІ ст. до н.е.). Чорноліськи племена займали лісостепові простори між Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип’яті. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовувалися дерев’яні плуги. Знаряддями землеробства також були кістяні мотики та колінчаті знаряддя з пласкими наконечниками у вигляді тесла. Дерев’яні та крем’яні вкладиші у серпах поступово замінювалися залізними, збільшувалась кількість і асортимент бронзових та залізних речей. Хліб мололи кам’яними ручними зернотерками. Зерно та інші продукти харчування зберігали у великих глиняних ємкостях. Розвивалися прядіння та ткацтво. Вовну та пух з овець та кіз збирали кістяними гребенями, були у вжитку знаряддя для обробки шкір та хутра. Високорозвиненим було бронзоливарна майстерність. Успішно розвивалось залізоробне ремесло. Із заліза та сталі виготовляли за кіммерійськими зразками з бронзовими рукоятками та цільнозалізні кинджали і мечі, а також наконечники пик, ножі. На місцевій традиційній основі підвищувався рівень виробництва посуду.

       Наприкінці  ІХ ст. до н.е. на чорнолісські племена посилилась експансія кіммерійців, а згодом і скіфів. Завойовники нав’язують чорноліським та іншим племенам, а подекуди вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Із занепадом Скіфії у ІІ ст. до н.е. слов’яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис. На праслов’янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільності, які суттєво відрізнялися від попередніх. Зокрема, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). До його складу входили також і слов’янські племена венедів. Це перша відома нам назва слов’ян. Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, горох, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках.

       Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об’єднання зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). У його складі поряд з іншими східнослов’янськими народами беруть свій початок і українці. Спочатку об’єднання займало територію Середнього Подніпров’я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Згодом зарубинці колонізували пониззя Дніпра, басейни Десни, Сейму, Сожу, Південного Бугу, проникли у верхнє Подніпров’я. Для економічної історії значення цієї культури особливе – завершується багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей – землеробства і ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я.

       Зарубинці займалися в основному землеробством. Застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев’яними  ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Вирощували також коноплі і льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць.