Теорії сутності юридичної особи

По-третє, до ЄДРПОУ включаються відомості не лише про юридичних осіб, а й про філії, відділення, інші відокремлені структурні підрозділи, які статусом юридичної особи не наділяються. Враховуючи вищезазначене, визнавати державну реєстрацію обов’язковою ознакою юридичної особи є некоректним. У практиці до закріплення за юридичною особою майна (наділення майном) її вважають такою, що не здійснює діяльність. Отже, дефініцію, наведену в ЦК 1963р., слід визнати більш вдалою, ніж визначення нового Цивільного кодексу.

Відокремленість майна, на мою думку, ― головна ознака юридичної особи. І в ЦК 1963р., й у новому ЦК залишаються не повністю врегульованими деякі аспекти правового режиму майна юридичних осіб і, як наслідок, їх правосуб’єктності.

Створену юридичну особу в установленому  порядку наділяють майном, необхідним для діяльності останньої, та визначають його правовий режим. „Юридична особа  здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим  за нею майном власника відповідно до свого статуту.”

Майно може бути закріплене за юридичною  особою як на праві власності, так  і на інших умовах видів речових  прав (володіння, користування, оперативного управління, повного господарського віддання). І саме майнові відносини  юридичної особи з особою, що її створила (власником), в основному, й  зумовлюють характер її діяльності. Юридичну особу можна класифікувати на види за різними критеріями. Проте ця класифікація не знаходить відповідного відображення у ЦК.

ЦК вперше в історії розвитку права України, розмежовуючи юридичних  осіб на юридичних осіб публічного та приватного права, регулює порядок створення та правовий статус лише юридичних осіб приватного права.

Отже, ЦК України визначає характер майнових відносин юридичних осіб приватного права, державних та комунальних  підприємств з їхніми власниками, залишаючи поза увагою інші види юридичних осіб. Йдеться про державні органи, які здійснюють владні повноваження, та органи місцевого самоврядування, неприбуткові бюджетні організації ― лікарні, вузи тощо, які віднесені до юридичних осіб публічного права. Законодавець свідомо виключає зі сфери регулювання цивільного й, зокрема, господарського законодавства питання створення та правового статусу державних органів місцевого самоврядування, що наділяються ознаками юридичної особи, оскільки (так об’єктивно склалося) це питання належить до сфери правового регулювання конституційного та адміністративного права.

Не зважаючи на це, кожна юридична особа (як приватного, так і публічного права) має власника (власників), які  приймають рішення про її створення і ліквідацію та у встановленому порядку можуть приймати рішення, що мають значення для поточної діяльності цієї юридичної особи. Юридична особа публічного права має вищестоящу організацію, яка самостійно або через уповноважені нею органи здійснює повноваження власника цієї юридичної особи.

Юридичними особами є також  і Кабінет Міністрів України, і міністерства, й, безпосередньо, місцеві ради і, навіть, Верховна Рада України. Повноваження власника щодо цих осіб здійснюються в особливому порядку – через реалізацію принципу народовладдя. Функції власника в цьому випадку виконує народ України або відповідна територіальна громада, які є суб’єктами цивільних правовідносин, але не мають ознак юридичної особи.

Отже, для всіх без винятку юридичних осіб правосуб’єктність у цивільних правовідносинах є похідною від правосуб’єктності їх власника (власників). Такі відносини можуть бути ієрархічними й обов’язково розпочинаються від правосуб’єктності осіб, які не мають ознак юридичної особи (народ України, держава, територіальна громада або окремі фізичні особи).

У тісному зв’язку з означеним  вище положенням перебуває наступна закономірність.

Чинне законодавство України не передбачає випадків участі юридичних  осіб в цивільних відносинах як об’єктів угод. У практиці такі випадки, безумовно, зустрічаються ( наприклад, оренда цілісного майнового комплексу), проте, вони, як правило, оформляються шляхом реорганізації юридичної особи, або навіть, її ліквідації та створення нової.

ЦК України частково регулює  ці питання. Так, згідно ст. 191, підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю та може бути об’єктом купівлі-продажу, застави та інших правочінів.

Об’єктами цивільно-правових угод, вважаю, може бути й значно ширше коло юридичних  осіб. Йдеться, насамперед, про всіх юридичних осіб приватного права. Однак об’єктами угод можуть бути і деякі юридичні особи публічного права (наприклад, державний навчальний заклад чи комунальне підприємство, які продаються інвесторові).

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець з недостатньою точністю розмежував юридичних осіб на юридичних осіб приватного та публічного права.

Наприклад, згідно з ЦК України, навчальний заклад. Створений державою, є юридичною  особою публічного права (ст. 167), а приватний  навчальний заклад – юридичною особою приватного права. Ці заклади відрізняються один від одного лише формою власності, а, згідно з Конституцією України, всі форми власності є рівноправними, а, отже, на обидва навчальні заклади повинен поширюватися єдиний порядок створення та діяльності.

Звичайно, „державні органи та органи місцевого самоврядування, які здійснюють владні повноваження та є юридичними особами, об’єктами цивільно-правових угод бути не можуть. І лише вони повинні  визнаватися юридичними особами публічного права” .

Таким чином, розглянуту класифікацію юридичних осіб необхідно вдосконалити, передбачивши, що юридичні особи публічного права – це державні органи, на які законом покладено владні повноваження, та органи місцевого самоврядування. Решту юридичних осіб, зокрема, й державні та комунальні підприємства, слід віднести до юридичних осіб приватного права. Саме тоді в ст. 191 ЦК України можна буде передбачити, що об’єктом цивільно-правових угод може бути будь-яка юридична особа приватного права, що як єдиний майновий комплекс, є нерухомістю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1) Конституція України, прийнята  на п’ятій сесії верховної Ради України 28 червня 1996року.

2) Цивільний кодекс України від  16 січня 2003 року, № 435-IV.

3) Про власність: Закон України  від 7 лютого 1991р., № 697-XII.

4) Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991р., № 987-XII

5) Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня  1991р.,

№ 1576-XII.

6) Про об’єднання громадян: Закон  України від 16 червня 1992р.,

№ 2460-XII.

7) Олена Єременко „До питання  про державну реєстрацію юридичної  особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

8) А.Єфименко „Регулювання припинення (реорганізації) та ліквідації юридичної особи за проектом Цивільного кодексу України” // Право України, 2002р., № 10.

9) Екатерина Кочергина „Организационно-правовая  форма юридических лиц: генезис  доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1.

10) О.Кравчук „Майновий аспект  правового статусу юридичних осіб за новим Цивільним кодексом України” // Право України,2003р., № 12.

11) Д. Лук’янець „Про вину  юридичної особи у сфері адміністративної  відповідальності” // Право України, 1999р., №11.

12) В.Ніколаєв „Про інститут  юридичної особи”// Право України, 1997р., №7.

13) Г.Фединяк „Межі здійснення  правосуб’єктності юридичними особами  України за кордоном” // право  України, 2003р., № 12.

14) Цивільне право України. Частина перша; За ред. проф Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. – Харків: Право, 2000. – 368с.

15) цивільне право України: Навчальне видання / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304с.

16) Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. Загальна частина. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Н.С Кузнєцова, О.А.Підопригора. – К.: Вентурі., 1997. – 544с.

17) Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

18) Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн „Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 520с.