Особливості набуття та скасування громадянства в України

Цей зв'язок має односторонній характер: українська держава зобов'язана піклуватися про національно-культурні й мовні особливості українців, які проживають за кордоном (ст. 12 Конституції). Звичайно, йдеться не про громадян України усіх національностей, а про етнічних українців. Україна вправі підтримати чи не підтримати рішення міжнародної спільноти про накладання санкцій на країну, в якій утискуються національно-культурні й мовні потреби представників національних меншин будь-якої з національностей, що є нацменшинами і в Україні. Однак ініціювати міжнародно-правову відповідальність країн, в яких утискуються національно-культурні й мовні потреби українців, українська держава зобов'язана. Отже, у цьому аспекті українці мають, більш привілейоване становище порівняно з представниками інших націй, що мешкають на території України. У більшості випадків це є виправданим, оскільки, наприклад Російська Федерація, Польща, Болгарія, Бєларусь чи Угорщина можуть самостійно подбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб росіян, поляків, болгар, білорусів чи угорців, що проживають за їх межами. Це ж стосується і представників інших національностей, що реалізували право на створення своєї національної держави. Далеко не у такому вигідному становищі знаходяться представники т.з. «корінних народів» України.

Корінні народи у кількісному показнику  також є національними меншинами, проте, на мою думку, для них територія  України, на відміну від останніх, є єдиною історичною батьківщиною (якщо так можна сказати після «великого переселення народів») і постійним місцем проживання більшості їх представників. Це стосується як кримчаків, караїмів, так і деяких інших національностей, які досить тривалий історичний час є близькими сусідами українців у їх співіснуванні у межах території теперішньої України [8 Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.].

Українська держава ніколи не пропагувала  гасла: «Україна для українців», і  це допомагало утримувати рівновагу  міжетнічних відносин на її території. Але жодна з людських спільнот, які є носіями національної самосвідомості, у разі якщо їх рідна держава принижує вагомість їхніх інтересів, буде почувати себе, м'яко кажучи, притисненими. Це є передумовою міжнаціональних конфліктів. Тому для того, щоб зберегти громадський мир у майбутньому, вважаємо за доцільне переглянути конституційне законодавство і урівняти у правах етнічних українців та представників інших корінних народів України, вклавши в обов'язок Української держави дбати про задоволення національно-культурних потреб усіх корінних народів України, які проживають за межами держави і об'єднані у національно-культурні осередки. Це буде суттєвим кроком у напряму налагодження миру і злагоди в Україні, бо дозволить більшій категорії людей почувати себе захищеними.

Окрема мова про представників  тих національностей, які також  не мають своєї державності, але знаходяться у своїй меншості на території України, порівняно з тими, що проживають за її межами. Це такі спільноти, як роми, чуваші та інші. Відповідно до Конституції України на території Української держави культурні права усіх національних меншин, як, до речі, і корінних народів, захищені (ст. 11 Конституції). Контроль за задоволенням їх національно-культурних і мовних потреб за межами держави, а також ініціювання про притягнення (у відповідних випадках) держав до міжнародно-правової відповідальності Українською державою, на жаль, не можливий ні фізично, ні юридичне. Фізично — тому, що в Україні не вистачить матеріальних ресурсів, щоб піклуватися про знедолених за кордоном і при цьому давити силою державного суверенітету на країн-порушників, а юридично — тому, що, по-перше, у міжнародно-звичаєвому праві допускається втручання у внутрішні справи, а саме: етнополітику держав — тільки для захисту етнокультурних та мовних інтересів представників тих національностей, які держави разом вважають корінними держави-подавача клопотання. А, по-друге, нагляд за дотриманням прав та свобод представників будь-яких національностей у країнах світу входить до функціональних обов'язків, в першу чергу OOН, а також багатьох інших регіональних міжнародних організацій. Можливість міжнародно-правового захисту обумовлена тим, що міжнародне право з прав і свобод національних меншин дозволяє останнім забезпечувати в цих умовах свій культурний та світоглядний особистий та колективний розвиток, відтворювати на чужині національні традиції, збагачувати індивідуальний розум.

Виходячи з вищезазначеного, можна  дійти висновку, що зв'язок між державою і українською національною спільнотою, яка мешкає за кордоном, є навіть більш міцним, ніж такий зв'язок, як громадянство, оскільки в переважній більшості він зберігається і у разі розірвання громадянського зв'язку. Хочеться вірити, що з'явиться такий же міцний зв'язок у української держави з іншими її корінними народами. Для цього необхідно більше уваги приділяти саме етнічному зв'язку держави і особи та вважати його первинним, і тому пріоритетним щодо громадянства.

Таким чином, народ України —  це не тільки громадяни України усіх національностей, а й особи без громадянства, а також іноземні громадяни, що мають національну самосвідомість і належать до категорії титульного етносу України чи до представників інших її корінних народів. Знову ж постає питання про доцільність єдиного громадянства в Україні. І якщо розглядати його, зважаючи на вищезазначене, не важко дійти висновку, що єдине громадянство навіть перешкоджає повній реалізації принципу народовладдя в Україні, бо виключає із числа носіїв народного суверенітету всіх українців, а у майбутньому, сподіваємося, і представників інших її корінних народів, що не є її громадянами, але, маючи таку невід'ємну якість, як національну самосвідомість, радіють за її розвиток.

Громадянство — справа добровільна  і тому, вважаю, як кількісний, так і якісний показник осіб, що отримають додатково громадянство України, буде достатньо вагомим, тому і вона від цього більше виграє (бо громадянство — це не тільки права, а й обов'язки) та розшириться сфера свобод зазначених осіб. Але найсуттєвіше те, що таким шляхом іде друге відродження підірваної економічними негараздами української національної самосвідомості як основи нашої державності, за рахунок впливу сильної національної ідеї, носіями якої є насамперед українські національні меншини у багатьох державах світу. Це зараз вкрай необхідне для збереження української державності.

Інша мова, чи доцільно залучати до управління державою осіб, які нібито і не бажають цього, бо не змінили  свій громадянський юридичний стан на громадянство України. Але гідно  спочатку розібратися, чому дана категорія осіб не зробила цього? І раніше були намагання законодавця залучити етнічних українців та їх нащадків, які мали бажання повернутися на Батьківщину і підтвердити українське громадянство, за умови що, вони не перебували у громадянстві іншої держави до останнього часу (до 31 грудня 1999 р.), користуватися спрощеним порядком його отримання (ч. 3 ст. 2 Закону). Ці норми належним чином не були сприйняті, тому не досягли бажаного результату. Більшість громадян, що емігрує за кордон, робить це суто з економічних підстав, а ті що вже тривалий час проживають там, й могли б отримати громадянство України за національною належністю, до цього часу цього не зробили, знову-таки, з тих причин, що їх задовольняють економічні та соціальні умови існування там. Це аж ніяк не свідчить про те, що дані категорії осіб — «вороги України», або їм абсолютно байдужа її подальша доля, а також про відсутність у них патріотизму [7 Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. – К.: Юрінком Інтер. – 2000. – 416 с.].

Негативними сторонами запровадження  подвійного громадянства є загроза  можливого опосередкованого втручання  у внутрішні справи України з  боку іноземних держав — впливати на політичну свідомість даної категорії  осіб тощо. Однак цей недолік можна усунути, обмеживши право осіб з подвійним громадянством займати лише певні посади в органах виконавчої влади держави. Для того щоб запобігти зловживанню подвійним громадянством, необхідно дозволити його мати тільки у односторонньому порядку — іноземним громадянам, залишаючи єдине громадянство для тих, хто зараз його має, а також для тих, хто захоче повністю поміняти громадянство на українське.

 

1.3. Питання громадянства України 

згідно  закону “Про громадянство”

 

18 січня 2001 року Верховна Рада України прийняла у новій редакції Закон України "Про громадянство України". Він гарантує одне з невід'ємних природних прав людини — бути громадянином Української держави.

Інститут громадянства має визначальне  значення як для активного процесу державотворення, так і для визначення правового статусу осіб, що проживають в Україні.

Саме громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними і соціальними правами  та свободами в Україні та покладає на неї певні обов'язки.

Громадянство України  - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках.

Громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Перш ніж висвітити, які саме зміни було внесено в нову редакцію Закону про громадянство України, слід для наочності зробити невеличкий екскурс у зовсім недавню історію  його законодавчого регулювання.

Першим державно-правовим актом, що визначив громадянство України, стала [4  "Декларація про державний суверенітет України", прийнята Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р.

З прийняттям Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. "Акту проголошення незалежності України" перед Україною постало складне завдання: у стислі строки, зумовлені припиненням існування СРСР та його громадянства, розробити власне законодавство, яке б на сучасному рівні регулювало проблеми громадянства України і питання правонаступництва у сфері громадянства в Україні.

Українська держава обрала основоположним принципом при вирішенні цієї проблеми так званий "нульовий варіант".

Це означало, що громадянами України  визнавалися всі особи, які на час набрання чинності Закону України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) постійно проживали на її території.

Цей принцип унеможливив загострення  суспільно-політичної ситуації, що мала місце в ряді інших незалежних держав, бувших республіках СРСР, які  в законах про громадянство застосували  інші підходи.

Як наслідок - за цим законом громадянство України здобули понад 50 мільйонів осіб.

Але проблеми громадянства протягом перехідного періоду зазнавали  певної еволюції, а тому об'єктивно  до Закону "Про громадянство України" не раз вносились зміни і доповнення в 1993, 1994 та 2000 роках.

Вони, перш за все, торкались положень щодо визначення належності до Українського громадянства вихідців України, зокрема  — розширення кола осіб, на які поширюється "нульовий варіант".

Україна намагалась створювати та удосконалювати таке законодавче поле, яке б максимально враховувало б потреби людей у набутті її громадянства.

Як свідчить сучасна міграційна ситуація в Україні, такий підхід був цілком виправданий. Про що, не раз констатувалося на різних рівнях, в тому числі і на міжнародному.

Проте, цей динамізм удосконалення законодавства з питань громадянства не дав змоги повною мірою враховувати всі проблеми, які народжувалися у житті.

Істотною вадою було те, що питання  громадянства регулювалися не лише Законом "Про громадянство України", а  й іншими нормативно-правовими актами, в тому числі актами центральних органів виконавчої влади.

Ось чому назріла нагальна потреба  в удосконаленні законодавства  України з питань громадянства, враховуючи набутий вітчизняний та зарубіжний досвід з вирішення цих проблем.

Що ж саме трансформувалося в  нову редакцію Закону України "Про  громадянство України" від 18 січня 2001 року, який почав діяти з 1 березня 2001 р., тобто з моменту його публікування, в тому числі і в газеті "Голос  України" №42 (2542).

Найістотнішим є те, що закон про громадянство приведено у повну відповідність з Конституцією України шляхом гарантування вимог пункту 2 статті 92, згідно з яким громадянство має визначатися винятково законами України.

В законі чітко визначено повноваження Президента України, вищих та центральних державних органів виконавчої влади України, які беруть участь у розв'язанні питань громадянства України.

У новому законі "Про громадянство України" викладено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів  державної влади та службових осіб з питань громадянства відповідно до вимог статті 55 Конституції України, де йдеться про те, що права і свободи людини захищаються судом.

В законі було закріплено такі, принципи законодавства України про громадянство, які узгоджуються із визначальними засадами, що містяться у міжнародних актах з питань громадянства.

Це такі основоположні принципи:

• єдиного громадянства держави  України;

• запобігання виникненню випадків безгромадянства;

• неможливості позбавлення громадянина  України громадянства України;

• визнання права громадянина України  на зміну громадянства України;

• недопущення автоматичного набуття  громадянства та автоматичного припинення громадянства України;

• рівності перед законом громадян України незалежно від підстав  набуття

ними її громадянства.

Переконливим свідченням демократичності  тексту редакції нового закону є визнання належності до громадянства України:

• в усіх громадян колишнього СРСР, які на час проголошення незалежності

України постійно проживали на її території;

• осіб, які на час набрання чинності Законом України "Про громадянство України" від 13 листопада 1991 року проживали  в Україні і не були громадянами  інших держав;

• осіб, які прибули в Україну  після 13.11.1991 року і яким у паспорт  громадянина колишнього СРСР внесено напис "громадянин України", а також їхніх неповнолітніх дітей, що прибули в Україну разом з батьками.