Права особи і громадянина

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ ТА ГРОМАДЯНИНА

1.1. Правовий статус особи

1.2. Правовий  статус громадян

Розділ 2. Характеристика прав особи і громадянина

2.1. Система прав громадянина

2.2. Порівняльна характеристика прав особи та громадянина

РОЗДІЛ 3. Захист прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити.

У ХІІІ столітті вперше з’явилося таке поняття, як «права людини». На сьогодні, права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.

У державі можуть існувати різні правові статуси; правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення: неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо, які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус держави, органів державної влади, посадових осіб, різноманітних юридичних осіб тощо. Але об’єктом вивчення даної курсової є правовий статус громадян України. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб’єктами громадянського суспільства.

Мета роботи.  Дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є  виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.

Об’єкт дослідження – права особи та  громадянина.

Предмет – правовідносини у галузі гарантування та захисту прав особи та громадянина.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ ТА ГРОМАДЯНИНА

1.1. Правовий статус особи

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин», вживаються конституцією і законодавством. В соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції, особа виступає в якості громадянина, особи без громадянства, іноземного громадянина, біженця або змушеного переселенця. Під правовим положенням особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина – самостійні категорії, однак,  зважаючи на те що вони  формують на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове положення особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і  «правове положення особи» є рівнозначними. Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у вигляді правових приписів й відносних до об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правовий статус особи» вважається ними більш ширшим. Крім прав та обов’язків, у нього вводяться суб’єктивні правові елементи – громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, обов’язки, відповідальність за можливо скоєне правопорушення.[1] 

Правове становище людини і громадянина, як в цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період в розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежать від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

1.                  усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави;

2.                  свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

3.                  межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

4.                  обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкт права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав в себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.[2]

У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес  передує правам та обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова», інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемент структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.[3]

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуд’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового положення особи в цілому. Припускаючи наявність правосуд’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан.  Тому правосуд’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця або особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуд’єктність, котру, як записано в Загальної декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного обов’язку не включає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.[4]

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

-                     правосуд’єктність;

-                     права;

-                     свободи;

-                     обов’язки;

-                     відповідальність (має вторинний характер – реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв’язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).[5]

Правовий статус мають будь-яку особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому – громадське суспільство (народ).

Види правових статусів особи:

-                     загальний – статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності;

-                     спеціальний – статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер;

-                     індивідуальний – статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів (різноманітних) – багато, індивідуальних – стільки, скільки осіб проживає в державі.

Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Види правових статусів особи за суб’єктами:

                  статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

                  статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

                  статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін.[6]

Отже, правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. Але єдиного поняття «правового статусу особи» немає.

М.І. Матузов вважає, що «правовий статус -  це юридично закріплене становище особи в суспільстві». Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивід, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає «правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища».