Права особи і громадянина

1) законодавство, тобто систему встановлених та санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки;

2) обумовлену певними обставинами підставу, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватись чим-небудь;

3) інтереси певної особи, суспільної групи тощо, які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї та ін.;

4) обумовлений постановою держави, установи тощо захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось тощо.[12]

Із огляду на викладене, слідує, що визначення терміну «право» має досить багато інтерпретацій, що, у свою чергу, породжує різноманітність думок щодо трактування прав особи та громадянина.

Одночасно, права і свободи розкриваються через сутність особи та громадянина. Це помітно з аналізу Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративного судочинства України, де зазначено, що носії прав та обов’язків позначаються такими юридичними категоріями «людина» «громадянин», «особа». Проте, на сьогоднішній день юридична наука не містить єдиної думки, щодо тлумачення вищезазначених понять, що, у свою чергу, породжує необхідність в розмежуванні цих юридичних категорій.

Юридичне поняття «громадянин» використовується по відношенню до людини, яка має правовий зв'язок з якою-небудь державою, для характеристики поняття особистості. Звідси випливає, що під даним поняттям слід розуміти, лише фізичну особа (певну особистість), яка має громадянство, на підставі якого має певні зв’язки з державою і визнана носієм прав та обов’язків. Тому, як слушно зазначили О.В. Філонов, В.Суботін, В. Пашутін, І.Я. Тодоров, громадянин – це особа, що має правову належність до тієї чи іншої держави, потрапляє під дію законів, інших нормативно-правових актів і співвідносить свою поведінку з правовими положеннями цієї держави.[13] Трактування вищезазначеної тези підтверджується Законом України «Про громадянство України» від 2001 року, де в ст. 1 під громадянином України – розуміють особу, яка набула громадянство в Україні в порядку, передбаченому законом України та міжнародними договорами.

Поняття «громадянин» тісно пов’язані з поняттям  «особи», але, на сьогоднішній день, юридична наука немає єдиної думки, щодо різниці цих понять. Більшість авторів не вбачають принципової відмінності між даними категоріями і зазначають, що використання окремих категорій зумовлено скоріше логічними чи стилістичними правилами, або необхідністю відокремлення того чи іншого аспекту проблеми прав людини.[14]

Таким чином, для тлумачення поняття виникає необхідність у звернені до етимології терміну «особа». Юридична енциклопедія містить визначення поняття «особи» як людини, яка знаходиться в тісних зв’язках та відносинах із суспільством.[15] У законодавстві під даним терміном розуміють «мешканця країни», тобто будь-хто, хто перебуває або проживає на території держави на законних підставах».[16]

У законодавстві та науковій літературі застосовується термін «Фізична особа», який пов’язаний з юридичною категорією людина. Під фізичною особою слід розуміти індивіда, який виступає учасником конституційних правовідносин. У цивільному кодексі України від 2003 в ст. 24 під фізичною особою слід розуміти людину, як учасника цивільних відносин. Разом із тим, конституційне право трактує поняття фізичної особи не лише як людини, адже за своїм правовим статусом на території України вона належить до однієї з трьох категорій: громадян України, іноземців і осіб без громадянства.

Отже, поняття "особа" та «громадянин», по-суті, не рівноцінні, оскільки термін «особи» є найбільш загальним і має широкий набір прав, свобод і обов’язків, як природних (притаманних людині з народження) так і набутих в суспільстві.

Звідси, стає помітним, що поняття «особи» є ширшим від поняття «громадянина». Адже, ч. 4 ст. 6 КАС України, передбачає, що даний термін включає в себе громадян України, осіб без громадянства та іноземців. А термін «громадянин» позначає лише осіб, які мають громадянство України, тобто, йде мова лише про громадян України.

Тому, не слід ототожнювати ці категорії, адже поняття «особи» є найбільш широким і об’єднує в собі поняття «громадянина». Із аналізу вищезазначеного стає помітним, що у юридичній науці існують певні розбіжності в поняттях "права громадянина" і «права особи» Тому, виникає необхідність в ієрархічній структуризації даних категорій. У зв’язку з цим, доцільно детально розглянути кожне з даних визначень, що представлене в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Порівняльна характеристика прав громадянина та особи

Звідси, слушно на нашу думку відзначив  Гамбаров Ю. С.: «права особи, є безсумнівно вищим із прав: воно лежить в основі будь – якого права і становить умову існування як особи, так і суспільства».[17]

Таким чином, термін «права особи» є ширшим поняттям, яке включає в себе дефініцію «права громадянина», що підкреслює належність індивіда до певної держави. Разом із тим, ми вважаємо за доцільне вживати всі вищезазначені словосполучення, що в першу чергу надасть можливість для  їх об’єктивної реалізації, забезпечення та захисту.

РОЗДІЛ 3. Захист прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[18]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії – правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна – це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту – та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева  (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об’єктивно достовірна мета або об’єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об’єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об’єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п’ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини – це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб’єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[19]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета – це не що інше, як «мета права».

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому – відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов’язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов’язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета – це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб’єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[20][11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) – це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.

Представник іншого підходу до цієї проблеми – О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права; це – самосійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.