Джерела (форми) права

Останнім часом кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Керівні судові рішення виявляють діюче право, формулюють його. Переважно це - рішення зі спорів з іноземними суб´єктами зовнішньоекономічної діяльності, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. В країнах, де судова чи арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція стосовно регулювання правовідносин з "іноземним елементом" шляхом застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, надати різне тлумачення. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не всяке рішення є обов´язковим, а лише його частина, тобто сформульоване судом правило (сутність рішення). Останнє містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Таким чином, це-аргументація судді стосовно вирішення справи.

Правові прецеденти класифікують:

• за видами;
• за змістом;
• за органом, який постановив рішення;
• за простором.

За видами правові прецеденти розглядають як результат судової чи арбітражної практики, чи як правова доктрина. Результат судової чи арбітражної практики - результат різновиду юридичної практики, що полягає у право-застосовчій, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів та арбітрів, що втілюється в певних видах юридичних актів. Правова доктрина - сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загально-обов´язкове значення. Правова доктрина – це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання. Правова доктрина складає важливе джерело права: створює словник і правові поняття, якими користується законодавець в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Змістом правової доктрини є проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Особливого значення правова доктрина як джерело права в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності набуває, коли:

• існують прогалини у праві: саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів;
• у процесі вирішення конкретних питань, коли необхідно вжити формулу "відповідно до усталеної в науковій літературі думки".

За змістом розрізняють креативні та інтерпретаційні прецеденти. Креативні правові прецеденти – прецеденти, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві. Інтерпретаційні прецеденти - прецеденти, що тлумачать зміст існуючих норм права.

Залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на судові та адміністративні. Судовий прецедент є обов´язковим для судів при розв´язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов´язкової сили. Ступінь обов´язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

За простором правові прецеденти можуть бути як міжнародними, так і національними джерелами права. Міжнародний правовий прецедент - рішення міжнародного суду або арбітражу, а також правова доктрина в сфері зовнішньоекономічної діяльності, які є усталеними в транснаціональному правовому просторі.

До міжнародних правових прецедентів відносять рішення Міжнародного суду ООН, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті, Міжнародних комерційних арбітражних судів при торгово-промислових палатах держав, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини тощо.

Допущення правових прецедентів до регламентації правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є об´єктивно необхідним. Непевне чи неповне закріплення колізійних норм у законодавстві держави і міжнародних договорах спонукає судців звертатися до міжнародного правового прецеденту. Правовий прецедент доповнює норми права у тих випадках, коли певні приписи в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності взагалі не існують, або вони відсутні в нормативних актах. Міжнародні правові прецеденти застосовуються у практиці певної держави, якщо остання визнала його в нормативному акті. Національний правовий прецедент - рішення національного суду в сфері зовнішньоекономічної діяльності, яке є усталеним в національному правовому просторі.

В Україні правовий прецедент офіційно не визнається джерелом права. Тому лише судові прецеденти зарубіжних країн, що визнають прецедентне право, можуть розглядатися в Україні як норми права. Значення таких правових прецедентів на тлумачення норм правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є безспірним. Воно зростає у зв´язку з поширенням на Україну юрисдикції Міжнародного суду ООН, Міжнародного комерційного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини, Міжнародного центру по вирішенню інвестиційних спорів (ICSD), а також з огляду на прийняття Україною acquis communautaire, одним з джерел якої є рішення Європейського суду. Особливе значення в цьому аспекті мають рішення Конституційного суду України, постанови пленумів Верховного суду України та Вищого господарського суду України, Міжнародного комерційного арбітражного суду та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, що узагальнюють судову практику і роз´яснюють чинне законодавство в сфері правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності [14].

Судовий прецедент є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов'язкової сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

• динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;
• гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;
• потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;
• формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;
• можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивного розуміння ним норми.

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

• залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;
• залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило, правовий прецедент містить норму – правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12—15 томів.

У країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України) [15].

 

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши поняття джерела права можливо зробити висновок, що це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов'язковість. Розрізняють такі основні форми права:

1. правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов'язковий характер та гарантоване його примусовою силою;
2. правовий прецедент - судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов'язкове значення при розв'язанні всіх наступних аналогічних справ;
3. нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;
4. нормативний договір - правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що він дає можливість:

• найбільш чітко сформулювати зміст прав та обов'язків;
• відносно швидко довести зміст до адресатів норми;
• створити умови до адекватного розуміння і застосування норми;
• оперативно змінювати чи відміняти норму;
• здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Своєрідність джерел права позначається на формах зовнішнього вираження права. У них наочно виявляються історичні особливості тих чи інших суспільних систем, розмаїтість форм державного втручання в громадське життя.

Кожна система права (правова система) – германо-романська чи англо-саксонська – мають свої особливості, властивим джерелам права, у тому числі які проявляються в ієрархії, пріоритеті джерел права.

Як основні види джерел права необхідно назвати нормативно-правові акти, судові й адміністративні прецеденти, правові звичаї. У деяких країнах як джерела права розглядаються міжнародні договори і доктрина.

Право займає важливе місце в системі нормативного регулювання суспільних відносин. Особливості права більш рельєфно виявляються в процесі нормативного впливу на суспільні відносини разом з мораллю іншими соціальними нормами.

У будь-якій сучасній державі джерела права і, насамперед закони, упорядковані, але разом з тим вони навряд чи складають строгу систему, особливо акти підзаконної нормотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все, це сукупність нормативних і інших юридичних актів, що установлюють визначений правовий режим.

Навчання про права людини визнається однієї з фундаментальних концепцій сучасної людської цивілізації. Законодавче закріплення і забезпечення прав людини – принципова вимога правової держави.

Право формується в результаті і в міру суспільного розвитку, насамперед суспільного виробництва і розподілу, суспільних благ.

Воно уособлює справедливість у силу призначення бути найбільш значимим, загальносоціальним, універсальним, обов'язковим для усіх без винятку регулятором. У праві необхідне втілення загальновизнаної справедливості, а така справедливість можлива тільки політична, тобто, що виходить від держави.

Правова держава не мислима без чіткого дотримання законів, що діють на її території, за суворим дотриманням законності в державі мають слідкувати силові структури. Відняти в народу закон, а, отже, і відповідальність за його порушення, виходить, втягнути державу на шлях саморуйнування. У сучасному світі практично не залишилося держави, країни, окремого народу, у якого б не існував закон, по якому живуть вони і жили їхні предки.

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права. - Львів, 1997. - 206 с.
2. Інтернет видання «Юриспруденція».
3. Теорія держави і права: Підручник: С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський.
4. Білоус А. Політико правові системи: світ і Україна. 
5. Загальна теорія держави і права. За ред. Копейчикова М.
6. «Источники права», С. Зивс.
7. Загальна теорія держави і права – Цвік М.
8. Адміністративне право – Ісмайлов К.
9. Основи правознавства. Логвинова М., Кафарський В.
10. Теорія держави і права. Зайчук О., Оніщенко Н.
11. Українська інтернет енциклопедія.
12. Теорія держави і права. Скакун О.
13. «Право України»
14. Зінь Е.А. Бібліотека українських підручників
15. Теорія держави і права. Зайчук О., Оніщенко Н.
16. Наукова бібліотека «Буковина».
17. Теорія держави і права. Зайчук О., Оніщенко Н.
18. Теорія держави і права. Андрусяк Т.